Ангели живуть серед нас. Казка

27 січня 1964 року народився талановитий письменник, українець (м. Херсон), Олег Бондаренко-Транський. Склалося так, що дитинство пам’ятає більше на вулиці; був вихованцем бабусі та матері, рідко бачив тата. Далі – Херсонський індустріальний інститут, робота за фахом, репатріація в Ізраїль… Його хобі сьогодні – надання притулку тваринам і догляд за великою колекцією пташок удома. Ангели живуть серед нас.

Слава Богу за все

Тихо кружляючи, з неба падав холодний сніг.

Ворона та кіт сиділи на лавці.

– Голодний? – співчутливо запитала ворона.

– Та ні, я наївся он в тім смітнику, – і кіт кивнув на відкритий бак для сміття.

– Мда-аа … і як ти живеш так? – поцікавилася стара котяча подружка.

– Що ж, добре живу, не скаржуся, – відповів той. – З тих пір, як моя господиня, моя мама, померла, і мене викинули на вулицю, живу як доведеться, – і кіт сумно опустив голову.

Ворона зітхнула.

– Мда-аа … риєшся в смітниках, а все про людей добре говориш. Дивний ти. Неправильний кіт.

– Моя господиня була хорошою людиною. Знаєш, яка вона була! – раптом завівся кіт. – Вона була така … така, – і він, піднявши очі до неба, хотів щось сказати, але задихнувся від почуттів і схлипнув.

– Ну-ну … ну, – примирливо сказала ворона, – не треба. Не переймайся, вже не повернеш її. А ти ось поневіряєшся по підворіттях і смітниках.

– Все одно, – тихо заперечив кіт, – хороших людей багато. Мене вони не лякають і навіть іноді годують.

Є Бог і є Ангели

Ворона презирливо каркнула.

– Так! Так! Так! – розійшовся кіт. – Я тобі точно кажу, що є Бог і є Ангели, я знаю. Господиня моя була Ангелом.

– Бог … – філософськи зауважила ворона, – Бог – він для багатих. А для таких жебраків, бездомних бідолах, як ми, є тільки холод, голод і камені в руці людини.

Папуга

Кіт гірко похитав головою і знову зітхнув. Раптом з небес промайнув яскравий, пронизливо гарний промінчик. Тривожно пискнувши, він впав прямо між передніх лап кота.

– Ой! – сказала ворона. – Це ж … як його …

– Точно, – радісно нявкнув кіт, – це ж папуга!

Ворона, переступивши з лапи на лапу, нахилила голову й глузливо примружила чорне око. Маленька папуга Кореллі, жовтого кольору, з яскраво-червоними щічками, боязко зиркнула на ворону і, обережно наблизившись до кота, ніжно тикнулась головкою йому в груди.

– Взагалі-то, коти їдять папуг, – хрипко посміхнувшись, натякнула ворона. – Ось і пообідаєш. Не треба по смітнику нишпорити. Обід тобі прямо з небес впав, – філософськи закінчила вона і перескочила на нижню гілку берези. Кіт пирхнув на ці слова і, підібгавши кігті, несміливо доторкнувся до м’яких пір’їнок малюка. Той підняв на нього свої світлі очі і, трохи незграбно, ще ближче притулився до його теплого боку.

Кіт обережно погладив папугу правою лапкою. Так, він згадав… У його ж господині жив такий. Потім помер. Вона його дуже любила…

І він, раптом зі злістю подивившись на ворону, прошипів:

– Коти не їдять папуг! Тому що папуги хороші. Коти люблять папуг.

– Точно… Ти дурний і неправильний кіт, – саркастично засміялася-закаркала ворона.

Маленька пташка притулилася до теплих котячих грудей і розпушила пір’ячко. Їй стало добре і тепло. І, закривши свої світлі очі, безтурботно задрімала.

– Парадокс, – здивувалася ворона і уважно подивилася на кота. – Скільки тебе знаю, так і не дізналася – який ти є насправді! Кіт нічого їй не відповів, муркаючи про себе якусь забуту пісеньку.

“Треба це сфотографувати” 

Напроти них, в декількох кроках, зупинилася молоденька дівчина.

– Ой … Ну треба ж таке! – захопилася вона, – папуга, кіт і ворона поруч сидять.

І вона, витягнувши великий телефон, стала знімати відео. Поруч з нею зупинилося ще кілька людей, всі вийняли телефони, весело і шумно перемовляючись, почали фотографувати незвичну картину.

Але ніхто з них не кинув їм і крихти хліба.

Чоловік

… Чоловік йшов з роботи додому. Коліна ломило і спина нила десь праворуч. Він намагався не думати про це, а іноді умовляв себе, що раз болить, то він ще живий, а значить треба радіти. Хоча й після дванадцятої години повзання на колінах на заводі, складно було радіти. Так що настрій був не дуже. Та й погода була так собі.

Він схаменувся, коли уткнувся в спину кількох людей, що перегородили прохід через маленький скверик до його дому. Обережно протиснувшись через них, він опинився навпроти лавки, поряд з якою росла висока береза. На ній сиділа дивна трійця. Великий кіт і маленький папуга, що притиснувся до нього. Поруч з ними сиділа ще й ворона. І всі вони дивилися на людей з явним побоюванням.

Чоловік зняв із плеча стару поношену робочу сумку і поклав на лавку поряд з котом.

– Давай, приятелю, залазь, – сказав він коту.

Кіт подивився на сумку, а потім на папугу і переступив лапками.

– Давай, не сумнівайся! І його обов’язково візьму, – зрозумів його сумніви втомлений чоловік. – Будиночок йому гарний купимо. Він буде на ньому сидіти і вільно літати. Обіцяю. І з цими словами чоловік простягнув палець і маленький жовтий папуга, трохи повагавшись, забрався на нього. Чоловік обережно посадив його в сумку, а кіт … Кіт сам застрибнув всередину.

“…комусь потрібен”

Чоловік подивився на ворону і весело сказав:

– Ну пішли, чи що? – і простягнув їй праву руку.

Ворона ступила на простягнуту долоню і, забравшись на плече, невдоволено зауважила:

– Ну гаразд, умовив. Схожу с тобою, подивлюся, як там влаштується мій старий друг кіт. Може, і смачного печива перепаде.

– Не сумнівайся, обов’язково перепаде, – долинуло з сумки. – Чоловік начебто нічого.

– Всі вони спочатку нічого… – пробурчала ворона.

Раптом з сумки піднялася жовта маленька голова з червоними щічками і, піднявши чубчик, вимовила:

– І я тепер теж комусь потрібен… – і залопотівши крилами, папуга радісно заспівав, та так красиво-красиво…

– Ах ти, моя пташко, – радо відгукнувся розчулений кіт. – Звичайно потрібен! Ти мені відразу став потрібен. А я тобі… – і папуга ніжно притиснувся до свого нового друга. А чоловік поспішав додому. Коліна чомусь більше не боліли і зі спиною ніби все стало нормально. А погода … Погода, я вам скажу, була просто на диво прекрасна. Чоловік йшов і усміхався, а з сумки доносився клекіт папуги і муркотіння кота. І навіть буркотлива ворона, переможно оглядаючи поодиноких перехожих, тихо сиділа у нього на плечі. І слухала шелест крил. Крил Ангела.

Так, вони все ще існують. Вони живуть серед нас. Просто ми не можемо їх впізнати. Серед втомлених перехожих з хворими колінами… Серед тих, хто поспішає погодувати всіх забутих і покинутих.

Точно вам кажу!

Олег Бондаренко