День пам`яті святого короля Владислава
24 вересня/7 жовтня Православна Церква вшановує пам`ять святого Владислава, короля Сербського.
Про юні роки княжича Владислава сербські джерела розповідають небагато. Постать середнього сина Стефана Первовенчанного ніби губиться на тлі його знаменитих діда, дядька, батька.
Втім, відомо, що Владислав, не будучи старшим сином – спадкоємцем престолу, не мав політичних амбіцій, вирізнявся чесністю, лагідністю, добротою, чистотою справ і думок.
Він любив богослужіння та духовні книги, і, мабуть, ще зовсім молодим, вже мав пам’ять смертну. Його «задушина», монастир на честь Вознесіння Господнього в Мілешеві, заснований у 1218 або 1219 р.
Якщо прийняти за дату народження Владислава 1200 р., княжичу було тільки 18 років, коли він збудував той монастир.
Вже в 1220 р. збудовано соборний храм на честь Вознесіння Господнього, прекрасні фрески якого написані майстрами з Візантії. На одній з них зображені Неманичі – як ті, що вже пішли, прославлені як святі (Симеон Мироточивий), так і ті, що продовжують багатотрудний шлях у цьому світі.
Є на фресці також зображення Владислава з храмом у руках – юний князь, який «володів славою», як звучить його слов’янське ім’я, шукає слави Царства Небесного.
Втім, не далекий був Владислав слави земної. Тим паче, що невдовзі, 1228 р., довелося йому допомагати старшому братові, Радославу Стефану, якому після смерті батька перейшов сербський престол, у справах правління. Багато джерел називають Владислава співправителем брата.
Думки про те, що сталося далі, є різними. Сербські письменники в усьому звинувачують дружину Радослава, а особливо його тестя, епірського правителя Феодора Дуку, тісно пов’язаного з візантійською правлячою династією.
Залежний від впливових дружини й тестя, Радослав почав тяжіти до Візантії, чим незадоволені були сербські вельможі, які наполягали на самостійності Сербії.
Вони ж, напевне, почали налаштовувати проти брата князя Владислава. Налаштовували, а може й змушували його замінити Радослава на троні.
Так чи інакше, Владислав, із огляду на обставини, погодився. Хоча так улюблений ним дядько, архієпископ Сава, до останнього просив братів жити мирно, за християнськими заповідями.
Проте, амбіції взяли гору. У 1234 р. святий Сава задля уникнення кровопролиття вважав за благо коронувати Владислава, коли Радослав, втративши підтримку знаті, втік із країни (через кілька років Сава, рятуючи Радослава від переслідувань брата, постриже його в чернецтво).
Той самий архієпископ Сава вінчав Владислава, нового сербського «краля», з дочкою Болгарського царя. Можливо, вся ця історія, боротьба амбіцій спонукали святого Саву покинути країну, відмовитися від єпископства, як не просив його слізно Владислав змінити свої наміри та залишитися на батьківщині.
Сава поїхав на Святу Землю, залишивши архієпископський престол своєму учневі Арсенію. Місцем його упокоєння стала Болгарська столиця, Тирнове.
Владислав відчував глибоку провину перед дядьком, мабуть, розумівши, що так чи інакше є винуватцем його віддалення. А багато хто в Сербії навіть звинувачував його за смерть Сави, тому що багато скорбот принесла святителю відсутність миру серед рідних йому людей.
З глибоким розкаянням Владислав кілька разів звертався до царя Іоанна з проханням дозволити перенесення мощей святителя Сави на батьківщину.
Але жителі Болгарії, які теж любили та шанували Саву, погодитися на перенесення мощей не бажали. До того ж, як говорили болгарські вельможі та священники, святитель нічого не заповідав про перенесення свого тіла на батьківщину. Справді – не заповів!
Лише особистий візит Владислава 1237 р. схилив царя виконати прохання зятя.
Приїхавши до Тирнового, Владислав довго, слізно молився біля труни дядька, гірко каючись у своїх неправих вчинках. Як великої милості просив він згоди святого на перенесення його тіла на батьківщину, що осиротіла без свого покровителя.
Владислав був почутий: тієї ж ночі уві сні цар Іоанн Асень побачив Ангела, що наказував віддати Владиславу тіло Сави Сербського.
Опиратися Божій волі болгари не наважилися. Мощі святителя Сави з почестями перенесли в Мілешеве, що було «задушбиною» князя Владислава.
Вважається, що життя святителя Сави Сербського написане наступником Сави на архієпископії Арсенієм за підтримки, або навіть за участю князя.
Тим часом добігало кінця князювання Владислава, «краля всіх сербських і поморських земель», якого часто титулували царем.
Проте незабаром успішному правителю Сербії довелося зазнати чимало гіркоти. Дуже важким став 1241 рік, коли на Сербію насунулась грізна небезпека зі Сходу, орди монгольського хана Батия, які вже спустошили багато земель.
Руйнівною була навала для Сербії, хоча монголи незабаром покинули її, не ставши продовжувати похід на Європу. Монгольське руйнування провокувало невдоволення князем із боку населення.
До того ж у тому ж 1241 р. помер цар Болгарії Іоанн Асень, політична підтримка якого була такою важливою для Владислава. Багато сербських вельмож давно були незадоволені Владиславом через його близькість з Болгарією.
На тлі загального невдоволення, в 1243 р. відбулася змова на чолі з його молодшим братом Урошем. Як колись Радослав, Владислав теж втратив владу. Тепер він мав зазнати від брата того, що довелося пережити Радославу.
Свою долю князь прийняв із повним смиренням. Принаймні відомо, що з братом він примирився швидко, задовольнявся невеликою долею, на престол більше не претендував ніколи.
У своїй долі, іноді допомав братові у справах управління, здебільшого вдаючись до справ духовних і благодійних, князь Владислав благочестиво в покаянні прожив ще понад 20 років і в мирі відійшов до Господа близько 1264 — 1281 рр. (точніше рік не відомий).
Тіло його поклали в притворі Вознесенського собору в Мілешеві.
Мощі князя були знайдені майже через 100 років після смерті, коли Сербією правив Урош V. Відомий день знайдення мощей, 30 липня, але рік цієї події в джерелах не залишився. Там мощі перебувають і зараз.
Слава Богу вовіки. Амінь.
