Як зберегти або повернути у дітей віру в Бога

Батьки, не дратуйте дітей своїх, щоб ті не впали у відчай, та не перестали вас слухати¹.

В одному американському посібнику для релігійних лідерів молоді мені довелося прочитати декілька порад щодо того, як вести цю справу. Я не скажу, щоб ці поради були цілком задовільними.

Кажуть – навчіть дітей в обставинах їхнього повсякденного життя, домашнього та шкільного, помічати присутність Бога і ви можете зберегти їм віру. Це не зовсім так.

Віруючі діти безперечно завжди бачать у своєму повсякденному житті присутність Бога. Проте в тому й горе, що це не заважає їм у старшому віці втратити віру. І те, що в дитинстві вони пояснювали очевидним впливом Бога, у юнацькому віці вже бачиться їм у іншому світлі. Свою дитячу віру вони починають вважати наївною помилкою.

Міркування, що здаються у дитинстві дуже ґрунтовними та переконливими, дорослу людину перестають задовольняти.

Коли мені було років одинадцять – дванадцять, я одного разу ніяк не міг вирішити заданого нам важкого завдання. Я просидів над ним цілий вечір даремно. Лягаючи спати, я старанно помолився, щоб Господь допоміг мені вирішити завдання.

Вночі мені наснилося вирішення цього завдання і вранці, схопившись з ліжка, я з радістю записав його. Моя душа була сповнена глибокого, вдячного почуття до Бога, в допомозі Якого я не сумнівався.

Коли ж мені виповнилося сімнадцять років, цей мій дитячий досвід анітрохи не завадив вважати себе невіруючим. Я пояснював те, що сталося несвідомою роботою розуму, що відпочив.

Цей випадок показує, що наші дитячі висновки про участь Бога в нашому житті не гарантують нам збереження віри в юності.

…наші дитячі висновки про участь Бога в нашому житті не гарантують нам збереження віри в юності.

Юності взагалі властиво ставитися до всього скептично, а особливо до того, що пропонується старшими як незаперечна й обов’язкова для молоді істина.

Читання Біблії

Кажуть – читайте дітям Біблію, Біблія навчить їх знати Бога.

Безперечно, слово Боже, почуте в дитинстві, залишає свій слід у душі й приносить плід у свій час. Однак і в цьому випадку має значення не переконливість біблійних істин для розуму, а щось інше. І цим більш глибоким є зміна серця, що виробляється словом Божим. Якщо Біблія залишається лише надбанням розуму та пам’яттю, вона не допоможе зберегти віру.

Біблійні оповідання, що з повною довірою вислухані та прийняті в дитинстві, в юності, особливо під впливом негативної, наукової критики та існуючих у суспільстві поглядів – вже викликають недовіру та заперечення.

Потрібна глибока та непохитна віра в Біблію, як у справжнє слово Боже, щоб не втратити благоговійного ставлення до неї. А такої віри, як ми знаємо, не мають іноді й професійні богослови.

Читання житій святих

Те саме потрібно сказати і про читання житій святих. Житія святих, звісно, можуть надихати подвигом християнського життя. Але для цього потрібно, щоб ми бачили у святих не лише героїв давно минулих часів та виняткових обставин. Ми повинні в них бачити вічних супутників, наставників та помічників у християнському подвигу, живих членів Святої Христової Церкви, з якими ми можемо бути у постійному спілкуванні та до яких можемо звертатися з молитвами про допомогу.

Іншими словами, пам’ять про святих лише тоді приносить нам справжню допомогу, коли ми живемо повним християнським життям. Живемо в Церкві у нероздільному єднанні зі святими і коли святі не є для нас лише далеким історичним спогадом.

Шлях повернення до віри

Всі зазначені способи релігійного впливу на молодь страждають тим корінним недоліком, що вони ковзають по поверхні. Вони звертаються переважно до свідомості та не узгоджуються з внутрішнім станом дитячої душі, що вже почала розкладатися під впливом гріха.

Щоб надати дійсну, реальну допомогу в релігійному житті, необхідно вникнути в цей внутрішній, духовний процес, що відбувається в молодій душі й призводить до релігійного спустошення. Тільки ясно уявляючи собі цей процес, у кожному індивідуальному випадку, можна побачити вихід із цього стану.

Головне ж у цьому процесі – розвиток гріховного, замкнутого у собі настрою.

З цим і треба боротися, а не звертатися до одного лише розуму з міркуваннями загального характеру, що як втрата віри, так і повернення до неї будь-коли відбуваються шляхом спокійного, теоретичного виключно розумового процесу.

І втрата віри, і повернення до неї є зазвичай важкою, внутрішньою драмою, надзвичайно болісною. Вона доводить іноді до відчаю, до бажання смерті, і ця драма тягнеться іноді багато років.

Вилікувати такий внутрішній стан одними лише розмовами та благочестивими настановами чи вченими лекціями неможливо.

Вилікувати такий внутрішній стан одними лише розмовами та благочестивими настановами чи вченими лекціями неможливо.

Необхідно болісному процесу внутрішнього розкладання протиставити інший, творчий процес внутрішнього оздоровлення через вплив на душу деякої здорової, позитивної, творчої сили.

Найголовніша турбота релігійного виховання повинна полягати в тому, щоб не в свідомості тільки дитини, не в пам’яті її та не в звичках, а в самій глибині його збереглася його зв’язок з Богом. Цей внутрішній зв’язок з Богом має бути тією твердинею, про яку повинні розбиватися всі спокуси чуттєвості та гордовитої самоспокуси.

Найголовніша турбота релігійного виховання повинна полягати в тому, щоб не в свідомості тільки дитини, не в пам’яті її та не в звичках, а в самій глибині його збереглася його зв’язок з Богом. Цей внутрішній зв’язок з Богом має бути тією твердинею, про яку повинні розбиватися всі спокуси чуттєвості та гордовитої самоспокуси.

Допомогти дитині в цій справі може насамперед благотворне середовище живої релігійної віри та любові до Бога. Як свічка загоряється від свічки, що горить, так і в дитячій душі розгорається вогонь віри та любові не від настанов і не від правил, а від навколишнього духу віри та любові.

Як свічка загоряється від свічки, що горить, так і в дитячій душі розгорається вогонь віри та любові не від настанов і не від правил, а від навколишнього духу віри та любові.

Роль сім’ї для духовного виховання

Початкове та найважливіше значення у правильному ході релігійного життя дітей має, звісно, сім’я. Але для цього сама сім’я має бути, за словами апостола Павла, малою, домашньою церквою «Де двоє чи троє зібрані в Моє ім’я, там Я серед них» ². Тобто вона не повинна лише формально вважатися православною, не обмежуватися лише зовнішнім виконанням церковних правил, а справді мати осередком свого життя Господа Іісуса Христа.

Тільки за цієї умови вся домашня обстановка православного дому та весь уклад сімейного життя глибоко проникатимуть у дитячу душу. І материнська чи батьківська молитва, і образок чи хрестик над колискою та ліжком, і причастя Святих Тайн, і окроплення святою водою та лампада перед святою іконою – все це не буде тоді однією порожньою, зовнішньою формою. Вони будуть виразом справжнього релігійного духу сім’ї і не будуть викликати протиріч та сумнівів у душі дитини.

За умови повної єдності духу та форми релігійного життя в сім’ї, як губка вбирає воду, так і душа дитини вбирає в себе враження православного домашнього побуту.

Релігійні звичаї сім’ї, зустріч Різдва Христового, Хрещення чи Великдень, свято Трійці або Великий піст – все це не минає безслідно для духовного життя дитини. З усього цього накопичується в душі запас святих вражень, радісних і чистих переживань, які є фундаментом майбутнього свідомого релігійного життя.

У пізніші роки, в моменти небезпечних, критичних внутрішніх переломів, ці переживання, цей дитячий релігійний досвід спливає у душі та є джерелом порятунку й відродження.

Благотворний вплив релігійної православної сім’ї нічим замінити не можна. Непомітно, органічно, легко та вільно вона закладає у дитячій душі основи здорового релігійного життя.

Приналежність до Церкви

Другим середовищем, ще більш необхідним для правильного релігійного розвитку, що містить і саму православну сім’ю – є Православна церковність, осередком якої є Господь Іісус Христос.

Потрібно, щоб у душі православної дитини зміцнювалося почуття, що вона не лише частина православної сім’ї, а й частина православної Церкви, з якою вона пов’язана органічно та назавжди і яка є її духовною годувальницею та вихователькою.

Потрібно, щоб у душі православної дитини зміцнювалося почуття, що вона не лише частина православної сім’ї, а й частина православної Церкви, з якою вона пов’язана органічно та назавжди і яка є її духовною годувальницею та вихователькою.

Таке почуття в душі дитини легко виникає, якщо її сім’я живе цим почуттям. Почуття приналежності до Церкви важливіше за почуття приналежності до сім’ї. Сім’я може зруйнуватися – Церква ніколи.

Той, хто усвідомлює себе членом Церкви, ніколи не почуватиметься самотнім у світі, безпритульним. Він почувається у міцній руці Христовій, у руці Божій. Він відчуває під собою незламну твердиню. Він живе у постійному спілкуванні зі Христом, зі святими та померлими,

Зміцнити у дитині цю свідомість є дуже важливим завданням релігійного виховання.

Ієросхімонах Сергій (Четвериков)