Простити=не гніватися?
«Якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний. А коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших» (Мф. 6:14-15). Ці слова Христові чуємо ми напередодні Великого посту. Ними закликає нас Церква почати подвиг самозанурення, внутрішнього очищення, покаяння, повернення до Бога.
Ці слова про прощення ми чули стільки разів, що ніби оглухнули до них. Але от варто тільки на секунду вдуматися, вслухатися, струсити з себе внутрішню до них звичку, як вони знову вражають нас, ударяють прямо в серце і совість, стаючи страхітливими. Бо тут надзвичайно просто і при цьому невблаганно сказано, що від нашого прощення цілком залежить і прощення нас Богом. Якщо не простимо ми – не простить нас Бог. І тоді непотрібним і безглуздим стає усе інше – молитви, відвідування храмів, абстрактні роздуми про Бога і життя, або, іншими словами, сама релігія.
А якщо так, то перше, про що слід замислитися в дні, коли до такої вдумливої самоперевірки закликає нас Сам Бог, – це про прощення. «Прощення» – таке просте неначе слово. Усе тут, здавалося б, так ясно: простити – означає більше не гніватися, не бажати помститися, «нічого не мати», як ми часто кажемо, проти іншого. Але варто знову трохи подумати, і виявиться, що можна всього цього досягти – не гніватися, не бажати мститися, не жити образою і т. д. – та все ж не простити, як закликає до цього Христос. У чому ж тут справа? У чому істинна суть прощення?
Зауважимо спершу, що всі внутрішні стани, які я щойно перерахував і в яких ми зазвичай бачимо прощення, визначаються нами в негативних виразах, через не – не гніватися, не зберігати образи в серці та ін. Але в тому і справа, що навіть тисяча заперечень не дасть хоч би одного твердження. Чи, іншими словами, відсутність одного ще не означає присутність другого. Відсутність ненависті не є любов, як і відсутність гніву не є примирення. Хіба не знаємо ми на страшному і гіркому досвіді власного життя, що байдужість, наприклад, може бути страшніша за ворожнечу і ненависть?
Апостол Павло почав з того, що зненавидів Христа і боровся з Ним. І от сама ця ненависть, яка насправді була породжена сліпотою і блуканням у пітьмі, обернулася в ньому такою вірою, такою любов’ю до Христа, що вони досі обпалюють нас словами його послань. Але скільки було тоді і таких, хто, не відчуваючи ненависті до Христа, були, проте, зайняті лише собою і просто не помітили Його, а якщо і помітили, то відвернулися. У Пілатові, який віддав Христа на розп’яття, не було ні ненависті, ні мстивості, ні образи, але лише безмірна байдужість.
Але як часто саме байдужість, саме внутрішнє відчуження видається нами за прощення! Як багато в нашій мові слів і виразів, що здаються нешкідливими, але які виявляють, якщо вдуматися, страшну суть такого псевдопрощення. «Що з нього візьмеш, – кажемо ми про когось. – На ньому можна поставити хрест, на нього можна махнути рукою, на нього навіть гніватися не варто» – і т. д., і т. д. Чи ще так: «Я вас прощаю, але жодної справи з вами мати не бажаю. Я викреслив вас зі свого життя».
Але хіба це те прощення, про яке говорить, до якого закликає нас Христос? Хіба до такої байдужості, викреслювання з життя, відсікання покликані ми? Ні, звичайно. І навіть можна сказати більше: доки є гнів – є ще надія. Навіть засліплений гнівом, я все ще сприймаю людину серйозно, вона все ще існує для мене, і тому сам гнів може бути втілений у примирення, возз’єднання і оновлення. Але де починається байдужість, там запанувала смерть. Пекло – це байдужість усіх до усіх, відхід кожного в себе і тим самим – у страшну самотність духовної смерті. Тому треба з усією твердістю сказати: прощення від байдужості і презирства – вже не прощення, а карикатура на нього.
Справжнє прощення є передусім прийняття людини до кінця і серйозно, повернення до тієї глибини, на якій пізнається єдиність і тому неповторна цінність кожної людини як Божого творіння, як носія образу Божого, за кого помер на Хресті Сам Христос. Справжнє прощення – у тому, щоб побачити людину такою, якою бачить і любить її Бог.
Всякий з нас, на жаль, винний у тій страшній байдужості усіх до усіх, яка перетворює усе життя, увесь світ у самотність, ворожнечу, недовіру, страх. І цій байдужості, що несе смерть, якраз і протистоїть прощення, що долає і перемагає його. І тому воно – завжди від Бога, бо Бог прощає нас не через те, що «з нас нічого взяти», не через те, що Він махнув на нас рукою, а через те, що «Бог є любов» (1Ін. 4:8) і ніщо не може любов цю зруйнувати, вона ж, навпаки, може перемогти, відтворити, відновити і воскресити собою усе. І тільки коли дізналися ми цю звернену на нас, на мене, на кожного всепрощаючу любов Божу, народжується і в нашому серці диво всіх чудес – прощення. І яким світлом, яким небесним щастям спалахує тоді наше життя!
Протопресвітер Олександр Шмеман
