Про добро без Церкви

Нещодавно мене ще раз запитали: хіба не можна бути пристойною людиною без Церкви?

Це хороше питання, і його ставлять знову і знову. Бувають питання, в яких містяться певні «мається на увазі» – як у знаменитому «чи перестали ви пити коньяк вранці?» Запит має на увазі, що у вас була така шкідлива звичка. Так і питання, про яке ми говоримо, має на увазі деякі речі.

Зокрема, він має на увазі, що головна мета релігії – зробити нас пристойними людьми, як, наприклад, головна мета дієти – зробити нас здоровішими.

Це нагадує кумедну історію, яку розповідав один лектор. У нього був знайомий викладач недільної школи, атеїст. Коли в нього запитали, навіщо він, атеїст, викладає дітям релігію, той відповідав: «Ну, хтось же повинен тримати маленьких мерзотників під контролем!»

Люди часто виходять із того, що головна мета релігії – тримати мерзотників під контролем. Як говорив Вольтер, якби Бога не було, Його слід було б вигадати.

Інтереси суспільства вимагають лякати людей пекельними карами та обіцяти їм небесні нагороди, щоб вони поводилися більш-менш пристойно. А то люди впадуть в атеїзм, почнуть красти гаманці, лихословити начальників та порушувати правила дорожнього руху.

Дивлячись на це, невіруюча людина може сказати: «Та я, взагалі-то, гаманців і так не краду – без жодної віри в Бога, рай та пекло». І буде цілком правий. Є безліч чесних, порядних, законослухняних громадян, які не вірять у Бога.

Якщо релігія – засіб соціального контролю, можна оспорювати необхідність такого засобу та її ефективність. «Мені не потрібна релігія, щоб тримати мене під контролем, я і так по чужих кишенях не шарю».

Але справа в тому, що мета релігії – зовсім не в цьому.

У віри, безумовно, є соціальний ефект: пияки залишають свою ваду, злочинці стають законослухняними громадянами, люди загалом живуть тихіше та скромніше – але мета релігії інша.

Християнська віра там, де її сприймають всерйоз, справді робить людей кращими громадянами (не кращими, ніж ви, а кращими, ніж вони, колишні), але її мета не в цьому. Ліки, що зцілюють від смертельної хвороби, призводять до того, що у людини покращується колір обличчя – але це не засіб для покращення кольору обличчя. Це засіб, що рятує від смерті.

Бути добропорядним громадянином обов’язково, але все це скінчиться доброчесним трупом на цвинтарі.

Христос пропонує інше.

Христос приходить не для того, щоб дещо покращити суспільство – це скоріше побічний ефект. Він приходить для того, щоб дати нам – нам особисто – вічне життя.

Христос приходить не для того, щоб дещо покращити суспільство – це скоріше побічний ефект. Він приходить для того, щоб дати нам – нам особисто – вічне життя.

Бути добропорядним громадянином добре, важливо і навіть обов’язково, але все це скінчиться доброчесним трупом на цвинтарі. Христос пропонує інше: «Я є воскресіння і життя; віруючий у Мене, якщо й помре, оживе. І кожен, хто живе та вірує в Мене, не помре повік. Чи віриш цьому?» ¹(Інн.11: 25-26)

Ми покликані до життя вічного й блаженного, стосовно якого наше нинішнє життя – наче життя гусениці, яка потім перетвориться на метелика. Настане момент, коли ми виявимо, що дісталися додому, добре завершили наш шлях, сіли за бенкетний стіл у нашого Отця, увійшли в новий, врятований і преображений світ, стали нескінченно світлими, радісними, сяючими істотами, сповненими нескінченної краси та тріумфу. Нас введуть у небесне місто, де ми будемо тепло зустрінуті його громадянами, де його Цар, Господь наш Іісус Христос, прийме нас і визнає Своїми.

Про цю радісну надію писав святий апостол Павло: «Маю бажання розв’язатись і бути з Христом, бо це незрівнянно краще»²(Флп.1:23-24). Йшлося про мученицьку смерть, що наближалася до нього, напередодні якої апостол був сповнений надії. «Бо знаємо, що, коли земний наш дім, ця хатина, зруйнується, ми маємо від Бога оселю на небесах, дім нерукотворений, вічний. Від того ми й зітхаємо, бажаючи зодягнутися в небесне наше житло» ³(2Кор.5:1-2).

Ця надія висвітлює кожну хвилину життя християнина. Навіть у найсумніші дні нашого життя ми маємо це очікування нескінченної радості.

Але може бути й інакше. Ми можемо почути страшні слова: «Істинно говорю вам: не знаю вас»⁴(Мф.25:12). Ми можемо опинитися перед зачиненими дверима й надто пізно зрозуміти, що весь цей час нас кликали, але ми не хотіли, відкладали, не вірили, насміхалися, зате тепер час минув, і ми опинилися за дверима, у зовнішній темряві.

Поки ми живемо тут, на землі, ми приймаємо рішення, які введуть нас у нескінченну, вічну радість або позбавлять її назавжди.

Поки ми живемо тут, на землі, ми приймаємо рішення, які введуть нас у нескінченну, вічну радість або позбавлять її назавжди.

Настане момент – рано чи пізно для кожного з нас він неминуче настане – коли змінювати щось буде вже неможливо, і ми назавжди поселимося в тому місці, яке обрали.

І наша віра – не про те, як бути пристойним громадянином. Вона про те, як увійти в життя вічне та блаженне. При цьому абсолютно необхідно бути чесним громадянином, сумлінним працівником, дбайливим сім’янином – але йдеться про щось набагато, набагато більше.

Щоразу, проходячи повз вхід до храму, ми проходимо повз двері, що ведуть до Життя. Ми можемо увійти, попросити у Бога настанови та допомоги, дізнатися більше, розпитати людей, приступити до сповіді й стати на шлях, який, звичайно, допоможе нам бути кращими, але, що важливіше, приведе нас до вічної радості.

Сергій Худієв