Як ви розмовляєте зі своїми доньками

Про що ви говорите з дочками, як готуєте їх до дорослого життя?

— Я завжди розповідаю, що Господь нас створив не просто так. Десь живе людина, для якої Бог створив тебе, а тебе, дівчинку, створив для когось одного, для певного чоловіка, твого майбутнього чоловіка.
Я не знаю хто він. Степанко, Мишко, Сашко — я не знаю, хто він буде і ти досі ще його не знаєш. Але тільки з ним ти будеш щаслива. І наше завдання в житті – це дожити до того моменту, коли Бог тебе підведе до тієї самої людини, для якої ти створена.

Коли моя донька запитала:

— А як мені його знайти?

Я говорю:

— Напевно, його й шукати не треба, але себе до нього донести — треба.

Адже, якщо ми довіряємо Богу, ми знаємо, що Він нас доведе до тієї людини, заради якої ми створені. Він може бути не таким крутим, не таким гарним — але це твоє щастя, яким би не був інший чоловік, це буде те щастя, яке Господь для тебе приготував.

Я говорю їм, що десь живе людина, для якої Бог створив тебе. (Матінка бере в руки два футляри з різними ручками). Ось, наприклад, два різні футляри. Один, який здається тобі таким привабливим, – не твій. Виходиш за нього заміж і починається кошмар. Ви можете пристосуватися, притертися. Але він все одно не закриється, а якщо і закриється, то ти чи він надломиться, чи ти.

А в іншому, можливо, звичайному на вигляд «футлярі» ти будеш щасливою все життя, бо він для тебе і ти для нього. Коли я доньці так пояснюю, до кожної зустрічі з хлопчиком вона починає ставитися дуже серйозно, а не так, щоб потішити себе та покрасуватися перед іншими.

Я не бачу у дружбі підлітків чогось страшного, вона потрібна й навіть корисна. Якщо тільки не переходити межу, навіть у дрібницях.

Так, на сповіді тобі ці грішки Богом прощаються, але ти сама їх ніколи не забудеш. Будеш вже бабусею, але все одно пам’ятатимеш, як Борька тебе цілував, Сашко обіймав, а Вася притискав. І навіть на вінчанні всі милуватимуться тобою в білій сукні, а ти відчуватимеш чорний рюкзак із пам’яттю про грішки за спиною. І після такої серйозної розмови з дочкою я вже не стежу за нею, не контролюю, тільки молюся.

Мої уявлення про зятя можуть бути які завгодно, а в Господа свої думки про них. Наприклад, зараз ми вже 12 років молимося за чоловіка для Марфи. Ми знаємо, що цей чоловік є, він десь живе, ми просто його ще не знаємо. І до кожного зятя я так і ставлюся, щоб Господь показав і з’єднав.

Чоловіка Асі ми знаємо, чоловіка Каті ми знаємо, а чоловіка Марфи ми ще не знаємо.

Я просто молюся за цю людину, щоб Господь зберіг її від спокус цього світу, зберіг її у здоров’ї, щоб вона заглибилася у вірі.
Я його ще не знаю, але коли він з’явиться, то я йому скажу: «Здрастуй, я тебе давно знаю, я про тебе 20 років молилася».

Тому мені мої зяті дуже подобаються. Прекрасні хлопці, віруючі, один священник, інший на нього навчається (нині вже священник).

— Ви даєте дочкам поради, як зберегти кохання з чоловіком та побудувати глибокі стосунки?

— Ми цього року навчаємося. Найголовніше — зрозуміти, що з любові шлюбів немає. Одружуються по закоханості. Тому що любов —  це почуття, яке з’являється через довгі роки внаслідок довгої праці.

Так само, щоб здобути освіту, потрібно хоча б п’ять років провчитися в інституті. І коханню теж треба вчитися: добре вчишся – отримаєш, ні – так тебе виженуть.

Ми з батюшкою у шлюбі вже тридцять шість років. А дівчиною я думала: яке там кохання в п’ятдесят з лишком років? А воно є, росте та росте, і немає йму меж.

Матінка Ольга Юревич, мати сімох дітей: шістьох дочок та одного сина.