Маленькі історії. Серія. Із книги “Кола на воді” (2008). Бруно Ферреро

Навіть кола на воді від перестиглої сливки, яка впала в ставок, можуть багато що змінити. Що вже й говорити про маленьку книжечку Б. Ферреро, кілька історій з якої пропонуємо вашій увазі. Дуже часто ми потребуємо маленького поштовху, щоб вирішити якусь проблему, щирої усмішки, щоб налагодити стосунки, доброзичливого слова, щоб здолати смуток, а чи й короткої історії для душі, аби змінити своє життя…

Зміст

Кола на воді

Погляд майстра

Дурний вухналь

Піди замість мене

Навіщо біжиш?

Прогрес

Поступ

Клубок вовни

Коли Бог творив маму

Молоко для Господа

Сигнал

Скажіть це раніше

Один із багатьох днів

Дурна черепаха

Морські зірки

Кола на воді

Літній спекотний день. Тихо мріє маленький ставок, ніде ні шелесне. На листку латаття сидить лінива жаба й уважно стежить за довгоногою комахою, що безтурботно ковзає по воді. Якби вона захотіла поласувати комашкою, то це навіть не коштувало б їй великих зусиль. Трохи віддалік якийсь джмелик пристрасним поглядом прикипів до прекрасної мушки. Але йому не вистачає мужності висловити своє кохання, тож він задовольняється тим, що тихо милується нею здаля.

А на березі, коло самісінької води, гине від спраги маленька непоказна квіточка. Її корінці аж надриваються від зусиль, але дотягнутися до води, хоч як вона близько, – неспромога…

Онде потопає комарик. Він впав у воду через власну необачність. Крильця намокли й обважніли, тому він ніяк не може злетіти в повітря. Вода вже починає його поглинати.

Дика слива схилила над ставком своє віття. На кінчику найдовшої гілки, що сягає майже середини ставка, самотньо висить зморщена і потемніла перестигла сливка. Раптом вона відривається від гілки й падає у воду. Серед монотонного гудіння мух чується чудернацький легковажний звук: “плюск”! З того місця, де урочисто й гідно впала маленька сливка, по воді пішли кола – за першим одразу ж друге, третє, четверте…, вони ширяться, немов розквітаючий цвіт.

Хвилькою віднесло від жаби довгоногу комашку, яку та саме збиралася злизати своїм спритним язиком. Джміль, від поштовху хвилі, ненароком упав на прекрасну мушку. Навзаєм вибачаючись, вони закохалися одне в одного.

Перша хвиля, дійшовши до берега, оживила маленьку квіточку.

А ще вона піднесла вгору потопаючого комарика. Йому вдалося вчепитися за травинку, що росла на березі, похилившись над водою. Комарик висушив крильця на цій травинці й полетів.

Як багато доль змінили майже непомітні кола на воді!

Погляд майстра

Бог дивиться на нас поглядом майстра.

Давним-давно в одному маленькому селі була невеличка столярня. Якось, коли не було майстра, інструменти взяли та й скликали загальні збори. Засідання було довге, пристрасті кипіли. Адже вирішувалися справа виключення з лав шановного товариства деяких його членів.

Один із учасників виступив так: “Ми повинні виключити з наших лав сестру Пилу, бо вона загостра, скрегоче зубами і має найдошкульніший у світі характер”.

Інший додав: “Брата Гембля також неможливо далі терпіти: він ні з чим не погоджується, все применшує, здирає шкіру з усього, з чим стикається”.

“Ми прекрасно знаємо, що в брата Молотка, – протестував ще хтось, – твердий і різкий характер. Можна сказати, що сенс життя для нього – геть усе бити. Він має нестерпну звичку перти на своєму, а звук його голосу доводить нас до нестями. Треба виключити його з нашого товариства”.

“А цвяхи? Хіба можна жити з тими, хто до всього чіпляється? Досить з нас! Те саме стосується Рашпіля і Скребачки – вони постійно спричинюють якісь тертя. Та й Наждачний Папір, здається, має в житті єдину ціль – з усіма дертися!”

Отак-от, чимраз бурхливіше, дискутували між собою столярні інструменти. Усі говорили нараз. Молоток вимагав виключити Рашпіля і Скребачку, ті натомість хотіли позбутися Молотка і так далі. Під кінець зборів усі вимагали вигнати всіх.

Край цій дискусії поклало раптове повернення столяра. Побачивши, що він наближається до столярного столу, інструменти враз притихли. Столяр узяв дошку і обрізав її гострою Пилою. Потім обстругав Гемблем, який ідеально зменшує все, до чого дотикається. Далі майстер узяв Сокиру, яка хвацько розколює все на частини, тоді – Скребачку, що все бере “на зуб”, і нарешті – Наждачний Папір, котрий усе здирає і здряпує.

На завершення він узяв гострі Цвяшки і великий Молоток.

Усі ці інструменти з їх нестерпними характерами столяр використав для того, щоб змайструвати колиску для дитини, яка мала незабаром народитися.

Усе знадобилося, усе пішло в діло – щоб прийняти Життя.

Дурний вухналь¹

Одному купцеві надзвичайно поталанило на торгах: він продав увесь свій товар, а до порожніх саков поклав декілька злитків золота і срібла.

Він, чоловік обачний, хотів якнайшвидше вернутися додому, тож не гаючись вирушив у дорогу.

Міцно прив’язав до сідла сакви, пришпорив коня і поскакав. Близько полудня купець зробив зупинку в невеликому містечку. Стаєнний слуга, який порав коня, зауважив небезпечну річ:

– Пане, в підкові на правій передній нозі твого коня нема одного вухналя!

– Дай мені святий спокій, – відказав купець, – залишилося шість верст. Гадаю, нічого тій підкові не станеться. Зараз я не маю часу.

Пополудні купець знову зупинився в якомусь заїзді й наказав дати своєму коневі оберемок вівса. Слуга, що працював у стайні, прийшов і сказав:

– Пане, на правій передній нозі твого коня погано тримається підкова. Якщо хочеш, я можу її прикріпити.

– Дай мені святий спокій, – відповів купець, – за ті дві версти, що мені залишилися, нічого коневі не буде.

Умостився в сідлі й рушив далі. Скоро, однак, чоловік запримітив, що кінь усе частіше спотикається, а далі й припадати на ногу почав. Тривало це недовго. Врешті-решт кінь упав і зламав ногу. Купець розгубився, заметушився, врешті вирішив, що коня залишить, а сам пішки піде далі. Ніч застала його на лісовій дорозі. Тут на нього напали розбійники і пограбували до нитки. Нещасний, побитий, купець на світанку доплентався до дому.

– Усе через той дурний вухналь! – нарікав він.

Подружжя не зв’язати ланцюгами. Поєднати людей на довгі роки можна лише сотнями тонесеньких, майже непомітних ниточок. Але ми так сильно поспішаємо, що зазвичай і не помічаємо, як вони, одна по одній, рвуться. Спохоплюємося, коли зненацька стається трагедія.

Піди замість мене

Один чоловік щонеділі говорив своїй жінці: “Піди, жінко, до церкви та помолися за нас обох”.

А перед друзями хвалився: “Я не мушу ходити до церкви щонеділі, бо моя жінка робить це за нас обох”.

Якось йому приснився сон: стоїть він разом із жінкою перед райською брамою і чекає, щоб їм відчинили і впустили їх усередину.

Нарешті брама повільно відчинилася і чоловік почув голос, звернений до жінки:

– Можеш увійти за вас обох!

Жінка увійшла, брама одразу ж зачинилася. Чоловікові стало так погано, що він одразу ж прокинувся…

Дружина з дива не могла вийти, коли наступної неділі, збираючись до церкви, вона побачила, що чоловік уже чекає на неї: “Сьогодні я піду до церкви разом з тобою”.

Не чекайте, що за вас хтось буде молитися чи ходити до церкви.

Навіщо біжиш?

Дивлячись у вікно, що виходило на ринок, учитель помітив одного свого учня. Це був Гайкель – він поспішав і виглядав дуже заклопотаним. Учитель гукнув його і запросив до себе.

– Гайкелю, ти бачив, яке сьогодні було вранці небо?

– Ні, учителю.

– А дорогу, Гайкелю? Чи бачив ти сьогодні вранці дорогу?

– Так, учителю.

– А тепер бачиш її?

– Так, учителю, бачу.

– А скажи мені, що ти бачиш?

– Вози з крамом, коней, повно людей… всі щось вигукують, сперечаються, махають руками… Оце і все, що я бачу.

– Гайкелю, Гайкелю, – м’яко дорікнув учитель, – і через п’ятдесят, і через сто років буде ця дорога і буде подібний до цього ринок. Інші купці приїдуть на інших возах продавати і купувати. Але ні мене, ні тебе вже не буде. Тож скажи, Гайкелю, навіщо ти так поспішаєш, що навіть не маєш часу глянути на небо?

Гайкелю, чи ти сьогодні вранці бачив небо?

Прогрес

У непролазних лісах Амазонії в Південній Америці один білий чоловік шукав нафту. Він дуже поспішав. Перші два дні тубільці, яких він найняв носильниками, робили все, аби якнайліпше впоратися зі своїми дуже важкими обов’язками.

Але на третій день вони стали перед білим чоловіком безмовно й непорушно, з відсутніми виразами облич. Тубільці не в змозі були працювати далі – це було ясно як день.

Нетерпеливо поглядаючи на годинник та розмахуючи руками перед обличчям їхнього старшого, нафторозвідник дав зрозуміти, що треба якнайшвидше братися до роботи, бо час утікає.

– Це неможливо, – спокійно відповів чоловік. – Вони надто швидко бігли, і тепер чекають, щоб до них вернулися їхні душі.

Ідеалом нашого часу є швидкість – люди все роблять чимраз швидше. Але водночас щораз більше їх опановує втома, неспокій, невдоволення. А все тому, що душі зосталися позаду і не можуть їх наздогнати.