Чули про них зі старих легенд, але не вірили, що це правда. День відрізнявся від ночі лише тим, що було трохи світліше. Небо над долиною нагадувало купол.
Лише світло з вікон будинків, особливо тих, які належали багатіям, освітлювало вулиці. У цих домах відбувалися дуже розкішні прийоми.
– Наші світильники набагато гарніші від так званих «зірок», – твердили багатії.
– Еге ж, – підтакували їм славетні філософи Умбри, – наш світ найгарніший із усіх можливих.
І всі в це вірили.
Люди звикли до таких міркувань і думали, що інші світи існують лише в мріях поетів і маячні божевільних.
Старі мешканці міста казали дорослим:
– Поза нашою долиною не існує нічого. Тільки розпач.
А дорослі повторювали своїм дітям:
– Усе, що існує та є гарним, міститься тут, у нашій долині. А легенди – це лише плід уяви.
Діти вірили батькам, а згодом, коли виростали, повторювали те саме своїм дітям і внукам. І так тривало століттями.
Науковці тяжко працювали, придумували теорії, які б стверджували, що занадто сильне світло погано впливає на очі, що густі хмари над Умброю становлять цінний захист від тієї шкоди, яку можуть завдати сонячні промені. (То були науково-фантастичні теорії).
Долина, врешті-решт, була цілком нормальною. Політики думали про те, як збагатитися настільки, щоб люди цього не помітили, купці успішно торгували, молодь розважалася, багаті жили в розкоші, бідні їм заздрили.
Старець і хлопець
За містом жив один трохи дивний старець, який цілими днями читав старі, пожовклі книги, які знайшов на якомусь складі.
Люди, коли проходили повз його дім, крутили пальцем біля скроні та казали:
– Тут живе божевільний.
Старець справді був єдиною людиною, яка вірила легендам і стверджувала, що за горами існує інший світ – яскравий, багатий на кольори, де мешканці щасливі по-іншому…
Люди казали, що він справді божевільний, а тому вже дуже й дуже давно вигнали його з міста.
Тільки один тринадцятирічний хлопець із добрим серцем і кмітливим розумом вірив словам старого Амоса. Його звали Тимофій, для друзів – просто Тим.
Хлопець був переконаний, що старий Амос має рацію, й хотів зробити щось, щоб довести це мешканцям долини. Якщо існує країна Світла, значить хтось, знайшовши дорогу, може дістатися туди.
Одного вечора старий Амос сказав Тимові:
– Я вже занадто старий, щоб спробувати перейти через Великі Гори. Але ти, коли підростеш, зможеш піднятися наверх і пошукати там дорогу до Землі Світла, якої ніхто з нас ніколи не бачив.
Однак пам’ятай, щоб зробити це, мусиш бути дуже відважним і сильним, щоб ніхто не зміг тебе зупинити.
Тієї ночі Тим не міг заснути. Він усе розмірковував:
– Як добре було б, якби Амос міг побачити світло Землі Щастя!
Хлопецб вирішив не чекати, а негайно вирушити до пасма Великих Гір, що оточували долину, щоб знайти ту таємничу дорогу, що веде до світла, в існування якої вірили тільки він і старий Амос.
Довгий перехід
Ще перед світанком Тим зібрав вузлик із харчами та пішов стежкою, що вела до Великих Гір. Було дуже темно, але Тим увесь час ішов уперед.
Чув, як поряд шумів струмок, немов шепотів йому:
– Не йди вгору, всі знають, що там – безліч небезпек!
Сова сміялася з нього:
– Куди ти хочеш дійти? Поза долиною нічого немає, нічого не побачиш!
Вовки теж вили:
– Якщо підеш далі, впадеш у провалля й помреш!
У гіллі дерев свистів холодний вітер:
– Зупинися, ще ніхто з живих не зміг вийти на цю гору!
У Тима від страху тряслися ноги, але він, стиснувши кулаки, далі йшов угору. Позаду залишилися луки й ліси, а замість них перед його очима постали гострі кам’яні брили. Якийсь ведмідь пробурчав:
– Безумцю, повертайся!
Проте Тим далі піднімався вгору, аж поки не зупинився перед зовсім гладкою стіною, подолати яку було просто неможливо.
Стерв’ятник, який ширяв високо в небі, глузливо засміявся:
– Що ж, хлопче, ти дійшов до кінцевого пункту подорожі! Тепер можеш лише покотитися схилом і розбитися десь унизу!
Тимові очі спухли від сліз. Його ноги були в ранах і страшенно боліли. Чи справді вже більше нічого не можна зробити? Невже легенди були фальшивими й жорстоко обдурювали?
Тим згадав, як старий Амос казав йому: «Мусиш бути відважним і сильним». Він сміливо підвів голову й почав ретельно оглядати запаморочливо стрімку й високу стіну скелі.
На перший погляд вона здавалася ідеально гладкою, але потім Тим помітив маленькі шпаринки й майже непомітні нерівності та виступи… Тож знову почав підійматися вгору.
Тепер йому стало ще важче. Кожен крок супроводжувався невимовними зусиллями. Руки й ноги страшенно боліли та стікали кров’ю. Але Тим, стиснувши зуби, рухався вперед.
Ставало щораз світліше, туман розвіювався та рідшав. І раптом, коли Тим дістався вершини гори, туман повністю зник.
Тієї самої миті на горизонті почав з’являтися червоний сонячний диск. Його світло освітило й забарвило чарівну землю, що простяглася перед повними сліз Тимовими очима.
Було все так, як розповідали легенди! Земля Світла й Щастя існувала, й він відкрив дорогу до неї!
Озирнувшись, Тим побачив унизу шар хмар, що завжди вкривали долину. Це сіре й сумне море викликало в його серці страшенний жаль. Адже там жили його друзі, стільки шанованих людей, його батьки.
– Повернуся до них і розповім про все, – вирішив хлопець.
«Тимофій збожеволів!»
Тим швидко повернувся до міста, щоб повідомити раді старійшин дивовижну новину.
– Я знайшов дорогу, яка веде у світ, що сповнений світла й кольорів. Він – по другий бік гір, – сказав він їм.
– Цього не може бути, – відповіли хлопцеві. – Наша долина – єдиний світ, який існує. Ким ти себе вважаєш, що насмілився нам розповідати такі дурниці?
Хтось промовив:
– Тимофію, ти збожеволів так само, як старий Амос.
Усі вибухнули сміхом. Тим розгнівався.
– Ви теж можете відкрити Землю Сонця й Щастя! Побачите блакитне небо, кольорових птахів і метеликів! Я можу показати вам дорогу. Мусите лише виявити трохи витривалості та відваги.
– Прошу тебе, негайно перестань поширювати такі безумні погляди серед людей. Ти мене зрозумів? – погрозливо сказав голова ради. – А тепер іди до школи, бо ми повинні займатися важливими справами!
– Навіть не подумаю, – заявив Тим. – Побачите, тепер усе зміниться!
Хлопець повернувся й швидко вийшов. Через кілька годин все місто говорило лише про Тимову мандрівку. Більшість людей зовсім не вірили йому.
– Усі хлопці розповідають казки, щоб звернути на себе увагу, – казали мешканці міста.
Дехто сумнівався. Але найкращі друзі Тима повірили йому. Того вечора, коли Тим знову вирушив у дорогу (цього разу назавжди, як сказав усім), його друзі пішли з ним. Їх було лише дванадцятеро, але Тим усе одно почувався щасливим.
– Побачите, скільки чудес на другому боці! – повторював сміливий хлопець.
Усе це не сподобалося раді старійшин. Тож вони вирішили послати навздогін вояків, щоб ті впіймали й повернули Тима та його друзів додому.
– Чи вмовляннями, чи силою, але мусите покласти край цій історії! Із заразою потрібно боротися з перших її проявів!
Вічне джерело
Тим і його друзі йшли швидко. Хлопець чудово пам’ятав дорогу. Коли хтось зупинявся від утоми, він підбадьорював його.
Коли ж вони дісталися до прямовисної стіни скелі, майже всі відчули страх і пригнічення, проте на них чекала несподіванка. На сірому кам’яному мурі світилися, наче рубіни, червоні крапочки, що вказували дорогу. То були краплі Тимової крови, які залишилися там після його першого підйому нагору.
Хлопці полізли вверх, і чим вище вони підіймалися, тим більше щастя наповнювало їхні серця.
Раптом чийсь різкий голос перервав їхню веселу розмову:
– Негайно спускайтеся вниз і повертайтеся додому!
Це були вояки, яких послала рада старійшин.
– А дзуськи! – відповіли хлопці. – Впіймайте нас!
І ще швидше почали підніматися вгору. Тільки Тим, який поранився, зостався позаду. Вояки наблизилися до нього.
– Ходіть із нами! Побачите, як там чудово!
Та один із вояків ухопив його.
– Швидко зв’яжіть його, – наказав командир загону. І цієї ж миті трапилася надзвичайна річ: Тимове тіло стало прозорим і так яскраво засяяло, що засліпило вояків, а потім зникло. А на тому місці, де стояли його стопи, зі скелі забило джерело чистої води.
Струмінь швидко перетворився на струмок, потім – на річку, яка проклала дорогу в долину. А тоді виразно пролунав Тимів голос:
– Ніхто не зможе зупинити цієї води. Вона дістанеться міста й тектиме вічно. А всі, хто питиме її, прагнутимуть знайти дорогу, яка веде до Землі Світла й Щастя.
Суть оповідання
В оповіданні використано низку переплетених між собою символів, значення яких легко зрозуміти.
Долина, яка постійно перебуває в темряві, – це метафора сучасного світу, що задоволений своїми матеріальними досягненнями, неуважний і байдужий до духовних цінностей.
«Легенди» – це пророцтва, які розповідають про «інший» спосіб життя, про інший «світ».
Тим знаходить дорогу до Землі Щастя. Це вдається йому завдяки жертві. Його кров вказує дорогу друзям. Тим прагне «врятувати» всіх. Нарешті він стає «водою», яка всіх, хто питиме її, сповнить прагненням знайди справжнє щастя. В історії Тима діти мають розпізнати історію про Господа Іісуса Христа.
