Що таке Священне Передання?
Згідно з «Розлогим Катехізисом», двома способами збереження та поширення Божественного Одкровення є Священне Передання та Писання.
Священне Передання
Під Священним Переданням розуміється те, коли істинно віруючі шанують Бога словом і прикладом передають один одному, предки нащадкам, вчення віри, закон Божий, обряди та священні обряди».
Саме слово «Передання» (грец. Paradosis) означає передачу, залишення у спадок. Воно вказує насамперед на саму дію, тобто на процес передачі. Саме таким чином зберігається та поширюється серед людей Божественне Одкровення.
«… я від Самого Господа прийняв те, що й вам передав»1(1Кор. 11:23, каже апостол Павло.
Святе Письмо про Священне Передання. Розуміння
У книгах Нового Заповіту слово «передання» позначає не процес передачі, а саме вчення, що передається, в першу чергу:
«… стійте і тримайте перекази, яким ви навчені чи словом чи посланням нашим»2(2 Фес. 2, 15) ;
«Хвалю вас, браття, що ви все моє пам’ятаєте і тримайте переказ так, як я вам передав»3(1Кор. 11:2).
Такий самий зміст вкладають у це слово й ранні отці Церкви. Сщмч. Полікарп Смирнський (156) пише «про передане з самого початку слово», а сщмч. Іриней Ліонський (202) говорить про «передання, яке походить від апостолів і зберігається в церквах через спадкоємство пресвітерів», про «апостольське передання», про «церковне передання від апостолів».
Джерелом Передання є Сам Бог.
Господь Іісус Христос у Первосвященицькій молитві говорить, звертаючись до Свого Батька:
«Слова, які Ти дав мені, Я передав їм, і вони прийняли та зрозуміли істинно»4(Інн. 17:8).
Згідно з Тертуліаном, вчення віри «Церквами прийнято від апостолів, апостолами від Іісуса Христа, Іісусом Христом від Бога». Таким чином, Передання за своїм змістом цілком збігається зі змістом апостольської проповіді і, отже, є Богоодкровенним вченням, у всій повноті відкрите у Христі.
Божественне Одкровення – принцип єдності
Хоча у Новому Заповіті5(2 Фес. 2, 15) та у творіннях Святих отців[8] іноді говориться про «передання» у множині, Передання не можна розглядати як сукупність окремих істин віри, різних за своїм змістом.
Принципом єдності Передачі є Божественне Одкровення, яким обумовлено як зовнішня, формальна єдність з погляду на його походження, так і внутрішня єдність з боку його предмету та змісту. Мета Божественного Одкровення не зводиться до повідомлення людям окремих віровчальних, повчальних, історичних, канонічних і так далі істин. Головна мета – у тому, щоб усі «увірували, що Іісус є Христос, Син Божий, і, увірувавши, мали життя в ім’я Його»6(Інн. 20:31).
Першою і центральною істиною Передання є таїна Одкровення Бога в Іісусі Христі та спасіння через Нього людського роду. Ця таємниця, «прихована від віків і родів, нині ж відкрита святим»7(Кол. 1:26), виступає в Переданні як джерело й основа його внутрішньої єдності.
Три рівні
Священне Передання не може бути зведене до якогось вчення, що передається наступникам або до набору матеріальних пам’яток, в яких це вчення зафіксовано.
Передання є чимось більшим, ніж просто передача інформації. Передання говорить нам про Бога, про богопізнання. Але подібне, як зазначав ще Платон, пізнається подібним. І для того, щоб розуміти те, що власне передається в Переданні, попередньо необхідно мати певне уявлення і про Бога, і про богопізнання. Інакше кажучи, мати особистий досвід богоспілкування. Протопресвітер Іоанн Мейєндорф (+ 1992) стверджує, що:
«… Передання – це безперервна послідовність не тільки ідей, а й досвіду. Вона передбачає не тільки інтелектуальну узгодженість, а й живе спілкування на шляхах пізнання істини».
«…наслідуйте мене, як я Христа» 8(1Кор. 4:16, закликає коринфських християн апостол Павло.
Таким чином, наше поняття містить не лише букву вчення, що передається словом, але й досвід духовного життя відповідно до цього вчення, який може бути переданий лише особистим прикладом. Однак Господь Іісус Христос не тільки передав учням Богоодкровенне вчення, не тільки явив їм приклад Свого життя та повідомив досвід життя в Бозі. Він також наказав їм прийняти Духа Святого, силу благодаті, яка єдина відкриває шлях до розуміння Божественної істини.
«… ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий, і будете Мені свідками» 9(Дії 1:8), – сказав Господь учням перед Своїм Вознесінням.
Вчення Господа Іісуса Христа стає осяжним лише в світлі Божественної благодаті, й сам досвід життя во Христі є досвідом благодатним.
«Священне Передання це не результат абстрактних знань, що передається для запам’ятовування. Передається жива істина для засвоєння живим серцем. Це можливо за благодатної допомоги, інакше кажучи, за нового приватного боговідкриття».
Апостол Павло стверджує, що: «… ніхто не може назвати Іісуса Христа Господом, як тільки Святим Духом»10(2Кор. 12:3). Отже, навіть істинно сповідати Іісуса Христа своїм Господом може тільки той, на чиє серце попередньо впливав Святий Дух.
Тому, за словами святителя Філарета Московського,
«Священне Передання — це не тільки видима й словесна передача повчань, правил, постанов соборів, обрядів, а й невидиме і дієве повідомлення благодаті й освячення».
Таким чином, в єдиному та нерозривному потоці можна розрізняти три рівні переданого:
а) передача богоодкровенного вчення та тих історичних пам’яток, у яких це вчення укладено;
б) передача досвіду духовного життя, що повідомляється особистим прикладом, відповідно до богоодкровенного вчення;
в) передача благодатного освячення, здійснювана насамперед у вигляді Церковних Таїнств.
«…Це не тільки зібрання великої кількості письмових документів, це передача життя та досвіду всієї Церкви, що надихається і ведеться Святим Духом».
Порівняльна давність Священного Передання та Писання
Очевидно, що Святе Передання давніше за Писання, воно є «Найдавнішим і початковий способом поширення Божого одкровення…
Від Адама до Мойсея не було Священних Книг. Сам Господь наш Іісус Христос Божественне вчення Своє та постанови віддав учням Своїм словом та прикладом, а не книгою. Тим самим способом спочатку і апостоли поширювали віру та стверджували Церкву Христову». У період формування новозавітного канону Священна Передача була авторизуючим свідченням про гідність тієї чи іншої книги.
З безлічі книг, які претендували на місце в каноні, Церква лише небагато визнала богонатхненними, а інші відкинула як не справжні. Критерієм, на підставі якого здійснювався вибір, було саме Священне Передання. Таким чином, Писання
«не є першим джерелом знання про Бога ні хронологічно…, ні логічно (бо Церква, керована Святим Духом, встановлює канон Святого Письма та затверджує його). Цим розкривається вся неспроможність протестантів і сектантів, які відкидають авторитет Церкви та її Переданого й тих, хто стверджуються одним Писанням… Святе Письмо не є ні єдиним, ні самодостатнім джерелом богопознания».
Святе Письмо – одна з форм Священного Передання
Сутність зміни поглядів на співвідношення Писання та Переданого, що відбулося в православному богослов’ї в середині XX ст., полягає в тому, що Святе Письмо стало розглядатися не як самостійне, незалежне джерело віровчення та, навіть, не як частина, а як одна з його форм.
Передання обіймає собою все життя Церкви настільки, що й саме Святе Письмо є лише однією з форм… Святе Письмо не глибше й не важливіше, як сказано вище, але є одною з його форм…
Інші форми Священної Передачі
Спочатку все існувало в формі усної апостольської проповіді, на основі якої було створено Писання.
Однак Святе Письмо ніколи не було єдиною формою, в якій втілилося богоодкровенне вчення, йому передували, а потім поряд із ними співіснували ще принаймні дві форми: правило віри (regula fidei) та богослужбово-літургійна практика Церкви, літургійне передання.
Пізніше з’явилися й інші форми, в які зодяглося Священне Передання. З них найбільше значення для нас мають твори Святих отців та вчителів Церкви.
Літургійна передача
Богослужіння та обряди – це легені та серце церковного життя; саме в богослужінні, обрядах Церква є тим, чим вона є по суті. Літургійне життя Церкви — це таємниче лоно, в якому розкривається повнота Священного Передання, тому що саме тут вірянам безперервно подається повнота благодатного життя во Христі.
Правильно організоване духовне життя, що неможливе без участі в таїнствах, є запорукою чистоти віри. Вже в ІІІ столітті римський папа Келестин сформулював загальний принцип: “ut leqem credendi statuit lex supplicandi (закон віри визначається законом молитви)”.
Однак літургійна передача не зводиться лише до передачі наступникам благодатного освячення. Чинопослідування Церковних Таїнств і священнодій, молитви та піснеспіви наповнені віроповчальним змістом. Протоієрей Георгій Флоровський робить точне зауваження про характер християнського богослужіння: «Християнське богослужіння від початку має характер скоріше догматичний, ніж ліричний… З людського боку богослужіння є передусім сповідування, — свідчення віри…».
З боку свого змісту літургійне передання не відрізняється ні від апостольського передання, ні від Святого Письма.
Свщмч. Іриней Ліонський зазначає, що «наше… вчення згідне з Євхаристією, і Євхаристія своєю чергою підтверджує вчення».
Свт. Василій Великий пише: «У мене віра завжди та сама, бо як віруємо, так і славословимо».
Про богослужбові книги Православної Церкви у «Посланні Східних Патріархів» сказано:
«Усі ці книги містять здорове та істинне богослов’я та складаються з пісень або вибраних зі Святого Письма або складених за навіюванням Духа, так, що в наших піснеспівах тільки слова інші, ніж у Писанні, а власне ми співаємо те саме, що в Писанні, лише іншими словами».
Святе Письмо
Таким чином, Святе Письмо, Правило віри та літургійне передання не є частиною Священного Передання, що взаємодоповнюють одне одне, а нерозривно пов’язані між собою форми єдиного, тотожні за своїм змістом. Можна сказати, що одна й та сама Богоодкровенна Істина в Святому Письмі благовіститься, у Правилі віри подається у доктринальній формі, а в літургійному житті Церкви діє і славословиться.
З усіх форм, у яких втілюється Передання, Святе Письмо має для нас найбільше значення. Архімандрит Софроній вказує дві причини переваги Святого Письма над іншими формами: «ця форма є найціннішою і за зручністю збереження її і за зручністю користування нею …». За словами святителя Філарета «Богодухне Писання є незмінним, — особливим устроєм Духа Божого, зміцнений вид Передання».
Святе Письмо — «єдине джерело віровчення, про яке з упевненістю можна сказати, що воно ні в чому не грішить проти повноти доступної нам Божественної Істини. Саме воно в найбільшій повноті та досконалості показує образ спасительної дії Бога у світі». Згідно з «Розлогим Катихизисом», Святе Письмо нам дано, «щоб Одкровення Боже збереглося більш точно та незмінно».
Чому слід дотримуватися Святого Передання навіть тоді, коли ми уже маємо Писання?
Необхідність триматися передачі навіть тоді, коли ми маємо Писання, обумовлена трьома причинами.
а) Священне Передання включає й те, що в принципі не може бути записаним,
а саме, досвід духовного життя, що передається особистим прикладом, і благодатне освячення, що подається за допомогою обрядів.
6) “Для керівництва до правильного розуміння Писання…”
Звичайно, Писання містить у собі повноту богоодкровенної Істини та містить все необхідне для збереження чистоти віри та благодогодження Богу.
Однак для того, щоб скористатися скарбами Писання мало мати його вивірений текст, Писання має ще правильно розумітися та належним чином тлумачитися. Одного людського розуму для правильного розуміння Святого Письма явно недостатньо, про це красномовно свідчить історія протестантизму. Численні протестантські деномінації, які відмовилися від авторитету Священного Передання, спираючись на один і той самий текст Святого Письма, приходять до різних, часом діаметрально протилежних висновків.
Форми Священного Передання тісно пов’язані між собою. Правило віри стосовно Писання є керівним початком, ключем тлумачення (traditio inteperata).
У літургійному житті, в таїнствах подається Божественна благодать, що відкриває «розум до розуміння Писань»11(Лк. 24:45). А в творах Святих отців ми маємо живу, безперервну традицію тлумачення біблійних текстів. Тому «вилучене з потоку Священного Передання, Писання не може бути зрозумілим, як слід, ніякими науковими дослідженнями».
Святитель Василій Великий писав:
«… якщо наважимося відкидати написані звичаї, як ті, що невелике значення мають, то непомітно зашкодимо Євангелію в найголовнішому, й більше, навіть, від проповіді Апостольської залишимо порожнє ім’я».
в) «Для правильного звершення таїнств і дотримання священних обрядів у чистоті початкового їх установления».
Церковні Таїнства та священнодійства є діалектичною єдністю форми та змісту. Подання вірянам у таїнстві невидимих благодатних дарів, що становить внутрішній бік таїнства, здійснюється через видиму форму або обряд.
Обряд не повинен абсолютизуватись. Обряд не є догматом, обряди можуть змінюватися. Але обрядова форма таїнства тісно пов’язана з його внутрішнім змістом, тому зміна обряду має свої допустимі межі: навіть у одного і того ж таїнства обряд може бути різним, але він не може бути яким завгодно.
Якщо зміна обряду виходить за допустимі межі, найтісніший зв’язок між обрядовою формою та суттю, змістом таїнства починає руйнуватися. Такий спотворений обряд вже не сприяє, а, навпаки, перешкоджає людині сприймати та засвоювати благодать, тобто шкодить дієвості таїнств.
Подальша деформація обряду веде до руйнування обряду як такого, тобто до заперечення його дійсності.
Наприклад, якщо при звершенні обряду хрещення не буде здійснене триразове занурення (обливання), пов’язане з проголошенням встановлених слів [«Хрещається раб Божий (ім’я назвати). В ім’я Отця. Амінь. І Сина. Амінь. І Святого Духа. Амінь»] то таїнство не відбудеться, виявиться недійсним.
Церква – «істинне хранилище Священного Передання»
«Розлогий Катихізис» на запитання, «чи є істинне хранилище Священного Передання?», дає таку відповідь: «Всі ті, хто істинно вірять, поєднані священним переданням віри, сукупно та спадкоємно, за устроєм Божим, складають із себе Церкву, яка і є істинним хранилищем Священного Передання…
Церква не є людською спільнотою, Церква — це боголюдський організм, Головою якого є Сам Господь Іісус Христос, а всі віряни, з’єднані з Ним як зі своїм Головою, разом утворюють Його духовне тіло, а окремо є членами цього Тіла. «І ви тіло Христове, а порізно члени» 12(1Кор. 12:27).
Тому зберігачами Священної Передачі є не лише ієрархи та вчені богослови, а й «усі істинні віряни».
У «Посланні Східних Патріархів» (1848 р.) говориться: «… у нас ні патріархи, ні Собори ніколи не могли запровадити щось нове, тому що хранителем благочестя (huperastis tes threskeias) у нас є саме тіло Церкви, тобто самий народ, який завжди бажає зберегти свою віру незмінною та згідною з вірою батьків його…“.
Звичайно, і поза Церквою можна зберігати букву вчення та навіть намагатися будувати своє життя відповідно до вчення, але поза Церквою немає та не може бути наступного переданння благодаті та освячення, без яких неможливі ні правильне розуміння вчення, ні справжній досвід духовного життя, бо «буква вбиває, а дух животворить»13(2Кор. 3:6). Тільки Церква має богодаровані засоби для передання благодаті, тобто таїнства.
«Вона — не просто місце, де зберігається божественне благовістя та храниться апостольське свідчення; вона – те місце, де Сам Христос продовжує Свій спокутний подвиг, а Дух Святий, Дух Істини, безперестанку «навчає всьому і нагадує все», сказане Господом Іісусом Христом14(Інн. 14:26)». В. Н. Лоський називає Передання «єдиним способом сприймати Істину», бо «воно є життя Святого Духа в Церкві, життя, що подає кожному вірянину здатність чути, приймати, пізнавати істину в притаманному їй Світлі, а не в природному світлі людського розуму».
Тому, за словами апостола Павла, Церква є «стовп і ствердження істини» 15(1Тим. 3:15).
Що означає вивчати Передання?
Вивчення Священного Передання не є зовнішнім стосовно до самого Передання процесом, Передання пізнається тільки зсередини. Інакше вивчення Переданого виявиться підміненим дослідженням «пам’яток церковної культури» та предметом вивчення стане «не Передача сама, а те, що тією чи іншою мірою створювалося нею». Таким чином, ми вивчатимемо «не саму річку, а ті піски, хоча б золоті, які вона відкладає у своїй течії».
Передання пізнається лише досвідом духовного життя. Щоб вивчати Передання, необхідно передусім увійти в потік Передання, тобто увійти до Церкви.
«Живим носієм і зберігачем Передання є вся Церква в її кафолічній повноті, й потрібно перебувати або жити в Церкві в її повноті, щоб розуміти Передання, щоб володіти ним», – писав прот. Г. Флоровський.
Мета життя християнина — опанувати Передання, стати найживішим носієм Передання, стати ланкою в безперервному ланцюзі передачі Богоодкровенної Істини.
Джерело
(Російськомовна частина сайту N.E.W.O.D.)
