Іоанн Давид. Пастух Божий

У відлюдницькій келії в околицях села Струнгар, біля підніжжя гір Шуряну, жив пастух Іоанн Давид, який за чистоту свого життя став великим чудотворцем. У нього були учні і з мирян, і з ченців, і всі, хто знав його, говорять про нього як про святого.

Псалтир і пташка

«Якось я прийшов до нього в келію. Двері були прочинені, і я застав брата Іоанна, який читав Псалтир, поруч з яким горіла свічка.

І що ви думаєте? У келію залетіла пташка, і він почав з нею розмовляти. Я заціпенів, стоячи біля дверей. Він каже їй:

– Обережніше, не обпечи собі крила!

І птах іде, гасить крилом цю свічку, описує коло по кімнаті та відлітає. Він бачить мене й каже:

– Слухай, не дивуйся тому, що бачив зараз, я не чаклун.

Адже в селі через те, що він творив чудеса, почали подейкували, ніби він чаклун.

– Всі мене називають чаклуном, а я ж крім Біблії та Часослова нічого не читаю. Ну скажи мені: хіба в Бога немає сили, вона тільки у диявола?

Ой-ой-ой! І це тільки один із таких випадків».

На пасовищі з Псалтирем

Він був невисоким, сухорлявим і завжди в білій сорочці. Говорити ні з ким особливо не говорив, але щось про себе шепотів, адже струнгарські селяни бачили, як у нього ворушаться губи.

Вулицею ходив рідко, бо якщо не пас овець нагорі, в горах, то тихо сидів у своєму будиночку. Ніхто не знав, що він там робить і чому не заглядає в трактир, щоб поговорити з людьми, перекинутися новинами, розвіяти тугу.

Він був серйозним, працьовитим, але тримався осторонь і уникав мирських порядків. Це здавалося дуже дивним.

Скільки його знали, він жодної вівці не втратив у горах. І жодну не вразила блискавка, не загризли дикі звірі, які губили інших овечок.

Більше того, він, ніби навмисно, не тримав собак. Пас овець із одним Псалтирем у руках, а коли був без нього, молився, ледь помітно ворушачи губами.

Він любив все живе створіння, і близькі до нього люди розповідали мені, як він жалів диких птахів, завжди їх підгодовував.

І все-таки найбільше він любив своїх овечок. Ніколи не тримав більше 20-25 і берег їх як зіницю ока. Ніколи в житті він не брав в рот баранини й всім ягнятам давав імена, як рідним дітям.

Влітку, якщо не ходив із вівцями в горах, то доручав їх іншим пастухам. Але ніколи їх не мітив фарбою, як робили це всі горяни з незапам’ятних часів. Йому не потрібні були мітки, щоб впізнати своїх овечок.

А восени, коли їх приганяли на зимівлю в село та повертали господарям, Іоанн йшов прямо в стадо та кликав своїх по імені. І вони його впізнавали та радісно до нього бігли. І коли пас їх у горах, він керував ними точно так само, завжди з молитвою на устах, кликав по імені, й вони підбігали.

А струнгарці все судили-рядили, що ж має означати ця його влада над тваринами? Вони б попліткували про нього й у корчмі, коли вивертали його життя навиворіт, щоб вивідати його таємницю. Але тільки не було в його житті ніяких секретів. Воно спливало в них на очах і було їм досконально відоме.

Ведмідь і вівці

Іоанн Давид з’явився на світ 15 лютого 1920 року в селі Плай, вище від села Струнгар, в горах. Він був нещасною дитиною, побитою долею та ніким не втішеною. Батька не бачив жодного разу, а бідна мати, яка наважилася народити без чоловіка, померла, коли йому було три роки. Так він і залишився на руках у тітки та дядька.

Він був ще зовсім маленьким, коли дядько захворів, і тітка послала його тоді до відлюдника, який подвизався в околицях села Струнгар, в долині Дологаї, до ченця, відомого своєю святістю.

Тітонька сподівалася на диво, але, коли Іоанн прийшов до нього, отець Симеон із співчуттям подивився на нього, потім велів швидше йти додому та сказати тітці, що дядечкові залишилося жити три дні. Тільки! А потім він вирушить до раю.

Ця зустріч залишила глибокий слід у серці дитини.

З того дня він прив’язався до відлюдника й часто навідувався до нього.

Роки минали, тітка, яка його виростила, померла, а Іоанн залишився жити в її будинку, який дістався йому за заповітом. 

Однак родичі подали на нього до суду, виграли справу й вигнали його. Він пішов служити, батрачив то в одних, то в інших, а потім став пастухом, пішов у гори й усією душею віддався порадам відлюдника Симеона та вірі в Бога. Можливо, тому й не одружився.

У його серці, сповненому молитов і ревності до Бога, вже не залишалося місця для жодної коханої.

Згодом його чиста та проста любов, у якій сяяв один Христос, почала приносити плоди, перші чудеса. Такі, в які важко повірити, які бувають тільки у великих святих і ніяк не вкладалися в головах селян села Струнгар, вони обернулися для нього заздрістю всього села.

Заздрість часом є простим невіглаством

«Пішов брат Іоанн в гори, і було тоді три стада овець, зібраних у людей. Одне було його, а два інших пасли два брати зі Струнгаря. Тут розігралася буря, й брати ті вирішили сховати своїх овець у яру. Так і зробили, загнали їх у сховище на дні яру, а брата Іоанна залишили в гирлі яру, де він був нічим не захищений. І раптом вночі з’являється ведмідь, проходить через стадо брата Іоанна, немов не бачачи його, і кидається на стадо тих братів.

Вранці вони зустрічаються та розповідають, скільки овець задер у них ведмідь, і запитують брата Іоанна, скільки загинуло в нього. Тоді брат Іоанн сказав їм, що в нього не загинула жодна.

– Як же він не задер у тебе жодної? Він же проходив через твоїх овець! Вони що в тебе, неїстівні?

Потім, спустившись із гір, розповіли в селі про те, що сталося, й усі в один голос вирішили, що він чаклун, вурдалак, а інакше й бути не може».

Птах і фарбоване яйце

На початку цього літа, то під палючими променями сонця, то під лютим дощем, я ходив по пагорбах, що розкинулися біля річки Себеш, у пошуках свідчень про брата Іоанна, смиренного пастуха, якого ченці монастиря Афтея так шанують, що написали його образ у храмі поруч із канонізованими святими.

І свідчення про нього як простих людей, таких як Миколай і Думітру, так і авторитетних духовних осіб, таких як мати Єрусалима, незмінна настоятелька монастиря Римец, виявилися настільки вражаючими, ніби всередині цих людей спалахувало полум’я духу, коли вони говорили про нього.

З їхніх слів у мене склався образ скоріше духу, ніж людини з плоті і крові, яка здатна оком серця проникати не тільки в далечінь, але і в часи. Цілі дні після моєї подорожі духовна сила цієї людини супроводжувала мене. І супроводжує прямо зараз, коли я пишу ці рядки, намагаючись відтворити його портрет за свідченнями людей, які знали його. Деякі знали його дуже близько, як, наприклад, Микола, один з найвідданіших його учнів.

Микола

«Я вперше побачив його в 1985 році. Ходив до монастиря Афтея, і мені дуже хотілося побачити Божих людей. Так і потрапив до брата Іоанна, про якого мені розповіли монастирські отці. Десять років, щоб прийти до нього, я щотижня тікав з фабрики, і мене ніхто не помітив. Це було за часів Чаушеску, і я ходив до нього, тільки коли не було роботи. Але про це ніхто нічого не знав. Він сказав мені:

– Якщо приходиш сюди, ти приходиш тому, що хочеш цього, а не тому, що тебе хтось посилав.

– Брате Іоанне, а звідки ти знав, що я прийду сьогодні? Хто тобі сказав, щоб ти чекав на мене з готовою їжею?

– Та я тільки подумав про тебе вчора ввечері і вже знав, що ти прийдеш!

Їжа з молитвою

Чесно скажу вам, кращої їжі, ніж у брата Іоанна, я ні в кого не куштував, навіть у моєї дружини. Що він робив з нею, не знаю, адже він був зовсім бідним! Але такого супу, як цей, я більше ніколи в житті не їв. Зате сам ніколи не бачив, щоб він їв, всі ці 10 років. Для мене так і залишилося таємницею, чим він харчується.

І скажу вам, що такої людини, людини такого святого життя, я ніколи не бачив і про таку не чув, хіба що в Патерику. Поки був живий отець Іоанникій (Белан) з монастиря Сіхастрія, він весь час дзвонив мені і говорив:

– Брате Миколаю, прошу тебе, дай мені матеріали про брата Іоанна, він же унікальний в Православ’ї!

Він говорив так, тому що брат Іоанн не був ні священиком, ні ченцем, він все життя був простим пастухом. Якщо говорити про нього, то я можу сказати вам тільки одне:

смиренність, смиренність, смиренність і до нескінченності смиренність! Ось яким був брат Іоанн».

Говорячи це, Микола, міцний чоловік з лагідним поглядом, стукає пальцем по столу, немов хоче видовбати в дереві слово «смиренність».

За ті пару годин, поки ми розмовляли з ним, я багато разів бачив, що у нього на очі навертаються сльози. Відчував, що йому так хочеться, щоб з цих слів, що вириваються з його гарячого серця, брат Іоанн вийшов як живий. І його почуття, такі палкі і заразливі, передалися мені.

Мені рідко доводилося (а я розмовляв з багатьма) бачити в учні таку глибоку любов до свого духовного наставника. І цей його майже гарячковий стан безперервно підживлюється спогадами про факти, які дійсно можна побачити тільки в житіях святих – або у отця Арсенія (Бокі), Ардяльського святого, якого смиренний Іоанн, пастух зі Струнгаря, знав і якому, здається, був рівний за силою прозорливості.

Думки людей

«Брат Іоанн досяг такої духовної міри, що читав думки людей. Я часто бачив це. Приходжу одного разу до нього в келію, кладу сумку біля дверей, і першими словами, які він сказав мені, були такі:

– Ці думки, які у тебе зараз, викинь з голови, бо вони нехороші.

І потім став говорити зі мною так, ніби я вже сповірив йому все, що у мене було на душі. Але я нічого не говорив! У нього була величезна сила від Бога.

Одного разу на Великдень у нього не було навіть фарбованого яйця, адже він був зовсім бідним. І він помолився Богу, щоб той послав йому яйце, і що ви думаєте? Прилетіла пташка і принесла йому яйце! Поклала його на підвіконні! Він був дуже сердобольний до птахів, і вони злетілися на його похорон.

Розповім вам ще про те, що пережив сам.

Приходжу якось до нього і йду в ліс, щоб набрати для нього хмизу на зиму. Потім став рубати його, він же, бідолаха, був так хворий, що зовсім не міг нічого робити. І поки рубав, розумію, що дуже засидівся тут і не зможу сісти на автобус, щоб повернутися додому. Була вже перша година дня, а мені треба було піти на автобус ще чверть години тому, щоб застати його. Налякавшись, йду до нього і кажу:

– Брате Іоанне, я запізнююся на автобус, а ти знаєш, що у мене через це будуть неприємності на роботі і вдома!

І що ж, як ви думаєте, він зробив? Як зараз бачу його: піднімається на ліжку, з’єднує руки і каже:

– Господи, зупини його зараз!

Я чув, як він це сказав! Потім знову опускається на лежанку і каже мені:

– Ні, тепер іди спокійно, бо автобус чекатиме на тебе на зупинці.

Та хто б міг повірити в таке? Я не повірив, тому схопив свою сумку і побіг звідти, а в результаті на спуску з гори перекинувся, впав і боляче вдарився.

Прибігаю потім на станцію весь у пилу, а автобуса немає… Вже минула година з чвертю. Потім минула і половина другої, а ось уже і 2 години 25 хвилин, і тут чую: їде! Я перехрестився і думаю: «Господи, що ж це таке?»

А потім шофер Микола, з яким ми давно були знайомі, сказав мені:

– Слухай, не знаю, що це було, але тільки я виїхав з Піану-де-Сус, як лопнуло колесо!

– А о котрій це було? – питаю я його.

– О першій, – відповідає він.

Якраз коли брат Іоанн підняв руки і підніс молитву! Потім я сказав Миколі:

– Пробач мене, брате, це тільки через мене з тобою таке сталося».

Свідчення черниці Єрусалими

Дорога, що веде з Себеша, тягнеться по долині Піану серед тихих пагорбів, які зараз, в літню пору, виглядали так, ніби вони остовпіли від спеки. Але пройдешся по їх пологих схилах, і прохолода гір Шуряну почне тебе втішати. До того ж штурмувати вершини не треба буде, тому що село Струнгар і однойменний монастир розташовані внизу, біля самого підніжжя гір. Це якісь ворота раю, що потопають у зеленому лісі, який перебігає через дорогу і огортає їх солодкими обіймами.

Монастир виріс в останні роки, але пастух Іоанн знав про нього за десятки років до цього. Прозираючи очима духу, здатного проникати не тільки в простір, але і в час, він сказав своєму учневі Миколі, показуючи рукою з ганку свого будиночка:

– Тут буде вели-и-и-кий монастир!

Так воно і стало. Лавра покірно витягнулася біля підніжжя пагорба, і брат Іоанн спочиває тепер у ній вічним сном.

Щоб потрапити в його келію, треба піднятися на косогір. Мій провідник Миколай як зараз пам’ятає той день, коли вперше переступив її поріг.

– Це була проста келія з дерев’яними підлогами без килимка, і в одному з кутів, зверненому на схід, у брата Іоанна був Господь Ісус розп’ятий. А на столі завжди лежали Біблія, часослов і Псалтир. Все! Дощата лежанка була накрита шкуринкою з тих, які носять пастухи. Він жив у злиднях, але такої тиші і миру, які я відчував там, я не знайшов більше ніде.

У цю просту келію в останні роки його життя будуть приходити за порадою, молитвами і зміцненням не тільки миряни, прості селяни з навколишніх сіл, а й ченці. Серед них мати Єрусалима, яка протягом багатьох десятиліть несе послух настоятельки монастиря Римец.

«Я вперше побачила брата Іоанна в келії отця Варсануфія (Штірбана) з монастиря Струнгар, який останні роки служив у нас, в Римеці. Ми називали його пастухом, «брат Іоанн пастух». Він був небагатослівним, але якщо вже починав говорити, то вражав.

У серці він ніс незвичайний скарб. А в селі його не розуміли, говорили, ніби він нездоровий.

Він був надзвичайно смиренним, ніколи не ліз на очі. Жив усамітнено, тому що весь час молився, і тому з ним було нелегко зблизитися. Поки він почав довіряти мені, минув деякий час. Це не сталося відразу, раптово. Мене з малих років тягнуло до цих Божих людей, а в браті Іоанні було щось святе, таке, чого я пояснити не можу.

У нього був дар прозорливості. Після смерті батька Дометія (Манолаке), нашого римського наставника, він став для мене вогненним стовпом монастиря. Але жив далеко, у своїй струнгарській келії (на відстані 67 км), і коли у мене виникали великі труднощі з монастирем і я не могла з ними впоратися сама, то вставала на молитву і волала: «Господи, приведи мені сюди пастуха, приведи брата Іоанна!»

Я за ним не посилала, бо нікого було послати, але він приходив! У дусі дізнавався, що я шукаю його. Приходив і питав:

– Ну чого ти злякалася? Твоєї святості лякатися не треба, бо ти пройдеш через багато чого. У тебе важкий хрест, але ти зможеш його нести, бо тобі допомагає Христос. Його тобі дав Він!

Я впевнена, що він був людиною Божою, подвижником, святим. Святішим за багатьох ченців».

Мати Анастасія – сестра матері Єрусалими. Коли брат Іоанн був живий, вона часто дотримувалася його порад. Так їй стали відомі благодатні дари, якими наділив його Бог.

«Ми розмовляли з ним у його келії, і раптом він каже:

– Що там чутно, матінко?

– Нічого!

Я нічого не чула, стояла могильна тиша.

– Чути машину, матінко.

Минає якийсь час, і з’являється наш монастирський автомобільчик з брезентовим дахом, який він побачив здалеку, духом.

Іншим разом ми розмовляли з ним у монастирі, і він каже мені:

– Ти бачиш, як ходять ці черниці тут, по землі? Крізь них все видно, як у дзеркалі! Багато хто хоче піти…

Потім, як він сказав, так і сталося, він же бачив їх зсередини.

Він був дуже суворим до себе. Постився ду-у-же багато, думаю, цілими днями не їв. Зате у нього був кіт, і той був завжди товстий і красивий. Отримавши від людей шматочок ковбаски, він все віддавав йому, а говорив, що їсть сам».

До неба в народному костюмі

Брат Іоанн знав дату своєї смерті задовго до неї і сказав про це своїм близьким учням. Так, Миколай згадує, що це сталося за рік до його смерті.

«Він назвав мені і точну дату, коли відійде до Господа:

– Брате, пам’ятай, що 7 січня (ст. стиль), на святого Іоанна Хрестителя, я відійду.

Це було в 1994 році».

А інший учень, Думітру, навіть був покликаний в дусі прийти на його відхід на небеса.

«Він задовго до цього сказав мені, що, коли помре, я буду його одягати. Сказав і те, як він буде одягнений, адже заздалегідь підготував собі румунський одяг, наш народний костюм, в якому так багато ходив. Я обіцяв, що так і зроблю, але сказав, що з цією моєю роботою я весь час у роз’їздах, їжджу то туди, то сюди, і не знаю, чи встигну.

– Ти встигнеш, аби тільки крапелька старанності була і від тебе, а не тільки від мене.

Я сказав:

– Амінь! Нехай буде так!

А що я міг сказати ще? А потім почали минати роки, 7, 8, я вже не знаю, скільки їх було. І в тому 1995 році я був по роботі в скиті в Валя-Попій, і одного ранку прокидаюся в сильному хвилюванні. Нікому не сказав, та й говорити було нічого, але я щось відчував. Думав, вдома щось сталося, щось трапилося… І так минув цей день.

Наступного дня йду до батюшки і кажу, що мені треба сходити додому. Коли прийшов, дружина каже, що дзвонили зі Струнгаря, щоб я швидше йшов до відлюдника. Тоді я зрозумів, що все це було від нього, і пішов. Години 4 був там, і брат Іоанн сказав мені, що йому потрібен лікар. І ще сказав:

– Дивись, куди ти йдеш і що робиш, бо в День свого ангела я помру.

Прийшов лікар, послухав його і сказав, що він ще поживе, він ще не вмирає, але я знав, що це не так. А потім все було так, як говорив брат Іоанн.

У день його ангела, 20 січня (нов. стиль), на свято святого Іоанна Хрестителя, я прийшов з отцем Іоанном (Павеном), настоятелем монастиря Афтея, щоб його особливо вшанувати. Але він уже був на межі життя і смерті. Я взяв свічку, вклав йому в руку, і він помер у мене на руках. Я одягав його, як він і казав мені багато років тому».

Останнє диво

На початку 1995 року йшли сильні снігопади. Дорогу завалило так, що машина навряд чи могла б пробратися через снігові гори. І, незважаючи на все, близькі учні брата Іоанна прийшли на похорон. Жменька людей, які і побачили його останнє диво: перед тим, як труну опустили в мерзлу землю, до нього злетілися птахи з усього лісу.

Зграя плавно кружляла над труною, потім опустилася на кущ бузини поруч із зяючою могилою і все відспівування супроводжувала щебетанням. Так птахи по-своєму прощалися зі святим, який все життя опікувався ними.

Крістіан Курте ¹Якщо неможливо перейти за посиланням, встановіть VPN.

Джерело: Formula AS (Формула Ас)

(Ред. N.E.W.O.D.)