Людина не створена для скорбот
Природний стан, в якому має жити людина, – це безтурботність, духовна радість та мир. Людина не створена ні для скорбот, ні для болю.
Скорботи посилаються нам Богом, тому що Він бажає піднести нас від нашого убожества на духовну висоту, дати нам заспокоєння від боротьби, радість та духовну веселість.
Як же ми ставимося до труднощів, які нам зустрічаються?
Наприклад, у нас є неміч: нам хочеться бути радісними, але натомість ми легко піддаємося зневірі. Через це ми засмучуємось.
Звичайно, наша скорбота не в Бозі, вона егоїстична: нам хочеться відчувати радість, але ми не можемо. Ми дивимося на свої недуги по-земному.
Пам’ятаєте, як апостол Павло подібним чином просив Господа позбавити його хвороби?
Що ж відповів йому Бог? «Досить тобі благодаті Моєї»1(2Кор. 12:9).
Бог начебто заперечив на прохання апостола: «Невже ти не розумієш? Якщо я заберу в тебе цю недугу, то ти можеш загинути. А з цією хворобою ти підеш просто на небо».
І наш характер, і наші немочі, й усі наші скорботи та труднощі виявляються для нас найкращими провідниками на шляху до неба. Якщо ж вони стають нам перешкодою, то причина тому – наш власний егоїзм.
І наш характер, і наші немочі, й усі наші скорботи та труднощі виявляються для нас найкращими провідниками на шляху до неба. Якщо ж вони стають нам перешкодою, то причина тому – наш власний егоїзм.
Ми самі залишаємо Бога, нам ніби не потрібний ні Він Сам, ні Його благодать, ми любимо лише себе. І замість того, щоб поклонятися Христу ми поклоняємося самим собі.
Одна людина може зловжити своєю красою й стати блудником, інша – фізичною силою й стати злочинцем, третя – грошима й перетворитися на підлу та ницу людину. Так і наше ставлення до самих себе може перекрутитися, і ми можемо обожнювати своє «я».
Якщо людина не відчуває духовної свободи, радості, веселощів, то це означає, що вона поки що не набула зв’язку з Богом.
Якщо людина не відчуває духовної свободи, радості, веселощів, то це означає, що вона поки що не набула зв’язку з Богом.
Та людина, яка не полюбила Господа всім серцем, не віддалася Йому вільно, все ще перебуває між тлінням і нетлінням – і тому засмучується, і страждає від труднощів і проблем, важко переносить спокуси та почувається невдахою в житті.
Людина Божа, людина духовна завжди мирна, ніколи й нічим не може затьмаритися мир її душі.
Людина Божа, людина духовна завжди мирна, ніколи й нічим не може затьмаритися мир її душі.
Над нею немає жодної хмарки: сонце стоїть у зеніті та розганяє будь-які хмари. У неї можуть бути зовнішні скорботи, але вони не зачіпають її душі, не викликають внутрішнього болю.
Як купина хоч і була огорнута полум’ям, але не згоряла, тому що в ній був Бог, так само відбувається й зі святими. Вони можуть горіти у вогні спокус та скорбот.
Але що таке вогонь?
Це відвідування Боже, присутність Живого Бога, який таким чином не дає їм заспокоїтися, а спонукає ще більше шукати Його. І тому в цьому вогні вони не згоряють. Вони вже перебувають у стані обоження, стають причасниками Божого єства2(див. 2Пет. 1:4). Не страждають ні душевно, ні духовно.
У них лише одне страждання, один біль – Страсті Христові. Вони мають одне прагнення – до досконалості, одна спрага – спрага Бога.
Мир Христа – глибинне почуття цілісності людської істоти. Воно виникає, перш за все, завдяки повному єднанню та злагоді трьох сил душі: розумової, бажаної та дратівливої.
Святий мир коливається, коли коливаються сили душі, коли губиться рівновага між ними. І це показує, що людина ухилилася з правильного шляху у своєму духовному житті, що вона вже не горить любов’ю до Бога та не відчуває Його присутності. Іншими словами, у ній немає внутрішньої гармонії та єднання з Богом.
Людина, яка втратила душевний мир, втратила й Бога, тому що Божественна благодать вже не може торкнутися її серця, і сама вона не здатна стати вмістилищем Божества.
І це відбувається тому, що владне начало, дух людини, покликаний з’єднатися з Богом і привести до обоження всієї людини, перебуває в розладі з іншими силами душі. Той, хто легко бентежиться та не має миру, ще не став духовною людиною.
Архім. Еміліан (Вафідіс)
З книги архімандрита Еміліана (Вафідіса) «Жити в присутності Бога».
