День пам’яті Володимира (Богоявленського)

25 січня/7 лютого Православна Церква вшановує пам’ять священномученика Володимира (Богоявленського), митрополита Київського та Галицького.

Святий Володимир (Василій Никифорович Богоявленський) народився в 1848 році в селі Мала Моршка Моршанського повіту Тамбовської губернії в священницькій сім’ї.

Викладач

Вищу богословську освіту він отримав у Київській Духовній академії, яку закінчив у 1874 році. Після того Святий працював викладачем у Тамбовській Духовній семінарії, жіночому єпархіальному училищі та жіночій гімназії.

Чернець

Угодник Божий удостоївся сану ієрея і в 1882 році почав служити в соборному храмі міста Козлова Тамбовської єпархії. Згодом він став парафіяльним священником у Козлові та благочинним місцевих церков. Після смерті дружини та єдиної дитини в 1886 році Святий прийняв чернечий постриг. Удостоївся сану архімандрита й став настоятелем Троїцької обителі в місті Козлові. Через декілька місяців угодник Божого перевели в Новгород, де він кекрував Антонієвим монастирем.

У 1888 році архімандрит Володимира звели в сан єпископа Староруського, вікарія Новгородської єпархії. Велике значення під час своєї архіпастирської діяльності єпископ надавав проповідництву, до якого залучав все парафіяльне духовенство.

У 1891 році святитель Володимира перевели на Самарську кафедру. Під час його служіння в Самарі був голод і епідемія холери.

Правильне розуміння

Через усні настанови та за допомогою друкованих видань Святий намагався поширити серед людей правильне розуміння причин епідемії та засобів боротьби з нею. Архієрей влаштовував загальні молебні про звільнення від напасті, звершував поминання померлих на холерних кладовищах і взагалі безбоязно відвідував місця, де була велика загроза зараження.

У 1892 році угодника Божого призначили екзархом Грузії та удостоїли звання архієпископа Карталінського та Кахетинського.

У роки свого служіння в грузинській землі Святий велику увагу приділяв просвіті народу. Він облаштовував нові храми, церковнопарафіяльні школи, закликав духовенство до проповіді Слова Божого. Часто архіпастир звершував нелегкі подорожі, щоб ознайомитися з потребами священства та населення краю.

Простота

У 1898 році архієпископа Володимира поставили на Московську митрополичу кафедру. У той час Москва звикла бачити на архіпастирському престолі архієреїв високоавторитетних, відомих своєю науковою діяльністю або академічним службовим стажем. Святитель же Володимир вирізнявся простотою, твердістю та наполегливістю у своїх вимогах та розпорядженнях. Це спочатку викликало негативне ставлення до нього з боку московського духовенства. Насправді він мав добру вдачу та добрі наміри. Особливо архієрей піклувався про простий народ і намагався зблизити пастирів і паству.

У роки управління Московською єпархією Святий брав участь у засіданнях Святійшого Синоду. Коли Петроградський митрополит Антоній (Вадковський) віддалявся від справ через хворобу, святитель Володимир займав головне місце в Синоді.

Після смерті митрополита Антонія в 1912 році угодник Божого перевели на Петроградську кафедру, і він став найпершим членом Святійшого Синоду.

3-річне перебування архієпископа в Петрограді було важким періодом у його 32-річному архіпастирському служінні. Йому доводилося терпіти осуд і звинувачення з боку суспільної думки, у чому великою мірою були винні особи, які оточували Святителя та користувалися його добротою.

Проти митрополита Володимира повстала група осіб, що мала на той час великий вплив на напрямок церковно-суспільного життя в державі.

Немилість царя

Згодом святитель накликав на себе й царську немилість, коли на особистій аудієнції в імператора Миколи ІІ висловив думку про згубний вплив на долю держави діяльності прибічника царя Григорія Распутіна. Наслідком того стало призначення в 1915 році Святителя на Київську митрополію. При цьому за ним збереглися звання та права найпершого члену Святійшого Синоду.

У Київ Святитель прибув у грудні 1915 року, але в січні наступного року змушений був повернутися в Петроград для участі в засіданнях Синоду. Взагалі за весь час управління Київською єпархією в Києві митрополит Володимир провів лише декілька місяців.

Коли в серпні 1917 року відкрився Помісний Собор Руської Православної Церкви, угодник Божий жив у Москві. На свою кафедру він вирушив лише в листопаді.

Революція

Революційні хвилі 1917 року з силою обрушилися на Руську Православну Церкву та на Київську єпархію зокрема. У Києві виник «Виконавчий комітет духовенства та мирян» і з’явився комісар із духовних справ.

Невдовзі відбувся Український київський єпархіальний з’їзд духовенства та мирян, на якому ганьбили єпископів і прийняли постанову про те, що «в автономній Україні має бути незалежна від Синоду Українська Церква». Святий негативно поставився до з’їзду. У своєму «Архіпастирському зверненні» закликав духовенство та мирян підтримувати єдність поміж собою та всією Православною Руською Церквою.

Надзвичайний єпархіальний з’їзд, який відбувся в Києві на початку серпня 1917 року, приніс владиці багато скорбот, через що він тяжко захворів. У листопаді того ж року утворився спеціальний комітет зі скликання Всеукраїнського Православного Собору духовенства та мирян, який очолив колишній архієпископ Володимирський Олексій (Дородніцин).

Діячі новостворених організацій негативно ставилися до митрополита Володимира і навіть висували думку про те, щоб не допустити його в Київ.

Діяльність противників Святителя сколихнула православних киян, і наприкінці листопада відбулося загальне багатолюдне зібрання Союзу парафіяльних православних рад Києва. Зібрання постановило всіма силами протестувати проти самочинної антиканонічної спроби створення автокефальної Української Церкви.

Згаданий архієпископ Олексій очолив так звану Всеукраїнську Церковну Раду. Її представники однієї ночі з’явилися в митрополичі покої в Києво-Печерській Лаврі та пропонували владиці Володимиру патріаршество в Українській Церкві. Разом із тим вони зажадали, щоб Святитель видав із коштів митрополичого дому 100 тис. рублів.

Щоб розпрощатися з такими гостями, Святий змушений був покликати монастирську братію.

Святий негативно ставився до скликання Українського Церковного Собору, але брав участь у приготуваннях до нього. Собор розпочав свою діяльність 7 січня 1918 року, проте його роботі зашкодила громадянська війна, що почалася в Києві.

Більшовики

23 січня Києво-Печерську Лавру захопили більшовики. Вони чинили такі грабежі, насилля та святотатство, яких не чинили дикі монголи, що розорили обитель у 1240 році.

25 січня солдати вивели митрополита Володимира з Лаври. На місці страти Святий помолився та благословив своїх убивць. Пролунали постріли… Наступного ранку тіло покійного Святителя знайшли перехожі. На ньому були виявлені рани від розривних куль і холодної зброї.

З дозволу влади тіло Священномученика перенесли в Лавру, де 29 січня після звершення Літургії та чину погребіння в соборі Успіння Пресвятої Богородиці його поховали в Хрестовоздвиженській церкві в Ближніх печерах.

Слава Богу вовіки. Амінь.

(Святые православного Запада на N.E.W.O.D.)