Чи є важливим усвідомлення власної правоти?

Уже не перший рік я помічаю цікаву особливість: наш брат православний дуже любить бути правим. Точніше, є речі в яких він має рацію завжди: те, що стосується віри, спасіння, догматів і канонів. Тому до відчуття правоти він, як правило, звик – той, хто має рацію в чому-небудь одному, прагне бути правим у всьому.

З іншого боку, критичне мислення притаманне будь-якій нормальній людині, а християнинові й поготів. Звичайнісінька сповідь починається якраз із критичного аналізу періоду життя, який передував їй.

І тому, незважаючи на любов до правоти, християнин, як і будь-яка людина нерідко виявляється неправий і, в ідеалі, до цієї неправоти він здатний виявляти набагато більшу чуйність, ніж невіруючий.

Втім, тим ціннішими є моменти власної правоти. Як наслідок, переживаються вони із захопленням, ентузіазмом, гордістю та самовдоволенням. «Я ж мав рацію»! «Хіба я не правий», «У цій ситуації я правий»! І інше в тому ж дусі …

На перший погляд, правота – це добре. Людина знає правду й твердо на ній стоїть. З собою вона чесна, з іншим неліцемірна і правда на її боці.

Але якщо замислитися: чи ж не усвідомленя власної правоти лежить в основі більшості конфліктів, як дрібних, так і серйозних? Чи не воно, хоч і безпосередньо стосується, на перший погляд, до правди, призводить, в результаті до образ, ворожнечі та ненависті?

Згадайте будь-яку ситуацію, в якій вам доводилося б за себе червоніти. Коли було соромно за дурний вчинок, необдумане слово, коли не змогли вчасно зупинитися, загасити сварку, припинити конфлікт, коли не змовчали, не відійшли в сторону.

Що керувало вами на той момент? Усвідомлення власної правоти. Якщо в суперечці або сварці ти в чомусь не до кінця переконаний, не впевнений у своїй правоті на сто відсотків, то зупинитися, заспокоїтися легше й простіше. Усвідомлення ж правоти розв’язує руки. Якщо я правий, значить мені можна. Значить я повинен довести, зі мною зобов’язані погодитися.

А якщо ні, то ось вам по повній програмі і впертості, і гніву, і злості, і грубості з нахабством! Що це не по-християнськи, то про це потім, коли вляжуться пристрасті й прокинеться совість, а зараз!..

І ось так раз за разом наша переконаність у власній правоті псує наші стосунки з ближніми, робить нас сварливими та непримиренними, формує навколо нас своєрідну зону відчуження, в яку навіть найближчі без великої необхідності намагаються не потрапляти.

Вони ж, до речі, швидше за все, і виявляються в нашій свідомості крайніми, коли для нас прийде час розсьорбувати наслідки своєї вічної правоти. А їх неодмінно доведеться розсьорбувати, якщо тільки вчасно не схаменутися й не припинити хизуватися цією самою правотою та лізти з нею в усі щілини.

Простіше кажучи, людина рідко буває настільки неправа, як в моменти, коли вона повністю права. Для початку, не зайвим буде змусити себе розлюбити усвідомлення правоти.

…людина рідко буває настільки неправа, як в моменти, коли вона повністю права. Для початку, не зайвим буде змусити себе розлюбити усвідомлення правоти.

Якщо колись і буває справедливим таке словосполучення як «здорова байдужість», так це тоді, коли людина повністю байдужа до власної правоти. Навіть якщо я і правий, що з того? Іншій людині моя правота, так само як і моя правда, неважлива, нецікава й марна. До чого її нав’язувати, до чого сперечатися до хрипоти, коли і правда у кожного своя, і правота?

Ну, а якщо вже ближній просто-таки абсолютно неправий, то що істотно зміниться, якщо його переконати? Нічого. А якщо вже вміння вчасно змовчати, відійти в бік, не наполягти на своєму допоможе кому-небудь уникнути сварки, не дасть виникнути ворожнечі або просто запобігти взаємній образі, то, слід визнати, що в рамках людського спілкування, надійнішого та популярнішого засобу, мабуть і не знайти.

Таким чином всім, хто цінує нормальне людське спілкування, хто, як християнин прагне бути в мирі з усіма, хто бажає уникнути гріха у взаєминах із оточуючими, слід, в першу чергу, подолати бажання бути правим у всьому, припинити намагатися у будь-якій суперечці довести своє, а в будь-якому конфлікті залишити останнє слово за собою.

Таким чином всім, хто цінує нормальне людське спілкування, хто, як християнин прагне бути в мирі з усіма, хто бажає уникнути гріха у взаєминах із оточуючими, слід, в першу чергу, подолати бажання бути правим у всьому, припинити намагатися у будь-якій суперечці довести своє, а в будь-якому конфлікті залишити останнє слово за собою.

Правота – це всього лише переконаність у правильності власної думки.

Варто навчитися тримати цю думку при собі й ми будемо вражені від того, скільки, виявляється, навколо хороших і доброзичливих людей. Досвід, погодьтеся, куди цінніший, ніж внутрішнє самомилування та зовнішня сварка, що рясним цвітом процвітає в душах тих, хто завжди правий.