Дітям про милосердя
Малюк
Дмитрику виповнилося лише сім років, але він був вже цілком самостійним. Щоправда, до школи його проводжала мати, але повертався він додому один.
Одного ранку дорогою до школи вони побачили, що майже на самому переході копали глибоку яму. Мама сказала:
— Підеш назад – під ноги дивися, щоб не впасти!
Повертаючись зі школи, Дмитрик побачив, що яма ще не засипана, всі пішли, навіть сходи не прибрали, тільки огорожу довкола поставили.
Хлопчик уже хотів пройти повз, та раптом почув собачий гавкіт, жалібний, майже як плач. Він зазирнув у яму, а там — песик, маленький, як іграшка. Побачива Дмитрика, на лапки піднімається, хвостиком виляє і тоненько-тоненько гавкає, наче кличе його.
Недовго думаючи, Дмитрик спустився вниз сходами, зістрибнув із останньої сходинки, сів поруч, гладить цуценя й слова мамині примовляє:
— Ну, малюк, заспокійся, не плач, все буде гаразд.
Собаченя лиже йому руки й тихенько повискує.
Але як його витягти? Зняв Дмитрик свого довгого шарфа, яким його мама вкутувала, обв’язав куртку й сунув цуценя за пазуху. Так і поліз із ним. Цуценя притискається до Дмитрика, тільки зрідка голову висовує й щоки йому лиже, дякує.
Виліз Дмитрик і, притримуючи свою знахідку рукою, помчав додому. Відчинила мама двері, навіть назад відступила:
— Що з тобою? Чому ти такий брудний і розпатланий?
Дмитрик плутано почав пояснювати:
— Там у яму цуценя впало, воно так плакало, мене кликало, я й поліз. Ось він, — і витяг з-за пазухи цуценя. А той притиснувся до Дмитрика, дивиться злякано й всім тілом тремтить.
Помітивши дивний погляд мами, Дмитрик пробурмотів:
— Якщо тобі куртку шкода, то ми її помиємо. Вона знову буде як нова.
— Дурнику, — сказала нарешті мама.
— Але ж ти сама казала, — продовжував виправдовуватися Дмитрик, — що малюків рятувати й захищати треба, а він такий маленький, і бачиш, він хоче залишитися зі мною…
— Добре, – сказала мама, – я пішла наливати воду в ванну, спочатку викупаю тебе, а потім твого малюка.
— Ура! — закричав Дмитрик. – Ти, Малюк, назавжди залишишся зі мною! — Дмитрик схопив цуценя й підняв його над головою. Той ніби все зрозумів і радісно загавкав…
А у ванній мама, наливаючи воду, тихенько молилася:
— Господи, збережи та помилуй сина мого Дмитра. Нехай у нього завжди буде добре серце.
Милосердя
Дмитрик йшов вулицею, міцно тримаючись за мамину руку. Був сонячний морозний день. Дерева немов у казці — пухнасті, невагомі! Сніжок поскрипував під ногами. Щоправда, мороз злегка пощипував за ніс і щоки, але Дмитрику було затишно й тепло в хутряній курточці та чобітках.
Червона смуга на куртці й темний шарф надавали йому вигляду птащки снігура. До того ж і йшов він, підстрибуючи на радощах. Дмитрику було весело — чи тому, що була неділя, а уроки він зробив ще вчора, чи тому, що тато подарував йому нову іграшку.
Загалом, настрій у нього був чудовий. Мама на мить зупинилася. Дмитрик мимоволі замилувався молодою срібною берізкою на блакитному тлі, а коли відірвав від неї погляд, то ніби поринув у літо.
Перед ним сяяли червоні, помаранчеві, жовті плями — лотки з фруктами. Червонощокі тітки розвішували ці маленькі шматочки літа в шелестящі й дзвінкі від морозу пакети.
Червоні яблука, наче натерті воском, ароматні апельсини та мандарини, підступний лимон! У Дмитрика навіть слинки потекли.
Мама, наче прочитавши його думки, впевнено попрямувала до лотка. За кілька хвилин хлопчик уже радісно спостерігав, як фрукти переміщаються з ящиків у шелесткий пакетик. Він уже уявляв, як удома зробить із апельсина квітку, як гарно виглядатимуть яблука в вазі на столі.
Раптом мрії Дмитрика порушив старечий голос. Якась старенька, зачепивши його, простягла руку до продавчині й попрохала:
— Мила, дай мені, будь ласка, яблучко. Я дуже хочу їсти. Я ще нічого не їла сьогодні, й мені здається, що ось-ось упаду. Погано мені…
Дмитрик не чув, що відповіла тітка. Він не відриваючись дивився на стареньку, на її суху, тремтячу руку, на старе поношене пальто, на те, що навіть у його дитячому розумінні не можна було назвати взуттям. Голова бабусі була пов’язана сірою хусткою, з-під якої виглядала ще одна — біла.
Мимоволі Дмитрик згадав свою бабу Настю. Вона теж завжди взимку носила дві хустки. Він уявив її добрі, променисті очі, тепло її рук, жарко натоплену грубку, що пригощала їх пишними млинцями.
По щоці бабусі пробігла сльоза й загубилася в зморшках, які густо порізали її обличчя.
На мить Дмитрику здалося, що це бабуся Настя — змерзла, в лахмітті, голодна та самотня. Хлопчик ще дивився на стареньку, яка вирішила спробувати щастя в іншого продавця, а рука його вже потяглася до пакета й намацувала там яблуко, апельсини. Ага, ось, здається, лимон, чи ні, мандарин.
Дмитрик витяг все, скільки помістилося в його дитячих ручках, і простяг їй.
Їхні очі зустрілися. Він майже прошепотів:
— Ось візьміть, будь ласка!
Сльози заблищали в його очах. Хлопчик кинувся до матері, притулився до неї, потім потяг за руку:
— Ходімо швидше!
Відійшовши трохи, хлопчик озирнувся. Бабуся все ще стояла на тому ж місці. Вона сховала фрукти в кишеню, в руці її залишилося тільки червоне пузате яблуко.
Б. Ганаго
(Ми поза політикою. Запрошуємо відвідати наші російськомовну і англомовну частини сайту N.E.W.O.D. Можливо, ви знайдете там багато цікавого)
