Подолання розгубленості
Стаття присвячена такому характерному стану сучасної людини як розгубленість. Автор намагається дослідити цей стан і подолання розгубленості, зрозуміти, чи є він природною психологічною реакцією людини на гарячкове життя, що переповнене шумом та подіями, чи це проблема духовного порядку.
Очевидно, за висновками автора, це проблема духовна й лікувати її потрібно відповідно. Винятково людським зусиллям проблему розгубленості, яку оцінюють як психологічну, подолати не вдасться. Потрібна Божественна участь і допомога згори для надання допомоги хворій людині.
Бог є тим Джерелом, яке живить людину силою, щоб шляхом послідовного духовного зусилля вона змогла подолати розгубленість через зосередження розуму.
_____________________________________________________________
Колективне занурення в суєту світу
Розгубленість – характерна біда людини нашого часу. Ми перестаємо розрізняти головне та другорядне. Ми приймаємо мозаїчність життя як приємну різноманітність, а руйнування ієрархії будь-яких відносин – як свободу.
Ми залежні від зовнішніх обставин і часто, коли втрачаємо орієнтири, то шукаємо опору зовні. Проте ця опора виявляється тимчасовою та ненадійною, будь то людина, ідея чи наші власні нереалізовані плани. Людина перетворюється на якусь шарнірну конструкцію, а гнучкість свідомості та толерантність стосовно до всього іншого вже стала основною чеснотою.
Постійний потік інформації щодня оновлює нашу картину світу, іноді радикальним чином переінакшує старі смисли, тероризує нашу психіку та свідомість. Людина бачить фрагментарну, а не цілу, картину світу і не завжди знаходить себе в ній.
Політика (якщо те, що відбувається на вершині глобальної соціальної піраміди можна ще називати цим словом) здійснюється в режимі твітера. Тобто новини «прилітають» пачками в форматі текстових повідомлень, створюють постійну паралельну реальність новин для кожного одержувача.
Вся логіка існування сучасної цивілізації вимагає постійного занурення в неї. Сучасна цивілізація без перерви, вимагає від будь-якого активного члена суспільства залишатися «на зв’язку» цілодобово, щоб завжди бути «в темі».
Такими є «просунуті» члени людської спільноти, незалежно від місця свого знаходження та національності. Вони задають приклад соціально прийнятної поведінки, інші підтягуються до стандарту.
Таким чином, відбувається повне колективне занурення в суєту світу, який не відпускає нікого. А відключитись хоч на пару хвилин, зупинитися самі вже не можемо. Як тільки шум стишується, а ритм слабшає, кожен тягнеться до телефону перевірити повідомлення або новини, загалом, якось заповнити паузу, що виникла.
Наші спроби якось упоратися з таким зовнішнім тиском здебільшого носять сьогодні інтелектуальний та психологічний характер.
Духовний рівень проблеми
На духовному рівні проблема рідко усвідомлюється і, як завдання, відпрацьовується. Поняття головного та другорядного десь у свідомості зберігається, але сама відмінність стирається, головне йде в паралельну реальність і вже не здається таким важливим, як здавалося раніше.
Людина не шукає справжнього сенсу свого життя, не намагається зростати духовно, а відповідно й способи такого зростання їй не цікаві.
Розгубленість, якщо вона взагалі є, стосується вже не вертикалі духовного життя, де суєта — це лише спокуси й тло життя, а до горизонтальних миттєвих вигод та пріоритетів, які заповнюють собою весь людський час та увагу. Людина сьогодні докладає титанічних зусиль виключно в практичній площині: капіталізм, що переміг всюди, вимагає безперервного заробітку, а всі й усе, по суті, обслуговують процес примноження капіталу.
Ми структуруємо потоки інформації, що надходить, відкидаємо те, що нам здається зараз зайвим, намагаємося відволіктися, але все менше запитуємо, а для чого ця вся суєта? Можливо, що й сама постановка питання про розгубленість перестає бути актуальною для значної частини населення. А значить, і долати, власне, нічого.
Старозавітний цар Соломон наприкінці свого життя сказав:
Наша цивілізація перестає шукати користь у праці в тому сенсі, в якому про користь говорив цар Соломон.«Суєта суєт, суєта суєт – все суєта. Яка користь людині від усієї праці її?..1(Еккл. 1:2–3)/mfn].
Ті ж, хто зберігає увагу до духовної сторони життя, навряд чи можуть погодитися з царським старозавітним песимізмом Соломона. Він став недоречним упродовж останніх двох тисяч років після того, як Христос «переміг світ»1(Інн. 16:33) і переміг смерть.
Саме Йому дана «будь-яка влада на небі й на землі»2(Мф. 28:18), і з моменту Його воскресіння Ним засноване Царство вічного життя, де на тих, хто увійшов, чекає «досконала радість»3(Інн. 15:18), долучившись до якої, людина не жадатиме повік.
Христос, навчав про «єдине на потребу» 4(Лк. 10:40–42), а Царство Боже закликав шукати в собі 5(Лк. 17:20–21)), в тиші та своїй зверненості до Бога.
Відкрите питання про сенс життєвих зусиль
З часів царя Соломона пройшло багато тисячоліть, а питання сенс життєвих зусиль залишилося незмінно гострим для всіх поколінь. І тільки в наш час люди почали не просто намагатися уникнути відповіді на нього, а зробити саме питання не актуальним для себе.
Півжиття (якщо не більша її частина) проходить у віртуальній реальності та «на зв’язку», тобто в ілюзії реального життя. Хвилі реального світу почали «обтікати» нас, не зачепивши наш зміст.
Ми ізолюємося, твердішаємо у своєму опорі світові, що сприймається як хаос, що наступає, (чисто архаїчна реакція) і в результаті стаємо чужими один одному та світу.
Розгубленість – наслідок замкнутості на собі чи виключно на зовнішній стороні свого життя
У будь-якому випадку люди опиняються ніби завислими в тимчасовості свого існування поза Вічністю. Вони ніяк не вкорінені в джерелі непорушному та вічному, дорога до «джерела води, що тече в вічне життя»6(Інн. 4:14) втрачена.
І «тому, що вони не дбали мати Бога в розумі, то віддав їх Бог нерозумному розуму — робити непотребство»7(Рим. 1:28). Власне, у наведеній цитаті з Послання апостола Павла до Римлян передбачається наше сьогодення.
Розгубленість як явище духовного життя
Розгубленість як явище духовного життя є наслідком розсіяності розуму людини, її незібраності, неуваги до того, що є єдиним на потребу8(Лк. 10:40–42).
І можна довго звинувачувати зовнішні обставини в тому, що трапилося, але необхідності внутрішнього зусилля по творенню себе як особистості (отже, і подолання розгубленості) ніхто не скасовував. Про це просто забули в метушні.
Таку духовну проблему православна християнська аскетика визначає як гріховну хворобу й, відповідно, лікує через «збирання розуму», зцілення, тобто відновлення його цілісності. По суті йдеться про внутрішню зібраність щодо головної мети власного життя — порятунку для вічного життя.
“Справжнє життя й справжня енергія розуму” – це коли “розумна частина душі розмірковує про божественні слова, возсилає Богу славу та хвалу ій приліплюється до Нього неослабною пам’яттю”9Свт. Григорій Палама. Тріади на захист священнобезмовних. М., 1996..
Протилежністю внутрішній зібраності розуму є стан його розсіяності, неуважності і, як наслідок, омертвіння, тобто віддалення від Бога.
Розлюднення та деградація
Внутрішній вакуум кричить і вимагає заповнення, а людина, коли не розрізняє сенсу того, що відбувається або, розуміє, але не бажає здійснювати духовне зусилля, марнує себе та розпорошує свій розум ще більше аж до повного забуття. Людина спрощується, спрощуються та дрібнішають її життєві смисли. Відбувається свого роду розлюднення.
Очевидна деградація спостерігається в суспільному та політичному житті, на особистому рівні обман, зрада міцно узвичаїлася та вже не викликають огиди.
Крім очевидного падіння душ і зникнення елементарної культури взаємин, людина загалом «опускає» своє буття на рівень почуттів та емоцій. Вона живе задоволенням матеріальних і душевних потреб, заглушує внутрішню порожнечу й тривогу марнотою, не замислюється над проблемою власного “недобуття”.
Недобуття полягає в тому, що, будучи за природою створеними створіннями, ми не маємо в собі достатньої буттєвої основи для самодостатності.
Ми з самого початку, через своє походження, маємо нестачу буття і входимо в повноту буття лише шляхом долучення до Бога, джерела повноти, через прийняття Його благодаті. Тобто наша головна справа в житті — заповнити себе до такого буттєвого статусу, щоб увійти до повноти буття Бога, усиновитися чи удочеритися Йому зараз і для вічного життя з Ним.
Відповідно, якщо ми цього не робимо, то даремно коптимо повітря на землі.
І взагалі, вся наша щоденна метушня — це лише супутній продукт нашого основної праці в житті, яку ми якраз і не робимо. Адже сказано в Євангелії «хто не зі Мною, той проти Мене: і хто не збирає зі Мною, той витрачає»10(Мф. 12:30).
Епоха великої Мілини
Отже, весь устрій сучасного життя йде врозріз із його основним духовним змістом. Не дивно, що людина розгублена.
Епоха постмодерну, в якій доводиться існувати, скасувала монополію на Істину та жадібно вимагає данини в вигляді різноманітності ідей, світоглядів, подій. Так, власне, і сама наявність Істини чи її відсутність стає сьогодні не зовсім актуальним питанням.
Важливим є «action» — рух, що забезпечує постійну зміну картинки перед очима глядача-споживача. У житті настає епоха великої Мілини. Мілина, а не глибина – наш ареал життя. На глибину життєвих смислів не залишається ні часу, ні сил — усі витрачені на метушню.
Нова норма практично виключає паузи, тишу, зосередженість, рефлексію.
Стикування з найвищим сенсом відходить із порядку денного «просунутих» людей. Для людини, яка живе поза духовними сенсами, світ — це механізм, а його власна точка збірки знаходиться виключно в горизонтальній, природно-людській площині. І це 2D. Власне, зміст її життя і зводиться до метушні, в якій сенсів не шукають зовсім.
У того, хто занурився в це, настає стан напівсну, стан безособовий і несвідомий.
Тотальна миттєвість нашого життя створює «нестерпну легкість буття», яка кардинально протилежна Вічності та нашому людському буттю в ньому. Адже лише, коли ми вимірюємо свої вчинки в системі координат Вічності, ми можемо визначити, що приходить як спокуса, яку треба гідно пройти як надіслане завдання, а що взагалі не варто уваги.
Тільки з такого горизонту бачення життєвих процесів можна говорити про подолання людиною своєї внутрішньої розгубленості, через справжнє християнське ставлення до світу й себе.
Межа наших зусиль — Промисл Божий
Якщо постаратися пошукати в цій ситуації цілковитого хаосу сучасності духовний сенс — адже навіщось Бог помістив нас саме в цей контекст — то може виявитися, що хиткість і задуха нашого буття у світі спеціально попущені згори.
Напевно, це відбувається для того, щоб саме ми усвідомили свою неміч у таких умовах, змирилися з нею та звернулися до Бога по допомогу. Як довіритись Богові та сподіватися на Того, Кого особисто не знаєш і з Ким ти не «на зв’язку»?
У Святому Письмі сказано, що слід шукати «насамперед Царства Божого та правди Його», а решта додасться. Тим не менше, ми постійно плануємо своє життя та не даємо завтрашньому дню «піклуватися про своє». Ми забуваємо про те, що «досить для кожного дня свого піклування»11(Мф. 6:34).
Сказано також, що навіть якщо поведуть вас, зрадивши, «не дбайте наперед, що вам говорити і не обмірковуйте: але що дано буде вам у той час, те й говоріть» 12(Мк. 13:11).
Йдеться не про безтурботність, а про те, що нашим особистим зусиллям є межа. Це Промисл Божий, і за цією межею людина неспроможна вплинути на результат подій.
Залишається одне — усвідомити свою неміч і покласти надію на Бога, довіритись Йому та Його Промислу про нас. Господи, вірю, допоможи моїй зневірі!
Міфи та ілюзії — приводи для розгубленості
Прот. Олександр Шмеман у другій половині ХХ сторіччя говорив про повсюдно поширену серед християн хворобу — небажання Бога у своєму житті та недовіру до Нього та Його Промислу13Прот. Олександр Шмеман. Щоденники, 1973-1983. М., 2005.. Або сподіватися на удачу, яку часто люди один одному бажають. Проте ніхто при цьому не розуміє, що це за явище таке, і від чого чи від кого її прихід залежить.
Людина звикла сподіватися лише на себе, вирішувати свої проблеми на рівні «горизонтального ресурсу», не звертається до Вищої інстанції по допомогу.
Це теж свого роду архаїка — заклинанням, що вимовляється, ми закликаємо в своє життя те, що нам здається благом. Загалом, знову міф та ілюзія, яка не має нічого спільного з реальним нашим життям, а отже, і новий привід для розгубленості.
Уникати захоплення світом
Апостол Іоанн сказав, що «весь світ лежить у злі» та закликав «не любити світу, ні того, що у світі: хто любить світ, у тому немає любові Отців. Бо все, що у світі: пожадливість плоті, пожадливість очей і гордість життєва”14(1 Інн. 2:15-16).
Як же бути, якщо в той же час так Господь полюбив світ, що «Віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав вічне життя. Бо не послав Бог сина Свого у світ, щоб судити світ, але щоб світ був спасенний через Нього»15(Інн. 3:16).
Протиріччя цих двох тверджень примарне. Апостол у своєму посланні говорить про необхідність уникати захоплення світом, постановкою його в центр свого життя та прагнень.
Євангельський текст того ж автора говорить про безмірну любов Божу, в силу якої Він створив мир і людину, щоб вона розділила з Ним повноту буття та блаженства.
Людину, що згрішила, Господь рятує, Сам ставши людиною і принісши Себе в жертву для викуплення кожної людини від гріха. У відповідь ми можемо запропонувати лише себе, свою особисту довіру Богові та несення запропонованого Ним хреста.
Особиста довіра Богу дозволяє людині прийняти існуючий світ як є та не відгороджуватися від нього, й жити в ньому на тому місці, яке приготував їй Господь, і не захоплюватися суєтою та пристрастями й не прив’язуватися до нього.
Це вимагатиме переробки себе та свого розуму за євангельською міркою, подолання власної розгубленості. Той, хто набув мирного духу, за преподобним Серафимом Саровським, рятує тисячі довкола себе.
«Досвідчений» християнин також переживає свою особливу розгубленість у сучасному світі, живучи, по суті, у двох світах: одному — мрійливо-романтичному світі візантійської літургії, місці втіхи та відпочинку. Інший світ — той, що якраз лежить у злі. У ньому доводиться жити та діяти.
Ці два світи погано поєднуються, і християнин, що затвердів у своїй релігійності, починає благополучно існувати у другому світі, не сполучаючи його з іншим своїм світом повною мірою. Знову виходить неприйняття реального світу, неучасть у його житті по-християнськи, долаючи в ньому його і свою розгубленість та неповноту?
Чи не є відмова від несення свого хреста, необхідності бути християнином там і тоді, де Спаситель визначив нам бути? За словами Н.В. Гоголя, християнин завжди має йти вперед, бо перед ним «сяє вічно далечінь, і бачаться вічні подвиги. Він, як юнак, прагне життєвої битви: йому є з чим воювати і де подвизатися, тому що погляд його на самого себе, безперестанку просвітлюється, відкриває йому нові недоліки в самому собі, з якими потрібно чинити нові битви»16Н. В. Гоголь. Вибрані місця з листування з друзями. СПб., 1990..
Тобто поле справжньої битви не світ зовні, а світ усередині нас.
Головне не забути про це, не втратити з уваги головну мету — бути з Богом, не зважати на шум, суєту та контекстні перешкоди. Ця мета як маяк допомагає внутрішньо зібратися.
А може, це все, що ми можемо понести сьогодні як наш «сповідницький» подвиг?
Розслаблений чекав на зцілення від своєї хвороби тридцять вісім років, і Спаситель Сам відвідав його в Овечій купелі та поставив на ноги.
Подолання розгубленості сьогодні — це обов’язок християнина вилікуватися від гріховного розслаблення, віднайти зібраність у надії та довірі Богові, який запитує кожного з нас «чи хочеш бути здоровим»…
________________________________________________________
Джерело: // “Начало”, №34, 2017 р.
(Нові статті – на російськомовній частині сайту N.E.W.O.D.)
