Щастя любить тишу
Щастя любить тишу. Думаю, цю приказку чув кожен. І майже завжди вона пов’язана з забобонним страхом: як би не втратити успіх, раптом хто позаздрить і не збудеться.
Однак я пропоную подивитися на цей вираз під іншим кутом. Що якщо тут йдеться про цілком конкретний досвід — про внутрішнє налаштування людини? Про те, де приховане джерело життя та як це джерело співвідноситься з шумом, що оточує нас.
Існує таке поняття – “розумове діяння”. Ним описується молитва, яка перетікає з вуст у розум, а з розуму в серце. Цей процес можливий лише в тиші.
Йдеться про особливий стан зібраності, який набагато більший, ніж просто відсутність звуків. Коли людина перестає бути розірваною на тисячу уламків зовнішньою інформацією, переживаннями, метушнею та думкою оточуючих, вона нарешті знаходить можливість зустрітися з самою собою та з Богом.
Щастя ж у християнському розумінні – це стан цілісності. Мати здоров’я, гроші чи сім’ю тут не головне.
Щастя ж у християнському розумінні – це стан цілісності.
Грецьке слово «soteria» (порятунок) у святоотецькій традиції означає зцілення, відновлення людини до первісного стану. Це пряме повернення до втраченої цілісності, коли душа більше не роздирається пристрастями та протиріччями.
Чому ж справжнє щастя не терпить публічності та шуму?
Тому що шум завжди про зовнішнє. Це бажання підтвердження: “Подивіться, як у мене добре! Оцініть!”
Варто винести свою радість на люди, як вона відразу стає залежною від їхньої оцінки. Похвалили — радість зросла, позаздрили чи не помітили — потьмяніла. Людина може перетворитися на маріонетку чужих очей. Її щастя починає жити за законами соціальної мережі, яке має бути яскравим, помітним,
Християнство ж пропонує інший шлях. Радість має бути настільки глибокою, що їй не потрібне відлуння. Як у Євангелії: «Хай ліва рука твоя не знає, що робить права». Добро робиться потай, радість живе в серці.
Добро робиться потай, радість живе в серці.
І там, у цій внутрішній кліті, вона з’єднується з Тим, Хто є джерелом буття. Егоїстичного замикання тут немає. Навпаки, це гранична відкритість Богу, для якої шум світу стає просто на заваді, як тріск радіоприймача заважає чути живу мову.
Тому «щастя любить тишу» — це чесна констатація того, що справжнє глибоке почуття (любов, покаяння, подяка) за своєю природою несумісне з суєтою.
Тиша – це присутність сенсу, а не просто відсутність звуків.
Тиша – це присутність сенсу, а не просто відсутність звуків.
Коли душа набирає вагу та перестає гойдатися на хвилях зовнішніх обставин, вона знаходить те саме «невід’ємне щастя», яке ніхто не може викрасти. І йому справді не потрібні глядачі.
Михайло Астаф’єв
