Неділя Прощена, сиропусна. Спогад про вигнання Адама
Остання неділя перед початком Великого посту іменується Церквою Неділею сиропусною, оскільки саме цього дня закінчується споживання молочних продуктів і з понеділка починається Піст.
У цей день Церква нагадує нам про вигнання Адама і Єви з раю, от чому цей недільний день ще отримав назву «Згадування Адамового вигнання».
На божественній літургії цього дня словами Євангелія Церква вчить як потрібно правильно постити, і що необхідно людині зробити для отримання від Бога прощення гріхів:
“Бо якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний. А коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших.
Коли ж постите, не будьте сумні, як лицеміри, бо вони потьмарюють обличчя свої, щоб показати людям, що постять вони. Істинно кажу вам: вони вже мають нагороду свою. Ти ж, коли постиш, намасти голову твою і вмий обличчя твоє, щоб не показувати людям, що ти постиш, але Отцю твоєму, – Який у таїні; і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно.
Не збирайте собі скарбів на землі, де черв і тля точать і де злодії підкопують і крадуть. Збирайте ж собі скарби на небі, де ні черв, ні тля не точать і де злодії не підкопують і не крадуть, бо де скарб ваш, там буде й серце ваше” (Євангеліє від Матфея 6:14-21 – текст надається згідно українського синодального перекладу Біблії).
Бути християнином непросто. Занадто багато чого хоче від нас Бог. «Будьте святими, тому що Я святий» (Лев. 11:45). Заповідь про любов до ворогів виконати майже неможливо, бо навіть рідних і близьких любити украй непросто. Міра чистоти не лише тіла, але і сердечна непорочність – прекрасна, приваблива, але, здається, теж недосяжна. Милосердя, самовідданість – Господь дійсно чекає святості не лише від подвижників, але від кожного християнина. І хоча Христос і каже, що тягар Його заповідей – «тягар легкий» (Мф. 11:30), – життя свідчить, що бути християнином важко. Але є один утішливий момент: Господь судить нас нашим же судом: «Яким судом судите, таким судитимуть і вас, і якою мірою міряєте, такою відміряється й вам» (Мф. 7:2). Тобто, якби нам навчитися прощати всіх наших кривдників, то і наші гріхи не згадуватимуться Богом – ми будемо чистими перед Ним. Подумати тільки: усю нашу недосконалість, недбалість і навіть беззаконня Бог простить тільки за виконання однієї маленької заповіді про прощення ближніх! І в головній християнській молитві, яку дав нам Сам Спаситель, є чудове прохання: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Усе дуже просто і зрозуміло.
Можливо тому остання неділя перед початком Великого посту називається Прощеною. Цього дня на літургії читається уривок з Євангелія від Матфея: «Бо якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний. А коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших» (в. 14-15). Нам можливо не під силу труд молитви чи упокорення, сердечної чистоти і лагідності, але простити ми можемо? Що ж тут такого складного?
Проте життя свідчить, що прощати – нелегко. Виявляється, це справжній подвиг. Змусила себе людина простити кривдника і забула вже і заспокоїлася, але достатньо однієї безсонної ночі, щоб усе знову ожило, та ще і в нових відчуттях. Ні, прощати зовсім нелегко. І справа не в особливостях пам’яті чи характеру. Прощення – це подвиг який береться зусиллями; часто це роки копіткого збирання і виховання себе заради справжнього, чистого прощення ближніх.
Але ж не лише ближніх нам слід навчитися прощати. Кожна людина хоч раз у житті ремствувала на Бога, ображалася на Нього. Це наш досвід, хоча і соромно і неприємно про це казати. І для багатьох – велика проблема простити Богові своє життя, свої невдачі, скорботу, нещастя. Що вже ми – ця спокуса знаходить навіть майстерних подвижників і справжніх християн. І тут теж нам відкривається поле праці над своїм серцем, бо і Бога простити в нас не завжди виходить. Чому ж? Бо ми ніяк не навчимося прощати самих себе, приймати себе такими, які ми є, з нашими помилками, недоліками, вадами. Примиритися із самим собою, можливо, найважче. І тут, звичайно, не йдеться про угоду з совістю: гріхи залишаються гріхами, і вони вимагають покаяння і виправлення. Але чесно визнати свої помилки, прийняти своє життя як своє, бути чесним із самим собою – це вимагає великої мужності. “Стався до своїх гріхів, як до гріхів ближнього”, – казав преподобний Серафим Саровський. А як нам заповідано ставитися до гріхів ближнього? «Зглянувшись один одному і прощаючи взаємно, якщо хто на кого має скаргу: як Христос пробачив вас, так і ви» (Кол. 3:13), – так учить нас Апостол. Означає і до своїх помилок слід підходити з милостивим серцем, з прощенням, яке, ще раз підкреслю, ніяк не співпадає з безвідповідальністю і безкарністю.
І тільки після того, як цей ступінь – прощення і прийняття себе і Бога – буде освоєний, тоді можна починати вчитися прощати ближніх. Цьому дуже сприяє виховання в собі скорботного погляду на людину – на самих себе, ближніх і далеких. Звичайно, це образ, але саме так дивилися святі Отці на себе і всіх, хто приходив до них. Чистим і святим людям було відкрито, як трагічно пошкоджена гріхом людська природа, як усі ми із самого раннього дитинства схиляємося до гріха, як ми всі небезпечно хворі. І, мабуть, тільки цим старцям, що гірко плакали над падінням людини, тільки їм вдавалося прощати по-справжньому – раз і назавжди, чисто і благородно, не тримаючи злість, не зберігаючи образ.
У нас немає права не прощати. Про це нам каже Євангеліє. Життя занадто коротке, щоб витрачати його на образу і ненависть. Тому всі ми зобов’язані брати на себе нестерпний, як усе християнство, труд прощення.
Архім. Савва (Мажуко)
