Сповідь, що формує духовне життя

Усе дуже по-різному. Скільки людей, стільки ситуацій. Є такі люди, які можуть щодня сповідуватися і завжди по суті, глибоко і щиро. А є, хто приходить раз на рік і нічого сказати.

Питання, навіщо людина сповідається. Часто – бо так прийнято. Тоді дійсно ніякого духовного життя й туга. І допомогти непросто. Але такі, як правило, щотижня й не приходять.

Духовне життя припускає прагнення до чистоти, бажання бути кращим. Чим сильніше це прагнення, тим сильніше совість реагує на будь-які відхилення від правди. І тоді проблеми немає.

Духовне життя припускає прагнення до чистоти, бажання бути кращим. Чим сильніше це прагнення, тим сильніше совість реагує на будь-які відхилення від правди.

Розбираємо гріхи по одному

Якщо людина приходить щотижня, то спілкування з нею не обмежується сповіддю. Я знаю про неї значно більше, ніж про інших людей, знаю її сім’ю, обставини її життя, чим вона займається, де працює, і багато інших речей. І я бачу, що треба вирішити з цією людиною в даний момент, над чим ми працюватимемо особливо уважно.

У кожного з нас є своя слабкість, вада, недолік, якого слід позбутися. Наприклад, для людини особливо актуальне роздратування на цьому етапі її життя. Можливо, я інші питання і не задаватиму, замість цього розберемо уважно саму «хвору» особисту проблему.

У когось це брехливість, у когось – хвалькування. Причому я запитую детально: «Розкажи, у чому ти похвалився, як це було». Так, поступово, людина починає долати цей свій недолік. Потім з’явиться щось інше.

Вирішуємо задачу

Отже, ставимо конкретне завдання та починаємо його вирішувати.

Отож, людина повинна побачити в собі конкретний гріх і зненавидіти його. Коли люди в чомусь конкретному починають регулярно сповідуватися, в них совість зазвичай посилюється. Тобто, якщо я, усвідомивши в собі реально якусь ваду, у ній сповідуюся, то кожного разу, коли я знову в неї впадаю, совість реагує дуже болюче. І це добре, бо така болючість і є запорукою того, що потихеньку це погане йде.

Наприклад, брехня. Людина прийняла рішення за жодних обставин не говорити неправду. І кожна сповідь буде розмовою про те, як це виходить. І потрібно конкретно та чесно розповісти про кожен випадок, коли збрехав. У когось інша проблема. Марнославство, сварливість, жадібність, хтиві мріяння.

Та хіба мало! Сповідь – не звіт у скоєних гріхах, а копітка робота над подоланням недоліків.

Сповідь – не звіт у скоєних гріхах, а копітка робота над подоланням недоліків.

Є ж давня мудрість: «Не важливо, щоб я був кращий за інших. Важливо, щоб сьогодні я був кращий за того, ким був учора». Якщо ми так ставимо завдання, то сповідь буде засобом його вирішення. І тоді вона не буде формальною.

Якщо я вірю (а в це потрібно вірити!), що з Божою допомогою можна досягти незвичайної чистоти й душевної краси, якщо я хочу цього (а потрібно хотіти!), то кожна сповідь стане ще однією сходинкою на цьому шляху, якою б частою вона не була.

Спостерігаємо за динамікою

Дуже важливо спостерігати за динамікою. Припустимо, людина всіх засуджує. І вона розуміє, що це погано. Каже про це в черговий раз на черговій сповіді. І я, якщо людина дійсно хоче боротися з цим, іноді прошу її, щоб вона протягом тижня записувала імена всіх, кого вона засудила. А на службі в неділю нехай, допустимо, за кожного свічку поставить або поклон зробить.

Наступного разу людина вже бачить – тиждень тому вона десять свічок поставила або десять поклонів зробила, а сьогодні вже – сім, тобто – видно дію.

Чи, навпаки, сьогодні – у два рази більше, значить, треба посилити молитву, поліпшити роботу. Це приватні рекомендації певним людям у конкретних випадках, я не закликаю всіх чинити так само.

Важливо, щоб людина все контролювала, не просто називала гріх, а в неї була б певна система роботи над цим гріхом, щоб було видно зусилля.

Я колись прочитав, якщо людина впродовж цілого року позбавлятиметься хоча б від одного свого недоліку, то вже через декілька років вона буде набагато прекрасніша, ніж була до того!

Зрозуміло, що з іншими гріхами теж треба боротися, але якщо хапатися за все одразу, то в результаті нічого не виходить.

Сповідь – не розмова з психологом

Є люди, які щиро вірили та полум’яніли, а потім остигли та все забули, хоча до того, здавалося, вони ніколи не згаснуть.

А є люди, які начебто ні те, ні се в сенсі віри, а потім раптом щось у них сталося.

Тут кожну людину Господь веде своїми шляхами. Тому дуже важливо, щоб ми сприймали сповідь не як розмову між священником і тим, хто сповідається, на кшталт бесіди з психологом, а все-таки – як розмову з Богом. Сповідь повинна проходити в контексті молитви.

Сповідь повинна проходити в контексті молитви.

Треба, щоб і священник молився за того, хто сповідується, і людина не просто вичитувала свої гріхи, відповідала на питання, а щоб вона дійсно молилася про них. Бо все одно всі ті проблеми, які ми з вами ставимо, остаточно вирішує Дух Святий.

Коли приходить Дух, тоді все й починається, тоді пропадає формалізм, якого ми так боїмося. А немає Духа – тоді будь-які мої правильні питання, будь-які дії ні до чого не призведуть, я просто якоюсь мірою уподібнюся психологові.

Священнику підказує Господь

Моє завдання як священника – зробити так, щоб на сповіді людина зустрілася з Христом і щоб вона сповідувалася не мені, а сповідувалася Христу, щоб почула те, що скаже їй Христос.

А скаже Він їй, можливо, через мене, тобто мені покладе на серце, як священникові, що їй сказати. Чи, можливо, я навіть нічого не скажу, а їй це в молитві якось відкриється. Це вже один Господь знає. Якщо буде молитва (саме молитва, жива розмова людини з Богом, а не «вичитування» текстів), то зі сповіддю буде все добре.

У кожній конкретній ситуації Сам Господь підкаже священнику, що кому треба сказати. У мене бували такі випадки, коли людина підходить і хочеться щось сказати їй, і, врешті-решт, кажеш якісь правильні слова. І навіть тобі самому здається, що от ніби щось правильне сказав. Але бачиш, що людина це ніяк не сприйняла, все пройшло повз.

У кожній конкретній ситуації Сам Господь підкаже священнику, що кому треба сказати.

А бувають випадки, коли абсолютно нічого не збирався людині казати, не подумавши, вимовив щось, що негайно спало на думку, на твій погляд незначне. А людина до тебе підходить через кілька днів і каже: «Отче, як ви мені тоді сказали, в мене от усе в житті змінилося, змінилося! Зараз я на все по-іншому дивлюся». Хоча я й забув, що казав. І ти розумієш, що тут діє Господь, і на Нього треба сподіватися, просити, щоб сталося, як у псалмі: «Дух Твій благий наставить мене на землю правди» (Пс. 142:10).

Протоієрей Ігор Гагарін