Три спокуси в шлюбі

Ми вже говорили про те, що Бог сотворив людину та поселив її в раю, де вона існувала природно, будучи в здорових взаєминах зі своєю дружиною Євою.

Їхньою метою було не народження дітей, а пізнання досконалості, розуміння досконалої Божої любові, що і є головною метою шлюбу.

Тому кожне Таїнство Церкви, а також і шлюб, здійснюється для прощення гріхів і набуття вічного життя. Тому шлюб є Таїнством, харизмою, яку Бог благословляє та подає нам у Церкві.

Тому Церква благословляє шлюб і вважає сім’ю таким місцем, куди людина прямує, щоб розкрилося її призначення.

Зрештою, метою шлюбу є подолання його самого – подолати шлюб, а не перетворювати його на ідола, дивитися на нього як на засіб, покликаний привести тебе до Бога.

Любов у шлюбі не скасовується, тому що Божа любов не скасовує любові до людей і нашої любові один до одного. Вона не скасовує ні подружньої любові, ні любові до дітей, а навпаки, робить людську любов міцнішою, сильнішою, чистішою, здоровішою, робить її воістину досконалою.

Сьогодні ми говоритимемо про деякі більш практичні питання, які стосуються проблем, з якими людина стикається у шлюбі.

Ми знаємо, що пристрастей, з якими ми покликані боротися, – основних, тих, що борють людину і з яких народжуються інші пристрасті, – три: славолюбство, тобто егоїзм, сріблолюбство і сластолюбство.

Чому ми так вважаємо?

З вчення отців Церкви та з їхнього досвіду, а головне – зі святого життя Христа, описаного в Євангелії, очевидно виявляється, що диявол воював проти Христа за допомогою цих трьох спокус.

• Перша – це спокуса егоїзму, славолюбство, зарозумілість і гордість: “якщо Ти Син Божий, кинься звідси вниз, каже Йому”¹(Лк. 4: 9).
• Другий помисел, – помисел сластолюбства, – ми бачимо, коли диявол пропонує Христу перетворити каміння на хліб.
• І третя спокуса – сріблолюбство, коли спокусник пропонує Йому багатства всього світу.

Зрозуміло, що Христос відкинув усі ці три спокуси й таким чином переміг диявола.

Ці три спокуси постають і перед кожною людиною – егоїзм, з якого народжуються всі інші пристрасті, а також сріблолюбство та сластолюбство.

З іншого боку, ми маємо й три харизми, три вищі чесноти Святого Духа, а саме віру, надію та любов – вони йдуть разом. Віра – це основа, на якій ґрунтуються надія та любов, так само як і егоїзм є основою, з якої народжуються всі інші пристрасті – сріблолюбство та сластолюбство.

Віра – це основа, на якій ґрунтуються надія та любов, так само як і егоїзм є основою, з якої народжуються всі інші пристрасті – сріблолюбство та сластолюбство.

Так і сімейна людина, що прагне до досконалості во Христі, повинна буде боротися – як і будь-який християнин, який бореться, чи то чернець чи мирянин, – з цими трьома великими й головними пристрастями.

Егоїзм

Перша пристрасть, як ми сказали, – це егоїзм. Як він проявляється на ділі? Що це означає?

Саме слово дає нам відповідь – “егоїзм”, тобто все обертається навколо нашого “его”: “Тільки я й ніхто інший!” Я так думаю, я так вважаю, я так хочу, мені так подобається, я хочу, щоб було так!

Все це, що природно походить з егоїстичної налаштованості людини, не дозволяє егоїстичній людині полюбити сильно, не дає полюбити.

Причина в тому, що вона не може перемогти себе, вона замкнута у її егоїзмі, у своєму індивідуалізмі. Егоїстична людина не може ні полюбити, ні змиритися. І як же вона упокориться, коли вона егоїст, – вона навіть не може визнати своїх помилок, тому що завжди й у всьому виправдовує себе.

Егоїстична людина не може ні полюбити, ні змиритися. І як же вона упокориться, коли вона егоїст, – вона навіть не може визнати своїх помилок, тому що завжди й у всьому виправдовує себе.

Егоїст не може спілкуватися, він не здатний на це, тому що для того, щоб спілкуватися з іншою людиною, треба вийти за межі себе, треба почути іншого.

Але щоб почути іншого – і почути точно те, що він сказав, – перш за все треба, щоб замовк ти сам, щоб у тебе не було своїх думок, помислів, щоб у тебе не було забобонів, щоб ти заздалегідь не був схильний до чогось те, щоб ти міг потім легко поставити себе на місце іншої людини.

…щоб почути іншого – і почути точно те, що він сказав, – перш за все треба, щоб замовк ти сам, щоб у тебе не було своїх думок, помислів, щоб у тебе не було забобонів, щоб ти заздалегідь не був схильний до чогось те, щоб ти міг потім легко поставити себе на місце іншої людини.

Нещодавно я почув одне американське прислів’я, яке говорить: «Якщо хочеш зрозуміти іншого, пройди пару верст у його черевиках, і ти зрозумієш його».

Тобто, щоб зрозуміти людину, треба спуститися туди, де вона перебуває. Або піднятися, якщо вона стоїть високо.

Треба зрозуміти іншу людину, побачити, як вона росла, її вік також має значення, і навіть різниця статей: чоловік і жінка – не одне й те саме, одна психологія в нього, й інша в неї, одна біологія в нього, й інша у неї.

Вік також грає роль. Одна справа – людина в 20 років, і інша – в 30, 40, 50. Людина, яка зростала в одному середовищі, вирізняється від того, хто виріс у іншому. Навіть місце, з якого ми походимо, має значення. Так, це було помічено тисячі разів. Має значення й місце, в якому людина виросла: в якому місті, в якому селі, за яких обставин.

Щоб можна було спілкуватися з іншим, треба зрозуміти, поставити себе на його місце, стати одним цілим із ним.

Доказ тому – Христос. Христос міг спасти нас на небі. Він міг врятувати нас, надіславши сюди Євангеліє або ще якимось іншим способом. Для Христа немає нічого складного.

Однак він цього не зробив. Він абсолютно, повністю став Людиною, подібною до нас, щоб – саме після того, як ми виявилися безсилі, – змогти врятувати нас. Щоб ми могли з’єднатися з Ним і показати нам справжній спосіб спілкування. Він став заради нас Людиною.

Щоб спілкуватися зі своєю дружиною, чоловік повинен зрозуміти, як думає дружина, – якщо він цього не зробить, йому ніколи не вдасться спілкуватися з нею, і він завжди думатиме про дружину по-своєму.

Також і дружина, якщо їй не вдасться навчитися тому, як думає чоловік, чого хоче чоловік, чого він чекає від дружини, як він хоче, щоб дружина ставилася до нього, їй ніколи не вдасться спілкуватися з ним. Те саме стосується й дітей і наших батьків.

 

Егоїзм – один із найістотніших чинників, що руйнують шлюб, і це ми щодня бачимо навколо себе. Егоїзм розриває будь-який зв’язок людини: і з Богом, і з самим собою, і з людьми навколо нього, і тим більше з його супутником, супутницею життя і з дітьми.

Егоїзм розриває будь-який зв’язок людини: і з Богом, і з самим собою, і з людьми навколо нього, і тим більше з його супутником, супутницею життя і з дітьми.

Як боротися з егоїзмом? Смиренням.

У чернечому житті смирення прищеплюється через слухняність, а шлюбі – через відсічення своєї волі.

З чого починає людина відсікати свою волю. Ідеш зробити щось – жертвуєш тим, чого хочеш сам, робиш те, що каже тобі інша людина. Сідаєш, щоб її послухати, приділяєш їй час, щоб вона розповіла тобі те, що їй хочеться висловити, і навіть якщо це здається тобі смішним та незначним, його не можна вважати смішним – ти маєш дивитися на це всерйоз, оскільки для іншого це серйозно.

Якщо ти не навчишся смиренно приймати аргументи та реалії іншої людини, тоді ти, звичайно, перервеш будь-яку можливість комунікації з нею.

Відсічення волі – і в найменшому, наприклад, зробити якусь роботу удома, виконати свої обов’язки, поступитися своєю зручністю в ту мить, подолати всі ці «я так думаю», «я хочу, щоб було так».

Вчора мені поставили запитання: “Що відбувається з вихованням дитини, коли один із батьків говорить одне, а інше інше”.

Ну що відбувається?

У нас є два батьки-егоїсти, які зрештою зіпсують свою дитину, тому що ніхто з них не упокорюється, щоб сказати: «У мого чоловіка теж є право виховувати дитину!», «У моєї дружини теж є право виховувати дитину. Не я сам знаю, як і що треба». Наприклад, мати сказала щось із приводу дитини. Чоловік не повинен відразу ж спростовувати це й за будь-яку ціну вимагати, щоб дружина погодилася з ним.

Як ми вже сказали, інакше тримається батько, та інша поведінка та місце в матері в дитячій психіці. Коли ти не погоджуєшся з іншою людиною та думаєш, що тільки ти знаєш усе, і тільки ти один можеш висловлюватися з приводу виховання дитини, тоді ти, безперечно, принижуєш свого партнера. І інший або замовчить, або якщо це чоловік, візьме газету і скаже: «Виховуй його сама! Якщо хочеш, щоб я його викупив, поклич мене!»

А може, вони кричатимуть, лаятимуться і т. д., і в хаті почнеться хаос…

Сріблолюбство

Слідом за егоїзмом ми стикаємося зі сріблолюбством. Почувши це слово, ми думаємо, що йдеться про любов до грошей. Однак сріблолюбство – це не тільки це.

Чому ж сріблолюбство – гріх? Адже у всіх у нас є гроші – й у вас є гроші, й у мене є гроші, й у Церкві є гроші, і монастирі мають гроші, і Христос мав гроші.

Проблема не в грошах. Самі гроші не є чимось поганим. Поганим є сріблолюбство. Що ж воно таке?

Нагадую вам, яка чеснота є другою, – надія. Першою є віра, й у зв’язку з нею ми сказали, що егоїст не може повірити, бо він вірить лише в себе. Вірить у себе – тільки він один, і ніхто інший!

Егоїст, по суті, є невіруючим. Він нерозкаяний, замкнутий у собі самому, егоїзм не дозволяє йому зробити нічого.

У сріблолюбця немає надії на Бога, яка є другою чеснотою після віри. Бо він сподівається на свої гроші. «Я повинен відчувати кишеню повною».

У сріблолюбця немає надії на Бога, яка є другою чеснотою після віри. Бо він сподівається на свої гроші.

Є старі люди, років десь під сто, у яких багато грошей у банку та які тремтять над ними, бо бережуть їх «на старість». Самі стоять на порозі смерті буквально, а зберігають у банку тисячі лір.

Для сріблолюбця немислимо втратити їх, тому що він не має надії на Бога, він сподівається на гроші – в цьому суть гріха.

І не лише на гроші, а й на наші знання: «Я покладаюсь на свої знання, на свої сили, я представляю собою щось, у мене є влада, є становище, є освіта, фінансове благополуччя».

Гріх – сподіватися не на Бога, а на свої сили, на свої гроші, на свій стан, на своє знання, на свої здібності, на свою красу та все інше, тому що це краде серце твоє в Бога та приліплює його до чогось іншого.

Гріх – сподіватися не на Бога, а на свої сили, на свої гроші, на свій стан, на своє знання, на свої здібності, на свою красу та все інше, тому що це краде серце твоє в Бога та приліплює його до чогось іншого.

Ти сподіваєшся, що ти такий красивий або така красива, що тобі й потреби немає поглянути на інших навколо. Багато молодих людей бажає бачити тебе своєю дружиною, але ти всіх відкидаєш, тому що думаєш, що прийде казковий принц і попросить твоєї руки. Ви багато таких казок читали, пам’ятаєте?

Як це заважає у шлюбі?

Заважає, бо кожен замикається у своїх справах. Ви бачите сьогодні, що в кожній другій сім’ї подружжя витрачає гроші окремо, й щомісяця вони сідають разом і підбивають підсумки.

Я раджу їм найняти бухгалтера, щоб розібратися в усьому цьому та не лаятися, хто з них витратив більше… Один платить за воду, інший за електрику, цей за бензин, вони підраховують і так платять.

Мало людей переступають через це – щоб розпоряджалися грошима всі й при цьому не відчували страх перед іншою людиною.

Ідуть купувати будинок і бояться: 

– Півбудинку запишеш на мене!

Щоб завтра вони, більше сподівання, не розлучилися та інший не забрав усю хату собі. Начебто проблема в цьому й полягає – кому дістанеться будинок, коли вони розлучаться.

Цей менталітет – “мої речі”, “мій час”, “піду зі своїми друзями”, “у мене теж є друг”, “у мене свої плани”. Саме це моє і є те, що прив’язує мене до різних речей.

У чернецтві це долається через убогість: у тебе немає нічого, тобі не дозволено мати абсолютно нічого, навіть десять лір.

Як це долається у шлюбі? Через спільну власність.

Все, що в нас є вдома, – це наше, спільне.

Апостол каже, що ми не маємо влади навіть над власним тілом – навіть я сам не належу собі. В одному тексті святого Іоанна Золотоуста говориться так: «Що ти говориш постійно про моє й твоє, коли моє тіло належить не мені, а тобі й твоє тіло належить не тобі, а мені?». Один належить іншому; немає «мого» та «твого».

Ви бачите, що спільна власність була відмінною рисою ранньої християнської Церкви, тому що люди тоді мали надію на Бога й вони не сподівалися на щось інше.

У нас немає надії на Бога, ми сподіваємося на свої сили: «Я повинен зробити все, я повинен усюди встигнути, я повинен досягти всього, я маю це зробити».

Часто чуєш: «Як я можу з усім упоратися? Скільки мені ще розриватися? Все винен я!»

Наш старець-ігумен розповідав нам про одну жінку з його села, яка казала: “У мене ще стільки справ не зроблено, і я ще не обійшла село!”

Як зникає надія на Бога?

Коли ми думаємо, що все маємо зробити ми, все придумати, організувати, щоб усе було бездоганно, а всередині нас живе помисел, що від нас залежить все.

Заспокойся, віддай це Богові! Зроби, що можеш, і май надію на Бога!

Заспокойся, віддай це Богові! Зроби, що можеш, і май надію на Бога!

Вирвись із цього, звільнися від цієї підозрілості, яка виникає через відсутність надії. Ти починаєш будувати свій шлюб, і замість того, щоб будувати його в надії на успіх, починаєш обмірковувати ймовірність невдачі. Однак, це вже помилка, це вже невдача.

Ти кладеш початок, але не вчишся тому, що в шлюбі в тебе немає свого: немає свого простору, ні свого часу, й ти сам теж не належиш собі, а іншій людині.

Навіть стосовно до своєї дитини. Мати каже: “Мій син!”

Твій син, твоя дочка, а не наша дитина, й особливо якщо її син одружується, тоді починається! Невістка чує це: “Мій син!” – І починає звіріти.

Він теж каже: “Моя мама!”

Невістка це чує, й починається війна. Тому що це її чоловік, тобто вона навіть не подолала почуття власності: «Та це мій чоловік, а значить, не твій син! Тому вона не твоя мати! І слідує ще сила-силенна подібних образливих слів.

Сластолюбство

Далі слідує сластолюбство. Зрозуміло, в чернецтві з ним борються шляхом чистоти й цнотливості, повної помірності щодо плоті.

У шлюбі з ним теж треба боротися – сімейна людина не може бути сластолюбною, тому що сластолюбство руйнує шлюб. Чому?

…сімейна людина не може бути сластолюбною, тому що сластолюбство руйнує шлюб. 

Тому що сластолюбна людина дивиться на іншого як на об’єкт, а не як на особистість. Так, є благословення на певний плотський зв’язок з іншою людиною, є в нього й певна мета – народження дітей, але не один він.

…сластолюбна людина дивиться на іншого як на об’єкт, а не як на особистість. 

Тобто цей зв’язок має Боже благословення та благословення Церкви, дане в Таїнстві шлюбу.

Але сластолюбство не може бути метою шлюбу.

Чому? Тому що в даний момент цей сластолюбний порив не може бути задоволений тією мірою, якою хтось малює його у своїй уяві.

Тому що інша людина, безумовно, теж людина, і в неї не завжди може бути такий самий настрій, як у першого: вона може захворіти, втомитися, в неї може бути інший настрій в даний момент.

У шлюбі є різні періоди – період вагітності або відсутності одного з подружжя, період, коли людина хворіє або переживає душевний перелом, коли вона не має такої налаштованості, та й сам вік теж позначається.

Це все так, чи не так? Людина дорослішає й багато змінюється.

І якщо людина не навчиться перемагати своє сластолюбство, поважати іншу людину та дивитися на неї як на особистість, як на образ Божий, як на Божественний сосуд, як на храм Святого Духа, тоді вона принижуватиме свого супутника, вважатиме його непотрібним, і шлюбний зв’язок розпадеться.

Наше Передання свідчить, як це було раніше. Ми бачимо, як люди були уважні до того, щоб приступати до таїнства шлюбу чистими та непорочними, вони мали, так би мовити, відому філософію чистоти до шлюбу. Їхній зв’язок носив священний характер.

Сьогодні люди опустилися до того, що дивляться фільми з розпусними сценами, найпорочнішими сценами, копіюють їх і принижують і себе, й іншу людину, яка перебуває поруч із нею. Це скасовує священний зв’язок, який Бог благословив у шлюбі, знищує й основу, на якій має розвиватися справжнє спілкування між двома людьми.

Ті з вас, хто одружений і має досвід, знають, що в цьому союзі людина по суті прагне зберегти себе як особистість і не може погодитися на те, щоб перетворитися на об’єкт, не виносить цього.

Зв’язок має бути наслідком кохання між двома людьми. Зв’язок не самоціль.

Блуд тому і є гріхом, що в ньому немає особистісного зв’язку з іншим, інший тут просто об’єкт, об’єкт для вгамування пристрасті, й більше нічого.

Блуд тому і є гріхом, що в ньому немає особистісного зв’язку з іншим, інший тут просто об’єкт, об’єкт для вгамування пристрасті, й більше нічого.

Це не що інше, як приниження образу Божого, тому що хоча інша людина робить це й отримує винагороду, хоча вона й робить це, тому що хоче, але не перестає бути образом Божим. І ти не повинен ображати та принижувати Божий образ, навіть якщо інший цього не розуміє.

Я сказав одним освіченим молодим людям, які, на жаль, ходили по всяких нічних клубах, де були танцівниці дівчата й ще казна-що творили:

– Ну як ти терпиш це – ходити дивитись на цих дівчаток, як вони танцюють голі, обходять столи, роблять масу речей, хіба тобі не шкода їх? Невже ти така тварина, що навіть не відчуваєш жалю до цієї людини, яку бачиш перед собою?

Ця дівчина може бути будь-якою, – це неважливо, яка вона. Який ти тут?

Невже ти не дивишся на цю людину як на ікону Божу, як на людину, чиє життя перетворилося на пекло, коли вона дійшла до того, що витворяє такі речі, коли працює в цьому кабаре? Невже ти не замислюєшся хоча б на мить: що з нею відбувається, в якому стані душа цієї людини, якщо вона дійшла до такого?

Отці Церкви бачили таких людей і плакали, розумівши, в якій скруті були такі дівчата.

Є безліч прикладів і розповідей про те, як подвижники та преподобні йшли в такі притони, щоб вивести цих дівчат звідти, тому що не могли дивитися на те, як ікона Божа перетворюється на лихо в руках диявола.

Є приголомшливі оповідання. Так, святий Іоанн Колов пішов у одне таке місце й заплатив, щоб його впустили, сів на ложі блудниці й заплакав, а вона запитала його:

– Чому ти плачеш, авво?

Він їй відповів:

– Що поганого зробив тобі Христос, дитино моя, що ти прийшла сюди? У чому ти звинувачуєш Христа, що сюди прийшла? Бачу, – каже, – сатану в твоєму обличчі. Обличчя твоє – Божий образ, а ти перетворилася на зброю сатани.

Отже, якщо ти доходиш до того, що не бачиш в іншому образ Божий, а дивишся на нього як на предмет бажання, тоді ти зазнав поразки.

…якщо ти доходиш до того, що не бачиш в іншому образ Божий, а дивишся на нього як на предмет бажання, тоді ти зазнав поразки.

Шлюби руйнуються саме через це. Чому?

Тому що ми одружуємося, навчені дивитися на іншого не як на особистість, а як на стать: «чоловік», «жінка», «красивий чоловік», «красива жінка», і багато іншого.

Однак скільки років цей чоловік та ця жінка будуть разом? Ну, хай років 10-15, а потім? Гарною буде сусідка, гарною буде, не знаю там, співробітниця чи колега.

Тому що твоєю метою спочатку була насолода, сластолюбство, – це була мета твого шлюбу. Зараз ти вже звик до іншого обличчя, тобі в ньому вже немає тієї краси й принади, якими воно мало раніше.

Якщо так, тоді ти вже впав. Ти не навчився сприймати іншу людину як особистість, і тому багато людей у шлюбі в даний момент доходять до того, що сваряться, виганяють та ненавидять один одного.

З того досвіду, який у мене є як у духовного наставника, я кажу вам, що бачив подружні пари, а особливо жінок, які буквально ненавидять своїх чоловіків, бо вважають їх ґвалтівниками, тваринами, оскільки ті так дивляться на своїх дружин.

Звичайно, дружини теж винні, тому що спочатку дозволили дивитися на себе таким чином. Потрібно було спочатку поставити його на місце та навчити його ставитись до тебе правильно.

Проте, коли людина молода, її ставлення до всього поверхове та їй нелегко ставитися зріло. Однак ти не можеш все життя залишатися річчю іншої людини, настане момент, коли твоє «я» повстане та відштовхне іншого.

Так виникає багато проблем у стосунках між людьми.

У той час, як навпаки, якщо людина цнотлива та дивиться на іншу людину, на свою дружину, на свою супутницю, як на ікону Божу, як на Божу співробітницю, як на храм Святого Духа, тоді вона розуміє, що й цей зв’язок, подружній зв’язок, сексуальний зв’язок – благословення, і він – радість, пристані, яке Бог дав, щоб у нього була відома втіха у важкі хвилини на сімейному шляху. Однак, якщо ти залишишся в пристані та перетвориш сексуальний зв’язок на ідола, тоді ти занапастив свій шлюб.

Зустрічаються люди, які кладуть добрий початок і до глибокої старості по-справжньому закохані один одного в правильному розумінні. Поважають одне одного. І один ніколи не знущався з іншого ні з якого погляду, – ні з душевного, ні з тілесного, тому що хто знущається тілесно, той знущається й душевно над людиною, яка таким чином ламається та відвертається від іншої людини.

Людина – це тіло, але й душа.

Дуже важко дивитися на подружжя, яке відчуває повну огиду один до одного, тому що вони йшли помилковим шляхом. Один хотів таких речей, які безглузді, тому що його єдиною метою є сластолюбство, а інший по праву чи без права його відкинув, тому що «він не запитує мене, чи я жива, чи не померла, чи зручно мені, чи не ображаюся я! Єдине, що його цікавить – це секс. Нічого іншого. Тож я не хочу його. Я його не приймаю, я не можу більше бути річчю для цієї людини!

Це доводить, що людина не може обмежити свій зв’язок і любов до сластолюбства. Тому вона повинна навчитися цнотливості та помірності навіть у шлюбі.

Зрозуміло, є періоди, коли люди повинні утримуватись: коли дружина вагітна, вона не може мати подружніх стосунків, коли хтось хворий або у нього є інші причини, через які він не може мати інтимний зв’язок.

І тут Церква нас виховує: є період посту, помірності, коли існує заборона на все це, період, що передує шлюбу, мета якого приймати іншого як особистість, а не як плоть. І все це вчить тебе жити й сприймати іншу людину цнотливо.

Коли ми починаємо свій шлях із цнотливості та помірності, ми просуваємося вперед, оскільки наш зв’язок із іншою людиною правильний. Тоді любов Божа підтримує наше життя, й наші стосунки та справи набувають священного характеру.

Митрополит Лімасольський Афанасій. Шлюб – пекло чи рай?