Факти істинності воскресіння Господа Іісуса Христа

Воскресіння Христа — це реальна історична подія у часі й просторі.

Історик Вілбер Сміт із цього приводу зазначає: „Значення воскресіння — питання богословське, але факт воскресіння — питання історичне. Тут ідеться про конкретне географічне місце, про конкретного власника гробниці, який жив у першій половині І ст. Гробниця була вирубана в скелі поблизу Єрусалима, а стіни її складалися не з якоїсь міфічної павутини або хмари пилу, а з геологічно визначеного матеріалу. Охоронці перед гробницею не були повітряними істотами з Олімпу; синедріон був радою реальних людей, які часто збиралися на свої засідання в Єрусалимі.
Численні писемні свідчення вказують на те, що, ким би ще Іісус не був, Він був реальною особою, яка жила серед людей; що учні, які проповідували воскреслого Господа, були звичайнісінькими людьми, які їли, пили, спали, страждали, працювали й помирали. Що може тут бути „доктринального” ? Це є питанням історичним” .
Жінки, які йшли за Іісусом після Його розп‘яття, виявили порожню гробницю. За словами Якоба Кремера, німецького дослідника, який спеціалізується на обставинах воскресіння, безперечно більшість вчених твердо переконані в наявності біблійних свідчень про порожню гробницю.
За різних обставин та за різних умов різні групи людей бачили Іісуса Христа живим після Його смерті. За словами відомого критика Нового Заповіту з Університету Вандербільта Герда Людемана можна вважати беззаперечним той факт, що після смерті Іісуса Петро та інші учні стикалися з тим, що Іісус з‘являвся перед ними як воскреслий Христос. Свідками цих явищ були як віруючі, так і невіруючі, скептики і навіть противники.
Перші учні Іісуса раптово та щиро повірили, що Іісус воскрес із мертвих, хоча мали всі підстави вірити в протилежне. У євреїв не було жодної віри у вмираючого, а тим більше у воскреслого Месію. І юдейське уявлення про життя після смерті не допускало думки про те, що хтось може воскреснути ще до кінця світу.

Незважаючи на це, учні Іісуса раптово повірили в те, що Бог воскресив Його з мертвих, причому настільки твердо, що були готові віддати життя за цю віру. Відомий британський біблеїст Райф робить висновок, що через той факт він, як історик, не може пояснити виникнення раннього християнства, якщо Іісус не воскрес із мертвих і не залишив після себе порожню гробницю.

Ігнатій (бл. 50-115 р. від Р.Х.), єпископ Антіохійський, уродженець Сирії й учень апостола Івана, був, як свідчить історія, „кинутий на поталу диким звірам у римському Колізеї. Його „Послання” були написані під час мандрівки з Антіохії назустріч мученицькій смерті”. Він писав про Христа: „Він [Христос] був розіп’ятий і помер за Понтія Пилата. Він був розіп’ятий насправді, а не для вигляду, й помер перед очима творінь небесних, земних та підземних. Він також воскрес із мертвих на третій день. У день приготування до свята Пасхи, о третій годині, Він отримав свій вирок від Пилата, бо Отець Його дозволив це. О шостій годині Він був розіп’ятий, о дев’ятій помер і ще до заходу був похований. Цілу суботу Він пролежав у гробниці в землі, куди поклав Його Йосип із Аримафеї… Його засудили на смерть і розіп’яли — по-справжньому, не для вигляду, не задля обману, не грою уяви. Він насправді помер, був похований і повстав із мертвих…”.
Юстиніан Мученик (бл. 100-165 p.), філософ, апологет, мученик. Будучи впертим шукачем істини, він послідовно стукався у двері стоїцизму, вчення Аристотеля, піфагорейства та платонізму, хоча ненавидів епікурейство…

Цей щирий послідовник Платона став віруючим християнином. Він говорив: „Я знаходжу лише християнство безпечною та корисною вірою”.

І дійсно, Юстин Мученик зрозумів, що якщо філософські системи давнини пропонували лише інтелектуальну платформу, то християнство давало Самого Бога, Який узяв участь у людській історії через Іісуса Христа.

Зрозуміло й недвозначно Юстин Мученик стверджував, що: „…Іісус народився сто п’ятдесят років тому при Квіринії, а далі жив під час правління Понтія Пилата”.
Тертулліан (бл. 160-220 pp.) із Карфагена, що в Північній Африці, писав: „Але євреї були настільки розгнівані Його вченням, яке звинувачувало їхніх вождів та правителів у відхиленні від істини та привернуло дуже багато послідовників, що врешті-решт вони привели Його на суд Понтія Пилата, у той час римського намісника в Сирії, і звинувачували Його настільки несамовито, що примусили віддати Христа їм на розп’яття”.
Щодо воскресіння Христа, то Тертуліан вважає його фактом незаперечним. «Учинивши так із Христом, Понтій Пилат повідомив про Нього правлячому імператорові, у той час Тиберію. Римські кесарі й самі ввірували б у Христа, якби тодішній світ не потребував кесарів або якби християни могли б ставати кесарями. Його учні, мандруючи по всьому світові, виконували волю свого божественного Повелителя. Прийнявши чимало страждань від переслідувань євреїв і прийнявши їх не без готовності, в силу своєї незламної віри в істину, багато з них урешті-решт прийняли смерть від жорстокого меча Нерона, який посіяв насіння крові християн у Римі”.
Наступний вражаючий уривок ми зустрічаємо в єврейського історика Йосифа Флавія в його „Античностях” (кінець І ст.): „Близько цього часу жив Іісус, мудра людина, якщо тільки справедливо називати Його людиною, тому що Він творив чудеса й був учителем мужів, які радо приймали істину. Він прихилив до Себе дуже багато євреїв та поган. Він був Христос, і коли Пилат, навчений нашими начальниками, засудив Його на розп’яття, то ті, які любили Його з самого початку, не відмовились від Нього, бо Він з’являвся до них живим на третій день, згідно з передріканням пророків, які говорили про це та ще про десятки тисяч інших чудес, пов’язаних із Ним. Плем’я ж християн, яке отримало від Нього своє ім’я, живе й донині” (Josephus, AJ, 18.3.3).
Упевненість апостолів була заснована на їхньому реальному досвіді. Христос з’явився їм живим „із багатьма свідченнями”¹.

Книга „Дії Апостолів” була написана Лукою приблизно між 63р. і падінням Єрусалима в 70-му. У вступі до свого Євангелія автор пише, що інформацію для книги він збирав в очевидців. Імовірно, той же підхід було використано й під час написання „Дій”.

У окремих місцях своєї розповіді Лука вживає займенник „ми”, що вказує на його безпосередню участь у деяких із описуваних ним же подій. Лука знаходився в гущі проповідницької діяльності перших християн, особисто беручи участь у грандіозних подіях тих далеких днів. Отож, і сам він — співучасник та очевидець. Немає цінніших свідчень для встановлення історичного факту, ніж послання апостолів.

Послання апостола Павла є незаперечними свідченнями сучасника. У них містяться найцінніші історичні докази. Послання, адресовані галатам, коринфянам та римлянам, практично не викликають жодних сумнівів щодо своєї автентичності. Павло написав їх під час місіонерських подорожей, можливо, між 55 та 58 роками. Ця дата ще більше наближає свідчення про воскресіння Христа до цієї події: проміжок становить лишень 25 років. Христос неодноразово являвся своїм учням після Свого воскресіння. З’явлення відбувалися в конкретний час, у конкретних місцях, перед конкретними людьми.

Воскресіння Христа є основою апостольського проповіді та християнського віровчення, причому не лише в догматичному, але й у історичному значенні. Апостолам було призначено стати свідками воскресіння Христа².

В Афінах, говорячи про суть християнського вчення Павла, визначали її таким чином: „Іісус і воскресіння”³.

У перших розділах Дій підкреслено фразу: „Бог Іісуса Цього воскресив, чого свідки всі ми! ”⁴.
І в історії Церкви, і в історії християнської віри, воскресіння Іісуса Христа підтверджується з перших днів. Воно згадується Климентом Римським у „Посланні до коринфян” (95 р. від Р.Х.), найбільш давньому документі історії Церкви, а потім ми постійно читаємо про нього впродовж усього періоду, пов’язаного з життям та діяльністю отців Церкви. У Посланні св. Полікарпа до филип’ян (бл. 110 р. від Р.Х.) автор пише про те, що наш Господь Іісус Христос „перетерпів за наші гріхи аж до смерті, і Бог воскресив Його, послабивши обійми смерті”.
Професор Томас Арнольд, автор найвідомішої тритомної „Історії Риму”, упродовж 14 років був директором одного з коледжів. Обіймаючи посаду завідувача кафедри сучасної історії в Оксфорді, він, безумовно, добре знав ціну свідченням, які допомагали встановлювати історичні факти. Цей видатний учений сказав: „Достовірність свідчень життя, смерті та воскресіння нашого Господа доводили неодноразово. Вони відповідають загальноприйнятим нормам, за якими надійні свідчення розрізняють від ненадійних. Тисячі, десятки тисяч людей досліджували їх настільки ж ретельно, як будь-який суддя під час судового процесу досліджує найсерйознішу справу. Я й сам неодноразово заглиблювався в них, причому не для того, щоб переконати інших, але щоб задовольнити самого себе… Мені невідомий жоден факт із історії людства, який був би доведений за допомогою більшої кількості надійних та повних свідчень, ніж той великий знак, який дав нам Господь, — що Христос помер та воскрес із мертвих” .

Можна сказати, що воскресіння Христа історично доведено краще, ніж будь-яке інше диво в історії, оскільки, як казав Павло: „Якщо Христос не воскрес, то й проповідь наша марна, марна і віра ваша. Всі ми залишаємось у гріхах” ⁵.

За матеріалами джерела