Двоєдушність – не для християнина

Наблизьтесь до Бога, і наблизиться до вас; очистіть руки, грішники, виправте серця, двоєдушні(Як. 4: 8).

Ми всі двоєдушні. Що означає «двоєдушний»?

Це той, хто хоче одночасно двох протилежних речей. Ми хочемо Бога, але водночас хочемо жити без Нього.

Ви заперечите мені: “Ми не хочемо жити без Нього!”

Добре, теоретично ми не хочемо. Проте наші справи говорять про інше. Вони показують, що ми полонені.

Двоєдушність — це гріх, двоєдушна людина страждає на духовну шизофренію та хоче одного, а робить інше. Одна справа – її думки, а інша – вчинки, і ми всі такі. Сам святий апостол Павло каже: «Нещасна я людина, бо одне вирішую, а інше роблю. Одного хочу, а інше творю. Бідна я людина! хто позбавить мене від цього тіла смерті?» ¹(Рим. 7: 24).

Двоєдушність — це гріх, двоєдушна людина страждає на духовну шизофренію та хоче одного, а робить інше.

Хто позбавить мене цього нещастя, яке я ношу в собі?

Вирішую помолитися, зберігати стриманість, постити, багато всього. Скільки хороших рішень ми приймаємо щодня! Однак не виконуємо їх, буваємо полонені, ми бредемо наче вівці на мотузці, та нас ведуть в іншому напрямку.

Скільки разів наше власне «я» чинить опір і каже нам: «Що ти збираєшся зробити? Не треба! Зупинися!» Воно протестує, а ми, мов загіпнотизовані, йдемо туди та не можемо зрозуміти, що відбувається. Тому що ми полонені, й це полон від сатани.

Пристрасті полонять нас, тому що диявол — диктатор, він страшний тиран, який не хоче нашої свободи, не хоче, щоб ми мали своє обличчя.

Це і є двоєдушність – мати немов дві душі, дві думки, два рішення, двох людей, бути двоїстою людиною, яка живе життям Церкви й водночас робить тисячу інших справ, що відводять від неї.

Згадую такі слова старця Паїсія: «Жив один чоловік, який ходив до церкви, молився, плакав, бив поклони й увесь був у розчуленні. Справила на мене враження ця людина.

Ця людина — чи, швидше, ця категорія людей, бо не один він такий, — у той момент, коли він плаче, ридає та молиться, може вихопити проти тебе ніж, достатньо спровокувати його чимось. Це жахлива шизофренія.

Про Петра Великого, який вбивав людей і казна-що ще творив, говориться, що він щодня був присутній на святій Літургії».

Це двоєдушність. Так не можна. Це означає, що щось іде не так.

Як може бути це роздвоєння — хіба в тобі не залишила жодного сліду ця Літургія, це Євангеліє, життя в Церкві?

Добре, ти скажеш мені: “А хто не такий?”

На жаль, ми всі такі, й тому святий апостол Яків каже далі: «Сокрушайтесь, плачте та ридайте; сміх ваш нехай обернеться на плач, і радість у смуток. Упокоріться перед Богом, і возвисить вас» (Як. 4: 9-10).

Слова святого апостола суворі. Як протидія всьому цьому муку людини, нашій двоєдушності апостол радить понести страждання, плакати й ридати.

Як християнин несе страждання? Які страждання?

Добре, піст це теж страждання. Багато хто говорить: «А-а-а, мені весь час хочеться їсти під час посту!»

Але ми для того й постимося, щоб відчувати голод, а не щоб бути ситими. Це й робить піст — ми через піст відчуваємо голод.

Що, у мене тремтять ноги? Нічого, нехай тремтять. Я не кажу, що треба виснажити й угробити себе, але не треба боятися такого страждання.

Чи не правда, ось ідеш на Всеношну, а ноги підкошуються — але це й цінне. Бути готовим померти, як то кажуть, але стояти там.

Духовні речі не можуть звершуватися з комфортом. Християнин має бути подвижником, бути подвижником за духом, а бути подвижником означає перетерпіти.

Духовні речі не можуть звершуватися з комфортом. Християнин має бути подвижником, бути подвижником за духом, а бути подвижником означає перетерпіти.

Ви бачили колись спортсмена, який став спортсменом сидячи в кріслі? Це неможливо. Постійно треба тренуватися, вправлятися, виснажувати себе.

Так ти досягнеш успіху.

Митроп. Афанасій Лімассольський