Про злодійство та його здобич

Про злодійство та його здобич

“Не бажай дому ближнього твого; не бажай дружини ближнього твого, ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, нічого, що у ближнього твого” 1(Вих.20:17)

Ви гадали, що злодійство – це коли хитрі лиходії  крадуть в інших людей щось дороге та потрібне? Ви гадали, що злодійство – це завжди спроба здобути те, чого бракує для повного щастя? Доведеться вас розчарувати. Цей гріх набагато вигадливіший. Іноді йому взагалі не треба нічого чужого. Тому що головна його здобич – ви самі.

Дядько Коля в країні електродів

Як діє злодійство на людську душу, я уперше відчув років у тринадцять. Вірніше сказати, відчув я це набагато пізніше, через багато років. Тоді, у дитинстві якраз навпаки – жодних почуттів і переживань не було. Був просто факт, який я досі намагаюся осмислити і ніяк не можу зробити це у всій повноті.

Був у мене друг Генка на прізвисько Моряк. Його сім’я жила в робочому гуртожитку, де, як у пісні співається, – «на тридцять вісім кімнаток лише одна вбиральня», і та у дворі. А от загальна комора була в приміщенні. Такий маленький закут у коридорі, що суцільно складався із стінних шаф, на яких висіли великі навісні замки. Одного разу ми разом з Генкіним татком пішли туди за якоюсь залізякою для велосипеда. Татко зняв замок і відкрив двері. Його шафа майже вся була забита електродами для зварювання. Пачки в заводській упаковці лежали на полицях стрункими рядками, немов у магазині або на складі.

Я запитав:

– Дядько Колю, ти зварювальник?

Тато Моряка  здивовано подивився на мене:

– Я? Та ну, було б бажання очі випалювати. Це ж шкідлива робота. Ні, я – водієм на навантажувачі.

– А навіщо тобі стільки електродів?

– Як навіщо? Я ж у зварювальному цеху працюю.

– Ну.

– От тобі й «ну». Що я ще можу звідти винести, окрім електродів?

– Ти їх продаєш, так?

Дядько Коля радісно засміявся:

– Ти, Сашко, зовсім нетямущий. Хто ж їх у мене купить, коли півміста на заводі працює? Кому потрібно буде – притягнуть самі, безкоштовно. Та й що ними варити, електродами цими?

Більше я його ні про що не запитував.

Взагалі, девіз «тягни з роботи все, що тільки можеш» був тоді для великої кількості людей негласною нормою. Ніхто особливо не замислювався – навіщо. Просто тягнули та складали вдома. Може згодиться.

Це було злодійство, як мовиться, безглузде та нещадне. Коли людина краде вже не з якоїсь користі, а взагалі незрозуміло заради чого. Запитай – навіщо, вона й відповісти не зможе.

Письменник Сергій Довлатов згадував, як один його інтелігентний знайомий вкрав на роботі відро цементного розчину. Дорогою розчин, природно, схопився та затвердів. Викрадач викинув скам’янілу брилу неподалік від власного будинку. Другий його знайомий вкрав вогнегасник. Третій – пюпітр із клубу самодіяльності. Нікому з них ці речі не були потрібні. Довлатов вважав, що таке безцільне злодійство носить метафізичний характер.

І я повністю з ним згоден у цьому визначенні.

Мені самому в студентські роки довелося вкрасти крислатий кактус з кабінету секретаря парткому. А мій сусід по кімнаті одного разу притягнув у гуртожиток величезний годинник, який він навіщось зняв зі стовпа на вулиці. Був в усьому цьому якийсь кураж, який розбурхував кров, робив життя гострим і непередбачуваним.

Можна було б визнати це лише грою, звичайними пустощами погано вихованої молоді, коли б не одна обставина: коли ми прийшли в Церкву, усі подібні «ігри» тут же припинилися. Заповідь «не вкради» відсікла їх від нашого життя раз і назавжди.

А коли якісь ірраціональні дії припиняються через виконання Божої заповіді, це вірна ознака того, що метафізика за ними стояла дуже темна. І що ховався в цій пустотливій темряві той, хто ще в Едемському саду навчив людей не вірити Богові й пропонував їм урізноманітнити своє життя через куштування забороненого плоду.

Пригоди Вінні Пуха

З Генкою Моряком ми разом ходили на заняття в радіогурток. Паяли нескладні схеми, малювали в зошитах будову радіоламп і транзисторів. Ну і підкрадали деталі по дрібниці. Добре, що їх там було навалом у буквальному розумінні слова. Конденсатори, резистори, діоди та інше корисне радіобарахло розміщувалося у великих шухлядах без жодного обліку. Якщо для схеми потрібна була якась деталь, ми відшукували її в цих покладах, немов старателі на золотій копальні. А з нею прихоплювали пару-трійку непотрібних – додому, про запас.

його здобич

От там, у радіогуртку, й стався випадок, про який я пам’ятатиму, напевно, до кінця життя. Керівником у нас був повний лисий чоловік на прізвисько Вінні Пух. Поки ми диміли паяльниками над якимось приймачем або кольоровомузикальною приставкою до магнітофона, Вінні Пух неспішно займався своїми дорослими справами. Він працював у місцевому РОВД, налаштовував там системи сигналізації в позавідомчій охороні. Й іноді приносив на заняття різні пристрої, які потребували ремонту.

У той нещасливий день він розбирав якусь хитру електроскриню, напхану однаковими знімними платами розміром з дві сірникові коробки. Мабуть, щоб не переплутати їх порядок, Вінні Пух виймав плати з пристрою і відразу ж акуратним рядком розкладав на першому учнівському столі. Гадаю, це були прообрази майбутніх чіпів.

Плати, немов дивовижні жуки, виблискували чорним лаком транзисторів. Я знайшов момент, узяв крайню в ряду і непомітним рухом опустив її за халяву чобота.

Пропажу Вінні Пух виявив вже після нашого відходу, коли почав встановлювати плати на місце. Через пару днів ми прийшли на чергове заняття, і я уперше побачив, як виглядає справжній людський відчай. Вінні Пух навіть не просив віддати йому зниклу плату. Він благав нас про це.

– Хлопці. Ну, будь ласка. Я нікого не каратиму, обіцяю. Я… Я… Будь-які деталі вам дам натомість, які скажете. Хочете – магнітофон подарую тому, хто це зробив. Нікому не скажу. Тільки поверніть!

Видно було, що приперло мужика серйозно. Купити таку ж плату було ніде, самому повторити заводську зборку не вийшло б. А без зниклої деталі міліційний пристрій працювати відмовлявся.

Я дивився, як страждає та принижується доросла людина, яка не зробила мені нічого поганого. Добре пам’ятаю, що в серці не було навіть щонайменшого співчуття. Я просто сидів, дивився на нього, і мені було байдуже.

Що це за зкам`яніння душі, звідки взялася така безжалість у тринадцятирічного хлопчака, жодними раціональними аргументами пояснити неможливо. Гадаю, це була справжня одержимість духом злодійства, що вбиває в людині будь-яке співчуття до обкраденого.

Ні, зрозуміло, що зізнатися в крадіжці було справою небезпечною. Але ж потайки підкинути плату в якусь шухляду з деталями я б зміг без будь-яких проблем. А от навіть думки такої не виникло тоді.

І валялася потім ця плата в мене вдома багато-багато років без жодного застосування. Поки не загубилася під час чергового переїзду. Згадувати про цей випадок я почав тільки після тридцяти. І чим старшим ставав, тим сумнішими були ці спогади. Мабуть, із віком я зміг подумки поставити себе на місце нещасного Вінні Пуха.

До слова кажучи, своєю злодійською радіоздобиччю я того ж дня похвалився перед Генкою Моряком. Друг повністю схвалив мій вчинок. Через декілька років він сяде у в’язницю за крадіжку бінокля в яхт-клубі. Потім будуть ще три судимості за такі ж безглузді злочини. Востаннє Моряка посадили за те, що він зняв акумулятор із зламаного автокрана, що стояв на узбіччі. Йому тоді було вже під сорок.

У нашої мами довгі руки

Можливо, хтось зараз подумає, що безглузде і нещадне злодійство подібного роду було властиве лише радянським людям. Але на жаль. Знайома розповідала, як під час недавнього буревію на їхню машину впало дерево, зім’яло дах і розбило заднє скло.

Поки вони, почувши виття «сигналки», спускалися з шостого поверху, якась жінка, що проходила повз із двома маленькими дітьми, витягнула через розбите вікно великого плюшевого ведмедя, що валявся ззаду за спинками сидінь. Витягнула і віддала своїм дітям. Сусідка бачила це у вікно, розповіла потім хазяям.

От уявіть собі тільки – буревій навколо дерева валить, у тебе – двоє малят поруч, а ти на очах у них лізеш у чужу машину за копійчаною іграшкою. Поки хазяї не прийшли.

Гадаю, це буде сильніше, ніж довлатовський цемент, електроди дядька Колі та мій кактус разом узяті. І жодні пояснення тут вже нічого не пояснять. Немає про що тут говорити. Не про слова це вже.

Напевно, тому і дав нам Господь «не вкради» саме як заповідь, як залізне непорушне правило, яке не підлягає обговоренню.

Хочеш бути Божим – виконуй. Не виконуєш – пустуй далі з невідомими до пори мешканцями метафізичної пітьми.

Усі заповіді по суті лише обкреслюють межі нашої людяності, за якими закінчується уподібнення Богові та починається уподібнення дияволові.

Заповіді охороняють у людській душі простір, на якому здатна розцвісти наша любов до Бога та до інших людей.

Усі заповіді по суті лише обкреслюють межі нашої людяності, за якими закінчується уподібнення Богові та починається уподібнення дияволові. Заповіді охороняють у людській душі простір, на якому здатна розцвісти наша любов до Бога та до інших людей.

Порушиш хоча б одну з них – і відразу ж на це, залите сонцем поле, хлине крижана сатанинська байдужість, виморожуючи усе живе і перетворюючи тебе на безсердечну істоту. Здатне, приміром, байдуже спостерігати за стражданнями бідолахи, в якого ти щойно вкрав абсолютно непотрібну тобі річ.

Олександр Ткаченко

(Ми поза політикою! Запрошуємо відвідати наші англомовну і російськомовну частини сайту N.E.W.O.D. Можливо, ви знайдете для себе корисне і цікаве)

Wayfarer

Wayfarer

0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
1 Коментар
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
trackback
День Сисоя Печерського та праведної Іуліанії Ольшанської |
5 днів тому

[…] крадіжку та радіючи придбанню, викрадач почав виходити з […]

Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial
1
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial
1
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x