Все, чим живе людина, повинно йти з любові до Бога

Все, чим живе людина, повинно йти з любові до Бога

Митрополит Афанасій (Ніколау) – народився 8 лютого 1959 року в м. Лімасоль (Кіпр). У 1976 році після закінчення школи його рукоположили у диякони. Тоді ж він став студентом богословського факультету Фесалонікійського університету.

Після його закінчення юнак пішов на Афон, де, будучи учнем преподобного Паїсія Святогорця, прийняв чернечий постриг.  У 1982 році його постригли у велику схиму та рукоположили  у священника.

любов до бога

Ахієпископ Кіпрський Хризостом І благословив монаха Афанасія повернутися на Кіпр і допомогти Церкві. З великою скорботою через десять років монашого життя залишав Афанасій Лімасольський Святу Гору.

Після повернення на Кіпр у 1993 році його обрали ігуменом місцевого монастиря Махера. У 1999 хіротонісали у єпископський сан і поставили на Лімасольську кафедру. Сьогодні митрополит Афанасій є одним із найбільш авторитетних архієреїв Кіпрської Православної Церкви.

__________________________________________________________________________________________________________

Любов – це велика, але й дуже небезпечна сила

Любов – це велика, але й дуже небезпечна сила, тому що вона може підняти людину до Престолу Божого, але може і знищити, якщо поводитися з нею необережно.

Любов – це велика, але й дуже небезпечна сила, тому що вона може підняти людину до Престолу Божого, але може і знищити, якщо поводитися з нею необережно.

Тому святі отці й кажуть, що любов – найбільша чеснота, але вище всіх чеснот – розсудливість, тому що вона керує любов’ю, направляючи її в потрібний бік.

Останнім і найбільш досконалим плодом Духа Святого, вершиною всіх Його плодів, кінцевою метою життя людини в Бозі є любов.

Сьогодні всі говорять про любов. Всі захищають любов, вона зараз у моді – як мир у всьому світі. І хоча й те, й інше очивидь відсутнє в сучасному житті, але при цьому перетворено на гасла.

Тут немає нічого поганого – нехай  вже буде все хоча б так, на словах. Але Любов в євангельському розумінні цього слова, Любов, яку відкривають нам Іісус Христос, апостоли й Церква – це не просто людська емоція.

Коли ми говоримо, що любимо іншу людину, свою половинку, своїх друзів, учнів, або всіх людей, – ця любов є людською емоцією, яка природним чином властива нашому єству. Людина так створена.

Якщо Бог є Любов, як каже нам апостол Іоанн Богослов1(1 Інн. 4: 7-8), то людина, що створена за образом і подобою Божою, по Благодаті може володіти тим, що Бог має по Природі. Таким чином, можна вважати, що людина є любов’ю по благодаті.

Таким чином, можна вважати, що людина є любов’ю по благодаті.

Бог є Любов, але любов не є Бог. І тут – величезна різниця між вченням Церкви та різними філософськими й ідеологічними течіями. Для нас Бог – це Особистість, Яка є Любов. А любов не є Бог, не є Особистість.

Метою людини є Бог

Сучасний світ постійно обожнює любов, перетворюючи її на ідола. Ось чому ми так часто чуємо зараз: «Все, що тобі потрібно – це любов! Люби! Будь улюбленим! Любов – понад усе!»

Але при цьому ми абсолютно забуваємо про те, що саме Бог є Любов. Саме Бог – наша мета, тобто те, чого ми повинні шукати. Знайшовши Бога, людина знаходить і справжню Любов – через зв’язок із Ним.

Знайшовши Бога, людина знаходить і справжню Любов – через зв’язок із Ним.

любов до бога

У Бозі – любов, і радість, і мир, все те, що апостол Павло називає плодами Духа Святого. 2(Гал. 5: 22-23) 

Коли в людини є хоча б трохи любові, трохи радості, трохи миру –  в такому випадку, якщо це йде від Бога, вона відчуває повноту свого буття. Їй не здається, що в її житті чогось не вистачає.

І незважаючи на те, що нам завжди хочеться більшого, в нас немає відчуття нестатку. Коли в нас діє закон Святого Духа, Його Благодать, то ми починаємо відчувати в собі всі Його плоди, і перш за все – любов.

Але і до цього також слід ставитися розсудливо, не забуваючи про те, що головною метою нашого життя є Бог, і ніщо інше.

Тобто метою є не радість, не мир, не любов, не довготерпіння, лагідність, стриманість та інші плоди Духа, а Сам Бог. Все перераховане – це результати нашого зв’язку з Богом, які в той самий час є і передумовами для цього зв’язку.

Тобто для досягнення Бога нам необхідно удосконалюватися в любові, стриманості, довготерпінні. Але коли ми досягаємо Бога, то все це з’являється природним чином як наслідок того подвигу, який ми робили в боротьбі з гріхом.

Тобто ми можемо нервувати, гніватися, але при цьому ми не повинні дозволяти гріху – ненависті або легкодухості – поневолити нас. І ми боремося з гріхом, намагаючись не робити й не говорити того, чого не хочемо, і що противно нашій природі.

Ця боротьба допомагає нам наблизитися до Бога. Вона – засіб, інструмент, сходинка на шляху до Нього. Але коли людина зустрічається з Богом, то все те, за що раніше йому доводилося боротися, стає для нього природним.

Людина перестає нервувати, дратуватися, злитися. Все це йде – одне за іншим. Душевні ресурси починають активізовуватися природним чином, і людина, контролюючи цей процес, досягає успіху в духовній боротьбі.

Приклад духовної боротьби

Візьмемо, наприклад, гнів. Це почуття є дуже важливим для людини, тому що воно сильне, воно показує силу душі. Тому мати в собі гнів потрібно, але це почуття повинно бути безпристрасним. Не можна направляти гнів на ближнього – адже в такому випадку буде зруйнована любов. Гнів повинен бути спрямований проти власних гріхів, щоб у нас з’явилася можливість ствердитися в чистоті, істині, вірі, зв’язку з Богом.

Гнів повинен бути спрямований проти власних гріхів, щоб у нас з’явилася можливість ствердитися в чистоті, істині, вірі, зв’язку з Богом.

Гніваючись, не можна забуватися. Потрібно направляти гнів в сторону гріха, пристрастей, а не в бік своїх ближніх.

І духовна людина – це не людина без почуттів, яка ніколи не гнівається, що не холодна і не гаряча. Це людина, у якої всі душевні сили – в тому числі й гнів – активні, але вона активізує їх безпристрасним способом.

А любов, можна сказати, – найвеличніша, найпотужніша сила людської душі. Тому з нею також потрібно поводитися обережно, активізуючи цю силу правильним, безпристрасним чином і тим самим освячувати її.

Якщо ж користуватися цим почуттям за допомогою пристрастей, то з’являється небезпека перетворення об’єкта любові на ідола.

А любов, можна сказати, – найвеличніша, найпотужніша сила людської душі. Тому з нею також потрібно поводитися обережно, активізуючи цю силу правильним, безпристрасним чином і тим самим освячувати її. Якщо ж користуватися цим почуттям за допомогою пристрастей, то з’являється небезпека перетворення об’єкта любові на ідола.

В такому випадку людина повністю віддається тому, що (чи кого) вона любить, адже саме така віддача – ознака любові. І об’єкт любові стає твоїм ідолом. Це може бути чоловік, діти, або якась ідеологія, вчення, розумова праця, суспільне становище, наука, мудрість, багатство, молодість … Все це, будучи вельми відносним саме по собі, може легко перетворитися на ідола.

Якщо ми любимо когось пристрастно, то рано чи пізно у стосунках з’являються проблеми. Причина – в тому, що ми ще не встигли очиститися від своїх пристрастей, і під час зародження кохання в нас одразу починає говорити тілесний потяг.

Після цього, якщо наш розум не почне контролювати тіло, ми неодмінно зануримося у вирій пристрастей, і нам знадобиться багато зусиль для того, щоб перемогти гріх і знову стати вільними, байдужими стосовно до об’єкта (чи об’єктів) своєї любові.

Любов – це велика, але й дуже небезпечна сила, тому що вона може підняти людину до Престолу Божого, але може й знищити, якщо поводитися з нею необережно. Тому святі отці й кажуть, що любов – найбільша чеснота, але вище за всі чесноти – розсудливість, тому що вона керує любов’ю, направляючи її в потрібну сторону.

Любов – це велика, але й дуже небезпечна сила, тому що вона може підняти людину до Престолу Божого, але може й знищити, якщо поводитися з нею необережно. Тому святі отці й кажуть, що любов – найбільша чеснота, але вище за всі чесноти – розсудливість, тому що вона керує любов’ю, направляючи її в потрібну сторону.

Розсудливість та її відсутність

Відсутність розсудливості може призвести до величезних проблем, які спочатку не здаються небезпечними, оскільки супроводжуються гарними намірами, але потім неймовірно ускладнюють життя. Наведу приклад.

Керуючись любов’ю, ми поспішаємо на допомогу іншій людині, у якої є якась проблема (особистого, професійного, сімейного характеру). Але за відсутності розсудливості ми забуваємо, по-перше, про те, що, не будучи байдужими, легко можемо втратити контроль над собою й припуститися помилки у вирішенні проблеми. А по-друге, ми забуваємо про те, що й інша людина також не позбавлена пристрастей.

Тут можна заперечити: «Ну то й що? Зі мною все в порядку, я нічого такого не відчуваю». Так, ти не відчуваєш, але інша людина? Що ти знаєш про її почуття? Хіба ти можеш бачити її внутрішній світ, її бажання та можливості? Думаючи, що любиш її, ти прагнеш вислухати, допомогти їй в її труднощах, розділити з нею її хрест, але потім все змінюється, і змінюється любов.

Прикладом такої нерозсудливої любові часто стає сліпа (і тим самим руйнівна) любов батьків до своїх дітей. Така любов не дає батькам можливості бути розсудливими стосовно до дитини й тим самим ставити перед нею якісь обмеження. Адже створення обмежень під час виховання проходить болісно і для батьків, і для дітей.

Зазвичай дитині не подобається, коли її в чомусь обмежують. Вона маленька, їй хочеться гратися, бігати, вона не хоче вчитися, робити те чи інше. І коли її позбавляють чогось, вона протестує, плаче.

Обмеження болючі для дитини, поки вона маленька і багато чого не розуміє. Зі свого боку батькам також важко бачити, як їхнє дитя плаче, і тому вони через любов до дитини самі усувають поставлені обмеження: “Ну добре, не плач, ми купимо тобі те, що ти хочеш! Тільки не плач!”

І який результат?

Дитина починає розуміти, що варто їй заплакати, і мама одразу ж поступається і дозволяє їй робити все, що заманеться. Тобто, навіть якщо дитині спочатку встановлюється заборона, то, коли вона починає плакати, ця заборона тут же знімається.

І все це – від великої батьківської любові. Адже саме любов змушує нас поступатися знову й знову. Ми готові померти за того, кого любимо. Роблячи постійно те, що приємно іншому, ми готові перетворитися в ганчірку, яку можна топтати: «Чого ти хочеш? Скажи – і я зроблю! Я дам тобі все, що забажаєш!»

Любові в принципі властиво таке бажання – цілком віддатися іншій людині, а потім нескінченно продовжувати давати їй все, що вона захоче. Адже після того, як ми віддаємо себе комусь цілком, як можна не дати цій людині всього іншого – наприклад, грошей і тому подібне, – поки існує любов?

Так, таке бажання справді з’являється від любові. Але саме розсудливість здатна розставити тут все на свої місця та встановити необхідні заходи, завдяки яким вогонь любові не буде палити ні тебе, ані кохану людину.

…саме розсудливість здатна розставити тут все на свої місця та встановити необхідні заходи, завдяки яким вогонь любові не буде палити ні тебе, ні кохану людину.

Ви не будете подібні до електроприладів, які виходять з ладу при першій ж грозі. Адже якщо давати коханій людині більше, ніж вона може винести, згодом це принесе їй шкоду, зруйнує її. Людина не витримає цього вантажу – вона зламається, подібно до електроприладу, і більше не зможе функціонувати.

Ось чому любов – це небезпечний рух людського серця, яким би прекрасним і досконалим він не був. Але вона дійсно є найдосконалішою, найбільш дорогоцінною складовою нашого буття.

Саме любов становить наше «я», оскільки ми створені за образом і подобою Божою, а Бог є любов. Бог, люблячи нас, зробив для нас все – Він навіть віддав Себе на смерть, щоб показати, наскільки великою є Його любов до людини. Отже, і ми повинні робити так само. І ми готові принести себе в жертву за тих, кого любимо.

Лабіринти батьківської любові

любов до бога

Одна молода жінка, ставши матір’ю, сказала мені:

– Я вперше зрозуміла, що це означає – бути готовим померти за іншу людину, тому що тепер я можу померти за свою дитину. Навіть за чоловіка я, напевно, не змогла б померти. Я люблю його і кажу йому, що кохаю до смерті, але якщо й справді прийде його смертний час, не знаю, чи зможу я  померти замість нього. Можливо, так, а можливо, й ні. А за дитину я зможу померти, я готова до цього. У мені з’явилося щось більш сильне, ніж любов до життя.

І це дійсно так. Така природа батьківського інстинкту – і в жінок він розвинений, напевно, навіть більше, ніж у чоловіків. Подібне ми бачимо навіть у тварин. Чи бачили ви коли-небудь в селі курку, що тільки вивела курчат? Якщо людина наблизиться до них, вона кинеться на неї, як дикий звір. Вона кидатиметься і на собаку, і на кішку, якщо ті підійдуть до її курчат. Ось що таке батьківський інстинкт.

Таким чином, наша природа, з’єднавшись із любов’ю, допомагає нам подолати самих себе. Але людині тут необхідна ще одна найвеличніша чеснота – розсудливість, – не для обмеження своєї любові, а для її правильного використання.

Таким чином, наша природа, з’єднавшись із любов’ю, допомагає нам подолати самих себе. Але людині тут необхідна ще одна найвеличніша чеснота – розсудливість, – не для обмеження своєї любові, а для її правильного використання.

З любов’ю обов’язково потрібно вміти поводитись правильно, тому що якщо людина «пристане» до чогось перш, ніж до Бога, в неї почнуться проблеми. Духовні проблеми. А це небезпечно.

Не припасти серцем до власного «я»

Проте, якщо людина починає жити в духовному подвизі й розставляє наново всі пріоритети; коли вона намагається позбутися від усіх минулих «токсинів», щоб в її житті більше не було місця ворожнечі, ненависті, нарікання; коли вона стає лагідною, терплячою, поблажливою, милостивою, – тоді виникає небезпека, що вона може припасти серцем до власного «я».

Позбавляючись від духовних «токсинів», від іржі, яку виділяють гріхи й пороки, людина дійсно стає прекрасною. Але споглядаючи своє нове «я» – красиве, гармонійне, що нагадує класичну італійську музику, в якій немає місця ніякому дисонансу, – ми можемо настільки прив’язатися до свого «я», що починаємо милуватися ним, подібно до того як милуються якимись речами або людьми.

У цьому – різниця між звичайною, світською любов’ю та любов’ю до Бога.

І тут бідні християни часто помиляються, плутаються у заповідях. Коли я питаю людей про те, яка заповідь найважливіша, вони завжди відповідають: «Возлюби ближнього свого». Так відповідає абсолютна більшість, і в першу чергу – діти. «Ні, не ця», – кажу я їм у відповідь. А в одному ліцеї школяр так відповів на моє запитання:

– «Плодіться та розмножуйтеся!» Ось моя улюблена заповідь. А ще мені подобається та, в якій говориться, що хворим і подорожуючим можна не постити. Теж хороша заповідь.

Але ж найперша заповідь – це «Люби Господа Бога Твого». Саме заповідь Любов до Бога всім серцем дав нам Бог. А любов до ближнього – вже результат цієї першої заповіді.

...найперша заповідь – це «Люби Господа Бога Твого». Саме заповідь любити Його всім серцем дав нам Бог. А любов до ближнього – вже результат цієї першої заповіді.

І все інше – результат. І таку першу заповідь Бог дав нам для того, щоб за її допомогою показати вірний «напрямок» нашої любові, яка повинна бути звернена в першу чергу до Нього.

І все, чим живе людина, в першу чергу повинно йти від її любові до Бога. Навіть шлюб, навіть улюблені чоловік і діти – все те, що зараз зводиться в абсолют і перетворюється на ідола. Але ж все це має лише сприяти нашому  живому зв’язку з Богом. Якщо не сприяє – зв’язок обривається.

Митрополит Афанасій (Лімасольський)

Wayfarer

Wayfarer

0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
1 Коментар
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
trackback
Чи робить невзаємна любов людину нещасною? | N.E.W.O.D
23 днів тому

[…] Бог любить кожну людину, й такою любов’ю, сильніше якої на землі немає. А чи багато на землі людей, які відповідають Йому взаємністю? […]

Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial
1
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial
1
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x