Пробудження душі: Лазарева субота
Усім добре відомо: Страсна седмиця до Великого посту не відноситься. Страсна, Пасха і Світла седмиця – вершина церковного року, у ці дні і Богослужіння зовсім особливе. Ці дні є апофеоз низки великих подій пришестя Бога в пропащий світ, Його втілення – заради спасіння і обоження нас з вами. А Великий піст був лише підготовкою до сходження на цю вершину, часом сугубого додавання наших власних зусиль до того, щоб змогти прийняти дане від Бога.
Що означає – «змогти прийняти»? Хіба не достатньо того, що зробив для нашого спасіння Христос? В якомусь сенсі недостатньо. Згадаємо, що людина покликана бути не маріонеткою в руках Бога, але Його чадом, а значить – співробітником, співпрацівником, утілювати у своєму житті те, що святі називали «синергією». Без Бога ми – безсилі. Але і без нашої участі в життя вічне Бог нас за вуха не утягне.
Як часто ми нарікаємо: «Ходимо на сповідь, але знову і знову гріхи повторюються. Невже Бог нас не прощає?» Прощає, звичайно. Але не лише в Його прощенні справа – а в тому, як живемо ми самі, чи докладаємо хоч якісь зусилля, щоб змінити себе і своє життя. Прощає, любить – але саме тому і гірко оплакує нас, прибитий до хреста, бачачи, як ми частенько безвільно котимося до ями, у заціпеніння смертного сну.
Усім нам знайоме, що таке сон смертний, нічний кошмар. І як часто вихід з нього один: прямо там, уві сні, ОПАМ’ЯТАТИСЯ. Отямитися. Усвідомити: я усередині кошмару, потрібно прокинутися! І докласти зусилля, страшенно важке, як крізь свинцеву товщу – геть, геть звідси, спливти з дна вгору, у дійсність, у ранок і в життя. Прокидаєшся – і в перші хвилини все ще нудно і страшно, увесь у липкому гидкому поту, серце бухає, кошмар все ще перед очима. Але проте – ти вже в дійсності, ти живий.
Ось приблизно таким «отямленням» з тягучого сну, кошмару щоденної метушні, гріховності, розслаблення духу, ознаменований для нас початок Великого посту: «Душе моя, душе моя! Вставай, чого спиш? Кінець наближається і ти засмутишся. Пробудись же, щоб пожалів тебе Христос Бог, що Він скрізь і все наповняє».
Увесь піст – це саме ривок і душі, і усього тілесного складу, з тягучого нічного кошмару до світла Воскресіння, відновлення людини в тій її якості, яка одна і є «людська»: не бліда примара зі сну, що терзається іншими примарами, але людина з плоті і крові, вагома і реальна, дитя і улюблене творіння Боже. Аскетичні труди посту і молитви, що творяться нами в цьому ривку, незримо підтримує Бог, у першу чергу – через Церкву, підбадьорює нас у тому, що ми – не одні, що Він не залишить нас, витягне з виру до берега, аби і ми не опускали рук, сприяли посильно.
І ось він результат – настає Страсна седмиця, Церква святкує події Лазаревої суботи і Входу Господнього в Єрусалим, Бог йде на хрест і до Воскресіння, ми бачимо на власні очі Його труди з нашого спасіння з кошмару. І бачимо, що Він не просто «пощадив» нас, як ми просили про те словами кондака з Великого канону преп. Андрія Критського. Він робить більше – воскрешає нас, як воскресив колись Лазаря: «Як сказав Ти, Господи, Марфі: Я є Воскресіння, і слово ділом виконав — із пекла Ти викликав Лазаря; мене, Чоловіколюбче, померлого у пристрастях, як милосердний воскреси, молюся». (Стихира Лазаревої суботи)
Не лише прокинутися – ми повинні, і за власним бажанням і на заклик Христовий, встати зі свого одру, з пекла пристрастей і тління, що насилують нас, і жити життя вічне.
З Євангелія ми бачимо, що силу життя вічного, силу Царства Божого, Господь виявляв людям (не стільки намагаючись «довести» певні віроучительні твердження, скільки саме ВИЯВЛЯЮЧИ їм факт цієї сили і залишаючи жити перед лицем цього факту) не одного разу: перетворюючи нерухому матерію, показуючи неспроможність, без-божність таких, здавалося б, непорушних законів, що управляють світом цим: зупиняючи бурхливі хвилі, перетворюючи воду у вино, множачи хліби, зцілюючи невиліковно хворих і біснуватих.
Воскресіння Лазаря з Віфанії, що вже почав розкладатися в похоронній печері, явило цю силу настільки яскраво і могутньо, що слава про Назарянина множилася серед іудейського люду багаторазово, і наступного дня Його, коли Він в’їжджав через Сузські ворота в Єрусалим на ослику, народ зустрічав з небувалим підйомом і тріумфуванням, як Месію і царя. Чаша терпіння церковної еліти переповнилася, розмови між її авторитетами про те, що «цього, Який робить Себе Богом», потрібно терміново ліквідувати заради загального спокою, досягли максимального градуса стурбованості, а воскреслого Лазаря вони зненавиділи не менше, ніж самого Ісуса, про що свідчить євангеліст Іоанн.
Усе це знайоме і нам з вами: варто нам трохи здобути благодаті Божої, докласти зусилля чи в молитві, посту, роботі заради Христа – так відразу в це місце кидаються розсерджені духи нечистоти, намагаючись новим повстанням пристрастей і обуренням скорбот житейських погасити вогник, що зажеврів, загнати душу, що пробудилася, назад, у смуток і відчай, у сон смертний.
Але зась. Онтологічний досвід воскресіння, отриманий нами в дні Великого посту і Пасхи Христової, знищити неможливо, це світло життя залишається в нас назавжди, з кожним зусиллям, з кожним досвідом прийняття благодаті, ми стаємо все сильніше.
За переказами, після свого воскресіння Лазар прожив ще тридцять років, був єпископом Кіпру (у західній традиції – Марселя). Чи пам’ятав він ті чотири дні в лоні тління? Гадаємо, що пам’ятав. Тому порукою – і численні свідчення людей, що пережили досвід після смерті: вони поверталися в життя, але пам’ятали ті місця, в яких побували, і їх світогляд частенько змінювався кардинально.
Звичайно, Лазар потім помер ще раз – але вже як християнин, смерть остаточно втратила над ним владу і стала переходом у вічне життя.
Те ж саме відбувається і з нами: досвід смертного сну руйнує в нас ілюзії про солодкість гріха, ясно показує, де чорне, а де біле, і дає поштовх до Христа, а досвід пробудження душі Великим постом напередодні Пасхи Христової дає незабутній смак життя вічного, справжнього, повноцінного, – смак, який ми не забудемо вже ніколи.
Священник Сергій Круглов
