Обмежений людський розум і відповіді вічності

Днями знову почув запитання, яке не дає деяким людям спокою. Людський розум формулює це десь так: “От потраплю я в рай, і як же я зможу там радіти, якщо хтось із близьких для мене людей не спасеться?”

Про це, і справді, багато хто запитує, й далі навіть йдуть:

– Як же Бог, якщо Він, і справді любов, зможе допустити, щоб хтось мучився в той час, коли інші радітимуть?

І висновки відповідні робляться: або Бог не благий, або муки пекельні не вічні, або й зовсім їх немає. Або навіть взагалі нічого немає 😆

Але нічого такого в даному випадку людина не казала, а запитала саме те, що запитала. І гріх за таке питання людину засудити чи посміятися над нею, тому як занепокоєння, нею висловлене, так або інакше, але на любові ґрунтується й тому гідне розуміння та пошани. І відповіді гідне – тим більше.

Тому відповідаю. Втім, відповіді мої теж все більше на питання схожі.

– Запитаю і я вас, – кажу. – Ви, звичайно, не гнівайтеся на мене, але чому ви вирішили, що потрапите після смерті саме до раю?

– Я не знаю, – замислилася співрозмовниця, – я на милість Божу сподіваюся. Можу й не потрапити, зрозуміло.

– Значить, точно не знаєте, і це теж велике питання – доля ваша загробна, як і моя, як і будь-якої іншої людини?

– Так, безумовно.

– І проте в цьому плані ви Богу готові довіритися – робите при цьому, звичайно, усе, що вимагає ваша християнська совість?

– А що ж мені ще залишається?..

– А раз так, і в усьому іншому теж довіртеся.

Я міг би, напевно, багато ще постаратися “від себе” сказати. Наприклад, що “грішники самі винні в своїх муках, і тому їх не жаль”. Чи що спасенні й ті, хто потрапив до осель райських, будуть цілком поглинуті спогляданням Божественної краси, тішитимуться любов’ю Божою та забудуть про все інше.

Я подібні пояснення зустрічав – у різних книгах і в різних авторів. Але, проте, нічого такого не сказав.

Не сказав через одну, але дуже важливу причину: я не знаю, як усе буде в тому, іншому житті, оскільки сам знаходжуся ще в цьому. І я не хочу нічого навмисно чи не навмисно спрощувати або, навпаки, ускладнювати, намагатися своїм обмеженим розумом осягнути й – більше того – пояснити те, що може бути зрозумілим лише у вічності.

Я знаю інше. Знаю, що є безліч інших речей, інших питань, на які відповіді в цьому світі не знайти.

Чому народжується дитина в сім’ї, в якій ніхто їй не радий, і чому подружжя, що день і ніч благає Бога послати їм чадо, залишається бездітним?

Чому смерть викрадає того, хто так потрібний, такий дорогий нам, а всіма забута та немов загублена в цьому житті літня людина живе, підбирається потихеньку до столітнього ювілею, понад міру “насичена днями” й очікує смерті як позбавлення від страждань?

Чому люди часто люблять тих, хто нехтує ними, а самі нехтують тими, хто любить їх?

Чому така хороша, така чудова людина пішла звідси, так і не набувши віри, пішла, залишившись чужою для Церкви і Бога? Нескінченний ряд “чому”, питань, які не мають задовільної відповіді.

Бог не залишає нас без того, що нам дійсно потрібне, а раз так, то ці відповіді нам тут і зараз не потрібні.

Господь усе знає, ніщо не приховане від Нього, у тому числі й тяжкі роздуми, й сумніви, й уся наша уявна безвихідь. Через те і каже Він Своїм учням і нам каже про ту мить, коли ми зустрінемо Його: “І в той день ви не спитаєте Мене ні про що”¹.

Усі питання наші втратять своє значення, будуть вирішені остаточно та безповоротно в Ньому.

Усі питання наші втратять своє значення, будуть вирішені остаточно та безповоротно в Ньому.

Ми переживаємо це іноді в якійсь дуже маленькій, крихітній мірі ще тут, коли в скорботі та зніяковінні серця молимося й у молитві сповнюємося відчуття присутності Божої.

Не змінюються, можливо, ще зовнішні обставини, не зникають труднощі, але скорбота минає, вона немов розчиняється у світлі й любові Отця до Його безрозсудних, немічних дітей.

Так або приблизно так я і намагався відповісти моїй співрозмовниці. І вона цією відповіддю задовольнилася.

Ігумен Нектарій (Морозов)

(Російськомовна частина сайту N.E.W.O.D.)