Що робити, якщо дітей ображають однолітки?

— Сьогодні для багатьох батьків стало актуальним питання: «Що робити, якщо мою дитину кривдять однолітки?» Зневажливе ставлення, грубість, навіть знущання — така проблема з кожним роком загострюється. Отче Павле, чому ображають дитину, у чому, на вашу думку, причини?

— Причини у кожному окремому випадку можуть бути різними, можна перерахувати лише основні.

По-перше, як правило, в будь-якій спільноті, особливо в дитячій, людину не приймають, якщо та якимось чином не співпадає з її більшістю за інтересами, поглядами, світовідчуттям, поведінкою, зовнішнім виглядом.

Через розбіжності інтересів виникає певний конфлікт, зіткнення, внаслідок якого хтось не вписується у цей конкретний соціум. У дітей, підлітків взагалі дуже розвинений зграйний інстинкт, і якщо один починає за зовнішнім виглядом чи поведінкою вибиватися із загальної маси, «зграї» це не подобається.

По-друге, наша дитина через особливості свого характеру може бути недостатньо товариською та комунікабельною. А коли дитина не вміє спілкуватися, не вміє налагоджувати стосунки, вона викликає роздратування оточуючих її однолітків.

Звичайно, ніяка дитина не заслуговує на зневажливе ставлення до себе, але комусь далеко не завжди вдається проявити в колективі свої сильні сторони, а однолітки куди охочіше виявляють її слабкості.

Приводом виникнення неприязні може бути зовнішність, особливості поведінки. Якщо, наприклад, дитина найменша на зріст, страждає зайвою вагою або, наприклад, вона руда або носить окуляри — все це може стати приводом для обзивання. Неохайність, бідність одягу також може стати причиною глузувань.

Легкою здобиччю для любителів познущатися стають уразливі діти, насмішки дістаються плаксам, сором’язливим, невпевненим у собі та слабким дітям.

Викликає ворожість у однолітків і дитина, яка надміру опікується дорослими. Пам’ятаю, як діти сміялися з однієї моєї однокласниці — її проводжали до школи за ручку мало не до шостого класу, хоча школа від її будинку була за двісті метрів.

Коли людину не готують до самостійного життя в суспільстві, коли за неї все вирішують, позбавляють її своєї думки, вона стає інфантильною, не здатною, навіть, ставши вже дорослою, прийняти рішення.

Звичайно, вона ніде не зможе побудувати гарних стосунків: не лише у школі, а й у майбутній своїй родині! Адже зараз стало звичною справою, коли не лише дівиця тридцяти років, а й дорослий чоловік повністю залежить від батьків: фінансово й морально.

Пригадую ще одного свого однокласника, який перед тим, як потрапити до нас, змінив не одну школу та кілька класів. Батьки перевели його до нашого класу з надією, що хоча б тут він приживеться. Але історія повторилася: хлопці над ним сміялися, і так само, як у попередніх, він не мав друзів.

Звичайно, причина була не в класі, який був у нього не перший, не другий і навіть не третій, не в школі та не в хлопцях, а в ньому самому та його батьках, які не змогли навчити його встановлювати контакти з іншими людьми.

Сподіваюся, що мене зрозуміють правильно: ми тут зовсім не виправдовуємо тих, хто кривдить інших чи сміється з них. Конфлікти з однолітками можуть виникати не лише «з вини» самої дитини. Можливо, дитині просто не пощастило — серед оточуючих її дітей виявився якийсь заводила, який самостверджується, ображаючи тихіших і тих, хто не може дати відсіч, товаришів.

Але дитячу безсердечність, яка, потрібно сказати, зазвичай минає з віком, все ж таки не можна вважати свідомою жорстокістю й наслідком якогось укоріненого зла, — можливо, діти через малий життєвий досвід не в змозі відчувати біль іншої людини. У казці англійського письменника Джеймса Баррі «Пітер Пен» є дуже ємна та точна фраза: «Діти веселі, нехитрі та безсердечні».

— Це означає, що винні не лише кривдники, а й скривджені? Які якості потрібно виховувати, щоб нашу дитину не кривдили?

– Згадайте пісочницю: яких дітей найбільше там не люблять? Жадібних, які не дають гратися зі своїми совочками, ведерцями та лопаточками: «Це моя машинка, не смій чіпати!»

Агресивних, які через дрібниці кидаються у бійку.

Ябід, тих, які через дрібниці біжать скаржитися: «Ось цей взяв мою іграшку, він мене ображає, покарай його», тобто, по суті, зраджують. Однолітки перестають їм довіряти.

Не люблять і не захочуть мати у друзях егоїстів. Тих, хто вважає себе центром гри, хто грає лише за своїми правилами, нав’язує своє «Я» оточуючим. Адже дружба, особливо дитяча — командне поняття: ти маєш вміти взаємодіяти з іншою людиною, а не «тягнути ковдру на себе»!

А ще не люблять, коли намагаються нав’язати свою дружбу, у дружбі всім хочеться спілкуватися на рівних.

Ось ці «правила пісочниці»  застосовуються до будь-якої спільноти, дитячої та дорослої, але вони формуються саме в дитячому віці:

вміння дружити, вміння спілкуватися, вміння взаємодіяти з іншими, вміння боротися зі своїми слабкостями: жадібністю, агресивністю, вразливістю…

Ось ці «правила пісочниці» застосовуються до будь-якої спільноти, дитячої та дорослої, але вони формуються саме в дитячому віці: вміння дружити, вміння спілкуватися, вміння взаємодіяти з іншими, вміння боротися зі своїми слабкостями: жадібністю, агресивністю, вразливістю…

— Кажуть, діти — наше відображення й продовження. У чому, на вашу думку, провина батьків?

— Дуже часто дитячі проблеми кореняться у сім’ї, у неправильному батьківському вихованні. Здебільшого конфлікти з однолітками трапляються в дітей із неблагополучних сімей, де до дитини погано ставляться, принижують та ображають.

Здебільшого конфлікти з однолітками трапляються в дітей із неблагополучних сімей, де до дитини погано ставляться, принижують та ображають.

У школі такі діти або дуже агресивні або дуже пригнічені — і це «заслуга» батьків.

Можна помітити кілька крайнощів у батьківських установках.

Перша – це придушення особистості дитини. У результаті дитина сприймає весь навколишній світ як щось дуже вороже, чим викликає в навколишніх дітей і роздратування, і глузування. Вона може й навпаки, озлобитися та почати зганяти сімейні образи на своїх слабкіших однолітках.

Інша крайність – гіперопіка. Коли батьки від усього захищають дитину, не дають їй жодної ініціативи, не дозволяють ні з ким спілкуватися. Дитина починає потенційно боятися всіх, окрім батьків, трохи «пальцем ткнуть» — вона одразу плаче.

Ще одна крайність: це виховання егоїста, маленького тирана, навколо якого зазвичай крутяться всі в сім’ї, чого він вимагає і від інших дітей.

Коли батьки стикаються з проблемою, яку ми обговорюємо, вони насамперед мають звернути увагу на себе, подумати, де і що вони прогавили.

Коли батьки стикаються з проблемою, яку ми обговорюємо, вони насамперед мають звернути увагу на себе, подумати, де і що вони прогавили.

Взагалі-то наше батьківське завдання полягає в тому, щоб підготувати дитину до самостійного життя, в якому їй доведеться зустрічатися з різними людьми. Вчіть дитину ставитися до інших щиро, без каменя за пазухою, привітно, по-доброму, але без підлещування. Тоді до нього тягнуться інші діти.

— І все-таки, зазвичай, перша батьківська реакція — грудьми стати на захист своєї дитини.

— Радив би не драматизувати ситуацію. Правильніше у цих випадках не поспішати карати кривдника. Спочатку потрібно намагатися зрозуміти, чому це сталося: чи то дитину дійсно треба захистити, чи то у її власній поведінці щось негаразд.

Якщо, не розібравшись, будемо карати кривдника  — діти якщо не явно, то потай намагатимуться відігратися на вашій дитині!

Згадується випадок з мого дитинства: дитиною я був маленького зросту, слабеньким, вразливим. Якось хлопці мене досить серйозно побили на вулиці, додому я прийшов заплаканий, з пом’ятою фізіономією.

Якою була реакція моєї мами? Я сподівався, що вона пожаліє мене, втішить, проте нічого подібного не трапилося. Не можу повторити зараз її слова дуже точно, але вона сказала приблизно так: “Ти чоловік і повинен розуміти, що таке в житті трапляється”.

Спочатку мене це дуже образило, але потім я зрозумів, що це абсолютно правильна позиція: якщо хлопця від усього захищати, жаліти, з нього не виросте чоловік. Він повинен зрозуміти, що світ складається не лише із приємних йому людей.

Але при цьому дитині необхідно відчувати наше співчуття до себе. Я вважаю, що труднощі, які так чи інакше виникають у житті дитини, дають безцінний досвід налагодження контактів з людьми, є школою життя, їхнє подолання робить її міцнішою!

…труднощі, які так чи інакше виникають у житті дитини, дають безцінний досвід налагодження контактів з людьми, є школою життя, їхнє подолання робить її міцнішою!

— Багато хто запитує, чи потрібно дитину вчити давати відсіч, битися?

— Не зможу дати категоричних порад, але й нічого поганого в тому, щоб навчити дитину давати відсіч, не бачу.

Вміння постояти за себе допомагає подолати страх, а такі чоловічі якості, як сміливість і рішучість, ще знадобляться йому в житті: колись, можливо, доведеться захищати жінку, дітей, сім’ю, воювати.

Вміння постояти за себе допомагає подолати страх, а такі чоловічі якості, як сміливість і рішучість, ще знадобляться йому в житті: колись, можливо, доведеться захищати жінку, дітей, сім’ю, воювати.

Ці якості обов’язково мають бути в хлопчаках.

Але дитину треба вчити захищатися, а не битися. Намагайтеся донести до неї давню мудрість: «Найкращий бій — це той, якого тобі вдалося запобігти!», що силу потрібно використовувати для оборони, а не для нападу.

Занадто захоплюватися самообороною та сподіватися на власні сили теж не варто. Тут також є своя небезпека.

По-перше, на кожну силу знайдеться своя сила, якщо хулігани захочуть звести рахунки, то вони це зроблять (нападуть великою компанією, озброяться тощо), а це вже небезпечно.

По-друге, відомо, що у всякі історії з бійками найчастіше потрапляють люди, які готуються до оборони, займаються боксом, карате та ін. Чому?

Якщо у першому акті п’єси на стіні висить рушниця — у третьому вона вистрілить. Якщо людина готується до бійки, вона її знайде. Коли підліток навчився добре битися, він може почати застосовувати ці навички зовсім не з мирною метою, він сам може почати зачіпати своїх товаришів. Тому в усьому має бути міра.

Але, з іншого боку, коли ми віддаємо дитину в секцію самбо чи якоїсь іншої боротьби, це може мати один дуже позитивний ефект: дитина повірить у свої сили, подолає невпевненість, навчиться спілкуватися з товаришами по секції, а також навчиться терпіти біль, не робити трагедії з синця під оком.

Мій двоюрідний брат, займаючись у дитинстві боксом, не досягнув якихось видатних результатів, але потім його батьки казали, що він тепер не боїться бути скривдженим і вміє терпіти біль.

До кого найбільше чіпляються шкільні хулігани? До хлопців слабких духом, невпевнених у собі, плакс, так званих «пищикам». Їх тицьнули — вони й запищали.

Якщо хлопчик чи дівчинка реагують на образи і глузування спокійно, не плачуть і не обзиваються у відповідь, кривдники, як правило, дуже скоро втрачають інтерес до них і знаходять більш сприятливі мішені.

Якщо хлопчик чи дівчинка реагують на образи та глузування спокійно, не плачуть і не обзиваються у відповідь, кривдники, як правило, дуже скоро втрачають інтерес до них і знаходять більш сприятливі мішені.

Ось цьому треба вчити дітей.

— І нарешті, що робити, коли православна дитина опиняється у нецерковному середовищі, де вона часом почувається білою вороною?

— Завдання батьків — формувати середовище спілкування своїй дитині. Буває, що в школі підбирається така компанія, що дуже непогано, якщо дитина не буде з нею спілкуватися.

Якщо не виходить знайти друзів у школі, то їх можна знайти поза шкільним середовищем.

Як? Є гуртки, секції, парафіяльні школи, клуби дитячі, де дитина матиме можливість спілкуватися з дітьми, близькими їй за інтересами. Ніщо так не гуртує дітей, як спільна справа!

Сучасні діти, як правило, не конфліктують через релігійні питання, сьогодні вони досить позитивно налаштовані по відношенню до віри, принаймні нікого не здивуєш тим, що ти віруючий.

Однак, як я вже казав, через відмінності у моральних цінностях і поглядах на світ між ними може не скластися контакт. Наприклад, у середовищі, в якому я навчався, були зовсім інші цінності, ніж ті, в яких намагалися виховувати мене мої батьки. Хлопці матюкалися, курили на перервах (школа була звичайнісінька, районна, переповнена), а мої батьки дуже суворо стежили за своєю мовою, природно, і для мене це було неприйнятним.

Мої однолітки захоплювалися американськими бойовиками, які вже тоді почали з’являтися в Союзі на касетах, а в нас удома не було навіть телевізора, не те що «відака». Наші інтереси не дуже збігалися, у мене не було друзів у школі.

Але пізніше, років у 14–16, з’явилися хлопці, з якими мені по-справжньому стало цікаво. Я записався до авіамодельного гуртка, де знайшов однодумців. Ми разом майстрували літаки, слухали гарну рок-музику, їздили на змагання. У мене з’явилися добрі знайомі й серед хлопців мого приходу. Це був уже час перебудови у “відлигу” стосовно Церкви. На приходах почала з’являтися молодь. Ми збиралися на квартирах, ставили спектаклі до церковних свят, тут же, на квартирах, проходили заняття дитячої недільної школи. Тож нудно не було.

Якщо немає друзів у школі — не біда, справжніх друзів, однодумців не може бути багато, отже, близьких людей треба шукати в інших місцях.

Дуже важливо зазначити: першими друзями дитини мають бути батьки, а ті найважливіші якості, які має мати людина, вона має побачити у власних батьках. Важливо з їхнього прикладу зрозуміти, яким буває справжній друг!

Дуже важливо зазначити: першими друзями дитини мають бути батьки, а ті найважливіші якості, які має мати людина, вона має побачити у власних батьках. Важливо з їхнього прикладу зрозуміти, яким буває справжній друг!

Нашій дитині дуже допоможе в житті впевненість у своїх силах, а для цього потрібно допомагати їй піднімати здорову самооцінку: розвивати корисні навички, практичні вміння, керувати її самоосвітою, пропонувати гарні книжки — ось база, яка зробить її життя повним, насиченим, це допоможе їй стати особистістю.

Цікава, цілісна людина також стає цікавою для оточуючих. Не треба плутати це з гординею. Хоча кожен із нас повинен усвідомлювати, що він не кращий за інших людей, а перед Богом — ніщо, але має реально усвідомлювати, на що здатний і чим є. Якщо людина не впевнена у своїх силах, у неї ніколи нічого не вийде у житті, їй не вистачить ні впевненості, ні рішучості.

Крім того, коли людина себе поважає, її дуже важко образити — сильного не обзивають, не задирають, і лише слабка людина відповідає злом на зло. До сильного ж люди тягнуться.

А це формується батьківською любов’ю, заохоченням, підтримкою. Захищеність — це броня з любові, яку нам дали батьки, вона допомагає і коли їх вже немає з нами, дозволяє не ображатися на дрібниці життя, адже в цьому випадку всередині людини світ світлий і добрий.

Бесіда зі священником Павлом Гумеровим  

(Ми поза політикою! Запрошуємо відвідати наші англомовну і російськомовну частини сайту N.E.W.O.D. Можливо, ви знайдете там багато цікавого)