День пам’яті святителя Петра (Могили)

31 грудня/13 січня Православна Церква вшановує пам’ять святителя Петра (Могили), Київського, митрополита.

Святий Петро, видатний православний ієрарх XVII сторіччя, народився в 1596 році в благочестивій сім’ї Молдавських воєвод. Його дядько Георгій був православним Молдавським митрополитом у 1587–1589 роках, дядько Ієремія — господарем Молдавським у 1595–1606 роках, батько Симеон — спочатку воєводою Волоським, потім господарем Валахії, а в 1606–1607 роках — господарем Молдавії. Рід воєвод Могил тримався Православної віри й багато благодіяв Львівському Православному братству.

У 1612 році татаро-турецька армія, яку очолював Кантемір-мурза, окупувала Молдавію. Тоді сім’я Петра Могили втекла в західноукраїнські землі, що перебували під владою Речі Посполитої.

Угодник Божий навчався при Православному Львівському братстві, після чого здобував освіту за кордоном, зокрема в Паризькій Сорбонні.

Він був найбільш освіченою людиною свого часу, володів класичною грецькою мовою та латиною, декількома європейськими.

Згодом Святий поступив на військову службу й відзначився в чині старшини Війська Польського в битві проти турків під Хотином.

У 20-х роках Петро став насельником Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври й прийняв чернечий постриг від архімандрита Захарії (Копистинського).

Існують різні думки щодо того, що ж привело його до такого важливого рішення? Одні дослідники життя Петра Могили вважають, що на те вплинуло отруєння його батька братовою жінкою, другі – що цьому сприяв приклад старшого батькового брата Георгія, який став митрополитом Молдавським і Сучавським, а також настанови Іова Борецького. Треті вважають, що вирішальним у цьому виборі було чудесне зцілення Петра Могили після важкої хвороби в Крехівському монастирі від мощів старця Герасима.

Почався період апологетичного служіння майбутнього святителя Петра Церкві.

У той час становище Православної Церкви на територіях, що входили до складу Речі Посполитої, було подібним до становища Церкви в перші три сторіччя християнства.

Православне населення за наказом короля Сигізмунда ІІІ прирівнювалося до злочинців. Уніати відбирали в православних храми, виганяли та били священників, садили їх у тюрми. Православні люди не могли займати міські посади, терпіли утиски в ремеслах і торгівлі.

Вагому роль у збереженні Православ’я відігравали православні братства та монастирі. Мужнім захисником Православної віри явив себе майбутній святитель Петро.

Під іменем Філалета виходили друком твори, що викривали корисливі й противні чистоті віри мотиви католиків до поширення уніатства.

Псевдонім Філалет разом із іншими використовував і Петро Могила. Очевидно ці твори друкувалися в Києво-Печерській Лаврі, де з 1616 року діяла типографія, яку заснував архімандрит Єлисей (Плетенецький).

Коли помер намісник Лаври архімандрит Захарія (Копистинський), на його місце намісником братія обителі обрала Петра Могилу, якому на той час виповнилося тридцять років.

У 1631 році спочив митрополит Іов (Борецький), який бажав, щоб святительський престол після нього зайняв Петро (Могила). Однак єпископи обрали наступником Іова архієпископа Смоленського Ісайю (Копинського), що зійшов на Київський святительський престол без згоди короля за підтримки козаків та Київського Православного братства.

У 1631 році з метою підвищення рівня духовної освіти угодник Божий заснував при Лаврі вище училище «для викладання вільних наук грецькою, слов’янською та латинською мовами». Невдовзі він об’єднав це училище з Києво-Братською школою.

Будівництво кам’яної будівлі для авдиторій та утримання наставників і вихованців звершувалося за рахунок коштів Святого. Подібний навчальний заклад був заснований у Вінниці, у Вознесенському монастирі.

У 1632 році помер король Сигізмунд ІІІ. За звичаєм після кончини монарха збиралися два Сейми: Конвокаційний і Елекційний.

На першому розглядалося попереднє царювання та подавалися думки про покращення порядку. На другому обирався новий король.

Представником обтяженого старістю митрополита Ісайї на Сейм послали архімандрита Петра (Могилу). Навколо нього заради повернення прав Православній Церкві згуртувалися залишки православного дворянства.

Коли Святий прибув у Краків, то від імені духовенства, яке його супроводжувало, і дворян оголосив, що вони не візьмуть участі в Сеймі, допоки їм не буде гарантоване повернення відібраних уніатами єпископств та церковного майна.

Королевич Владислав, що не хотів зупиняти відкриття засідань і витрачати час у суперечках, погодився виконати вимогу.

У результаті зусиль Святого прийняли так звані «Статті примирення», згідно з якими Православна церква отримувала такі ж права, як і латинська та уніатська.

Новообраний король Владислав IV, щоб мати більшість під час голосування в сеймі, підтримав цей документ. Навіть більше: для заспокоєння православних українців він проголосив державне визнання православної Київської митрополії, підтримав повну свободу переходу з унії в Православ’я і з Православ’я в унію. Було заборонено закриття православних церков і переслідування їхніх вірян.

Однак архімандрит Петро не зупинився на цьому та змусив уніатського митрополита Вельяміна Рутського підписати меморіал. Згідно з цим документом передбачалися повернення православним Київської митрополії, передача Львівського єпископства, Печерського та Жидачівського монастирів з маєтками, деяких храмів у деяких містах, надання дозволу братствам вільно розпоряджатися школами, а міщанам займати міські посади.

Всупереч протестам католицького та уніатського духовенства православні отримали від короля Владислава диплом, який підтверджував свободу віросповідання, звершення Таїнств тощо.

Православні дворяни та духовенство, що були учасниками Сейму, обрали архімандрита Петра кандидатом на Київську митрополію.

Король Владислав затвердив Святого в цьому званні зі збереженням Києво-Печерської архімандрії.

За патріаршим благословенням на посвячення в митрополити архімандрита Петра в Константинополь вирушив ректор Київських Духовних шкіл Ісайя Трофимович. Патріарх Кирил (Контаріно) дав своє благословення.

Посвячення угодника Божого в єпископа та зведення в сан митрополита відбулося у Львові навесні 1633 року.

І ще одним прагненням жив Петро Могила – подолати розкол в українському духовенстві й серед вірян, об’єднати православну і уніатську церкви. Необхідність таких кроків він відстоював постійно та невтомно – і ще до того, як став митрополитом.

Зокрема, великі надії покладав Петро Могила на помісний собор, який відбувся у червні 1629 року в Києві. Та результати розчарувалийого сподівання. Не призвів до примирення церков і Львівський собор.

Не домігшись примирення між церквами, Петро Могила енергійно береться за відбудову та оновлення православних храмів, підтримку братств, створення мережі навчальних закладів на чолі з Києво-Могилянською академією, збільшення потужності Лаврської друкарні, видання десятків книг.

Під час перебування в Львові Святий клопотав перед королем про перетворення Києво-Братської та Богоявленської шкіл на православну Академію. Рішенням короля навчальний заклад отримав назву не Академії, а Колегії.

Після повернення в Київ Святитель опікувався благоустроєм своєї митрополії і, згідно з Грамотами короля, почав забирати в уніатів православні монастирі та храми, серед яких Софійський собор і Видубицький монастир.

Будучи водночас митрополитом Київським і архімандритом Києво-Печерської Лаври, Святитель мав велику владу та значні кошти. Він зробив великий вклад у розвиток освіти та культури всієї України.

Угодник Божий подбав про відбудову багатьох храмів, зокрема відбудував і прикрасив напівзруйнований Києво-Софійський собор. Свої словесні й поетичні здібності він спрямував на виховання православного народу.

У Лаврській типографії друкувалися твори Святих отців. У 1637 році з благословення Святителя вийшло з друку «Євангеліє повчальне» (зібрання повчань на всі неділі та свята року).

Митрополиту Петру належить прекрасне молитвослів’я «Про умиротворення» Православної Церкви, що вийшло друком під назвою «Парафіміа».

Видатним твором полемічної літератури XVII річчя є твір святителя Петра «Ліфос» («Камінь»), написаний польською мовою з метою захисту Православ’я від нападок католиків і виданий під псевдонімом Євсевія Пімена (1644).

Унікальним є написаний Святителем і виданий в 1646 році Требник, або «Євхалогіон». Крім того угодник Божий задумав дві колосальні праці: «Житія святих» і виправлення слов’янського тексту Біблії.

Завдяки його турботам монах Київської Кирилівської обителі Димитрій, майбутній святитель Ростовський, створив перший у нашій Церкві звід Житій Святих.

Митрополит Петро встановив святкування Собору всіх Преподобних Отців Києво-Печерських, яке звершується в 2-у Неділю Великого Посту.

Він багато зробив для реформування церкви, запровадивши щорічні єпархіальні пастирські собори та заснувавши консисторію, на яку покладалося слідство і церковний суд над духовенством. І не випадково період перебування Петра Могили на митрополичій кафедрі (1632 – 1647) увійшов до історії українського православ’я як «могилянський».

У 1643 році Святитель здійснив другу примирити Православну та Греко-Католицьку церкви, але й вона виявилася невдалою.

14 років угодник Божий займав Київський святительський престол, упродовж яких Київська митрополія відпочивала від переслідувань католиків та уніатів.

Перед смертю Петро Могила заповів свою велику бібліотеку, в якій було чимало книг, подарованих йому митрополитом Іовом Борецьким, Київській колегії. Передав він цьому навчальному закладу й свою нерухомість та значну суму грошей. Багато заповів він і Києво-Печерській лаврі та іншим українським монастирям.

Останньої ночі 1646 року в 50-річному віці святитель Петро віддав душу Богу. Тіло Святителя помістили в Софійському соборі.

9 березня 1647 року мощі Святого, що не зазнали тління, поховані в Успенській соборній Церкві Києво-Печерської Лаври.

У листопаді 1941 року собор підірвали – і епіцентр вибуху припав саме на те місце, де було місце поховання Святителя.