Подивитися на себе очима чоловіка
Ідеальність чоловіка з роками дуже потьмяніла – жаль! Тому і необхідно відновити свій погляд на коханого, протерти свої рожеві окуляри.
Звичайно, згодом вони стануть вам уже не потрібні: ви бачитимете чоловіка таким, яким він є, але при цьому перестанете так страждати від його недосконалості. Ну, хіба зовсім трохи. Головне – зрозуміти: не дістався мені принц у цьому житті, не вийшло. Так, не галантний, так, не лицар. Зате він сильний та мужній!
Мені здається, біда наша жіноча в тому, що ми чекаємо на якогось ідеального неземного (практично ангельського) супутника життя. І якщо ми віримо в Бога, то знаємо, що такий супутник у нас уже є, наш Ангел-Хранитель. То навіщо ж нам ще один?
А ще мені допомагає такий простий засіб: подивитись на себе очима чоловіка. Так, йому пощастило зі мною, але чи так сильно? Моя патологічна охайність повинна сильно дратувати людину, яка не надає значення дрібницям і зайнята по-справжньому серйозною справою.
Мої ревнощі до його матері та стійке несприйняття її способу життя теж не може викликати в нього співчуття. Моє вічне прагнення почути підтвердження його почуттів має бути відверто неприємним йому як людині небагатослівній: «Ну скільки можна говорити? Люблю, звісно!» А вже це вічне «навантаження» і метушня з дітьми малими та ще меншими, виховні «моменти» (хто їх тільки придумав!!!) , нічні підйоми по тривозі, як і регулярні поїздки в травмпункт – це взагалі нестерпно для нормальної людини. Але ж він терпить (тут, до речі, не треба себе накручувати та додавати: але ж я також терплю!).
І ось тоді ми зрозуміємо, що обидва ми – не подарункові видання любовного роману. В обох є великі та дрібні недоліки, на яких краще взагалі не зациклюватися, а прийняти це як данність – як ми приймаємо особливості своєї фігури: так, не 90-60-90, ну і що?
І тут саме час згадати заповідь про любов до ближнього – нам заповідано зовсім недвозначно: любити ближнього треба так само, як ми любимо себе. І не треба тут розповідати, що ми не любимо себе. Патологію до уваги не беремо. Ми напружуємося і намагаємося перенести свою егоїстичну любов до себе і своїх проблем на ту людину, яка прожила з вами вже стільки років (або місяців – не важливо), терплячи всі ваші витівки та пристосовуючись до ваших звичок. І це – найкраще, що можна зробити.
Щоправда, є ще один чарівний еліксир щастя, про яке прийнято цнотливо мовчати: це тілесне кохання. Немає нічого сильнішого, ніж це просте і ясне злиття, ніж цей обмін енергіями, що пронизують чоловіків і жінок по-різному, а тому й такий необхідний у своїй «грубій» фізичній формі. Ми можемо прагнути до неймовірних духовних висот, постити та молитися, як монахи, повністю занурюватися в роботу чи творчість, але в жодному разі ми не повинні відмовляти один одному в близькості. Любов тіла – це і довіра, і схвалення, і радість насолоди. І діти…
Юлія Комарова, мати шістьох дітей
