Виховання серця, а не тренування волі

Виховання серця, а не тренування волі

Ми всі знаємо з досвіду, що з роками наш розум втрачає свою гостроту, що тіло слабшає. Проте дві речі залишаються в нас непохитними: це воля та серце. Та потаємна серця людина, про яку говорить апостол 1(1Пет.3:4), залишається живою до кінця – виховання серця.

Про волю

Про волю я хочу сказати трохи докладніше. Здебільшого, коли ми говоримо про волю, ми думаємо про якусь силу, яка може змусити нас чинити так чи інакше, яка є нашою силою в житті. Воля – щось складніше, багатше і, можливо, прекрасніше.

Воля починається з того, що наше бажання спрямоване до певної мети: голод нас кудись тягне, кохання кудись тягне, серце кудись тягне, і ми хочемо досягти цієї мети.

Якщо наше прагнення до цієї мети досить сильне, тоді наша воля робиться все твердішою й непохитнішою та виявляється здатною усунути всі перешкоди, які стоять на шляху.

Ми це бачимо в історії, у видатних, великих людей. Ми бачимо це в житті простих і ніби малих людей, чия любов до однієї людини або до сім’ї, або до якоїсь групи людей така, що вони можуть пересилити в собі й страх, й жах смерті, й відсталість – все, щоб тільки послужити улюбленим або виконати свій обов’язок перед ними.

Тому для того, щоб наша воля була міцною, недостатньо себе виховувати та змушувати дисципліновано, твердо виконувати свої життєві завдання.

…для того, щоб наша воля була міцною, недостатньо себе виховувати та змушувати дисципліновано, твердо виконувати свої життєві завдання. 

виховання серцяДля цього потрібно, щоб серце наше перейнялося таким глибоким, всеосяжним бажанням досягти певної мети, що вже ніщо не може нас зупинити.

Святий Серафим Саровський каже, що святого робить святим, на відміну від грішника, який гине, рішучість.

…святого робить святим, на відміну від грішника, який гине, рішучість.

Але рішучість не лежить просто в теоретичній волі, у знанні, що те чи інше є правильним.  Рішучість народжується саме від полум’яного, пристрасного пориву серця.

Чисте серце – завдання вірянина

І знову, з цього випливає, що перше, що треба виховувати в собі, це серце, здатне віддаватися цілком, розкриватися до кінця, давати Божому світлу проникнути в усі його куточки, так, щоб не залишалося ніякої тіні, тим більше ніякої темряви.

Серце чисто сотвори в мені, Боже, і дух прав онови в утробі моїй, – каже п’ятдесятий псалом. І Спаситель каже, що ті, хто мають серце чисте, побачать Бога2(Мф.5:8). «Чисто» означає прозоро, і тому завдання вірянина – спрямувати всі свої зусилля до того, щоб виховати своє серце, щоб його «налаштувати».

…завдання вірянина – спрямувати всі свої зусилля до того, щоб виховати своє серце, щоб його «налаштувати».

Святитель Феофан Затворник, говорячи про це, порівнює цю працю з тим, як можна налаштувати музичний інструмент, звертати увагу на кожну його струну, переходячи від струни до струни, налаштовуючи її так, щоб вона видавала досконалий звук. І коли це зроблено, весь інструмент під мудрою, досвідченою рукою може співати досконалу пісню.

Виховання серця

Однак виховати своє серце не так просто. Виховати розум – справа відносно проста. Кожен у межах своїх здібностей може розвинути всі свої розумові обдарування. Розум сприймає та зберігає те, що накладає на нього відбиток.

Серце ж щодо цього набагато складніший духовний орган. Складне воно тим, що серце постійно відгукується, постійно ніби змінюється. Не в тому сенсі, що воно робиться невірним першій своїй любові, а в тому, що кожного разу, як новий досвід входить у серце, воно стає іншим.

І тому єдина стійка сила, яка може тримати серце в гармонії, в повному порядку, це молитва, що з’єднує нас із Богом. Він є незмінний і водночас нескінченно, безмежно багатий на зміст.

Як говорив Іоанн Кронштадтський, “Бог – найпростіша Істота в тому сенсі, що Він цілісний, прозорий. Немає в ньому тієї ускладненості, яка є в людині, але є нескінченне багатство. Він всебагатий.

Страх перед страждяннями – головна перешкода виховання серця

Головна перешкода, яка стоїть на шляху виховання серця, це наш страх перед стражданням, перед душевним болем, перед духовною трагедією.

Головна перешкода, яка стоїть на шляху виховання серця, це наш страх перед стражданням, перед душевним болем, перед духовною трагедією.

Ми боїмося страждання, і тому своє серце звужуємо та захищаємо. Ми боїмося дивитися та бачити; ми боїмося слухати та почути; ми боїмося бачити людину в її стражданні та чути крик душі. І тому ми закриваємося. І, закриваючись, ми робимося все вужчими та вужчими, і стаємо бранцями цієї нашої закритості.

Є чудовий вірш Мережковського, який називається «Корали». Там він каже, що корали – найтендітніші живі істоти в морі. Щоб захистити себе від смерті, вони оточують себе цією твердою матерією, яку ми називаємо коралами, – і вмирають у цій захищеності.

Так і людина, яка себе захищає від болю, від страждання, від жаху та страху того, що над нею може звершити чужа скорбота, чужа хвороба, чужа смерть або, в сукупності, весь жах земного життя; така людина – так, залишається захищеною, але водночас внутрішньо вмирає.

Відгукнутися на страждання ближнього

І ось щоб виховати своє серце живим, треба перед собою поставити дуже гостро питання: “Чи готовий я допустити в своє серце будь-яке страждання? Чи готовий я співчувати будь-якій людині, якій боляче, якій страшно, якій холодно, голодно, яка поранена життям будь-яким чином? Чи готовий я співчувати, не розбираючись, чи має рацію вона, чи винна?” Ставити лише одне запитання: “Чи страждає людина чи ні?”

виховання серця

І водночас відгукнутися на це страждання всім співчуттям, на яке ми здатні, і яке, якщо ми тільки йому даємо волю, зростатиме, ширитиметься й охоплюватиме все більшу й більшу кількість болю земного, трагедії земної?

Але це нам усім тією чи іншою мірою страшно. І тому ми відгукуємось двояко. Ми або закриваємося, заплющуємо очі, затискаємо вуха, не хочемо бачити; або ми перетлумачуємо: “Страждає, так! – Але хто ж у цьому винен? Страждає, так, але чому я повинен відгукнутися? Хіба нікого іншого немає? Хіба він мені найближча людина, чи я йому? Хіба немає нікого, хто природно був би йому близький?”

Гніватися легко

А другий спосіб, який ми вживаємо для того, щоб страждання не було таким гострим, таким, що розриває душу, це його перебудова на гнів.

Легше гніватися на неправду земну, легше гніватися на винуватців страждання, а часом на того, хто страждає і вимагає співчуття, якого ми не хочемо давати.

Страждати – пасивний стан; страждати – це означає віддати себе і, як говориться в Євангелії, допустити, щоб над нами душевно інші зробили, що тільки вони захочуть.

Гніватися легко; у гніві є активність, є правда, є уявна, але все ж таки сила. Страждання ми переживаємо як безсилля, беззахисність, уразливість.

Христові страждання й ми

Гнів ми переживаємо здебільшого як мужню реакцію на зло у світі. І цим ми позбавляємо себе участі в тій прихильності, у тому ставленні до світу та до його болю, непереборного болю, який ми знаходимо в Христі та в Бозі.

Всі страждання, які Він зустрічав у світі, Христос прийняв у Себе повним, чистим, співстражданням, що розриває душу. І коли це страждання виявилося ненавистю, граничною ненавистю, Він це страждання прийняв так, як ми бачимо упродовж страсних днів, розп’яття на Голгофі, смерті та зішестя в пекло.

Якщо ми хочемо бути Христовими, ми повинні навчитися по відношенню до страждання кожної людини навколо нас, кожної тварі навколо нас, всього світу навколо нас, подібно Христу, допустити це страждання у всю нашу свідомість, щоб воно проникло до глибин нашого серця.

Феофан Затворник (правда, не про страждання, а про молитву) каже: “Треба встромити її в своє серце, як кинджал… Так, встромити страждання мого ближнього, як кинджал, у серце, і нехай ллється кров, і нехай пронизує нас біль але не відвернутися, не захиститися!

І тільки тоді наше співчуття може стати творчим, наше співчуття може бути співучастью в чужому стражданні та несенням чужого хреста.

Христос на Себе прийняв увесь жах світу, що відпав від Бога, прийняв і поніс на Своїх плечах. Не зігнулися Його плечі; Він був розіп’ятий.

І ми покликані бути Христовими. І перед кожним із нас стоїть питання про наш страх перед стражданням – своїм, не чужим. Про страх удаваний: якщо тільки я відкриюся, якщо тільки я почую, тільки побачу, тільки усвідомлюю – мою душу роздере біль…

Починається ж наша співучасть у житті світу, в житті людини та в житті Христа з моменту, коли ми говоримо: “Так! Нехай так буде… Тому що, чи то світ, чи то окрема людина, чи то якась змучена група людей, прийняти інших означає, використавши образ Христа, взяти іншу людину, ніби чуже  страждання на свої плечі, й цю людину донести до Отчого дому.

Навчитися бачити стражання навколо нас

виховання серця

Але часом це означає взяти людину на свої плечі й раптом виявити, що це не людина, а хрест, і що цей хрест я повинен донести до Голгофи, і що тільки якщо я буду розіп’ятий на ньому, тільки якщо я буду розіп’ятий без гніву, без закритості, віддаючи себе до кінця, я зможу сказати: “Пробач йому, Отче, він не знає, що творить…”

Ось завдання, яке стоїть перед кожним із нас. Воно починається з дуже малого: просто навчитися бачити й чути те відносне страждання, яке довкола нас живе та руйнує чужі життя. І раптом усвідомити, що якщо вдвох нести страждання, то воно ділиться навпіл.

І ще: чужого страждання немає, бо ми один одному не можемо бути чужими.

…чужого страждання немає, бо ми один одному не можемо бути чужими. 

Пам’ятаю, будучи у Троїцькій лаврі, я шукав своє місце за столом; і один із ченців мені сказав: “Та сідайте, де хочете!” Я йому відповів: “Я не хочу сісти на чуже місце”. – А він на мене подивився з подивом, нерозумінням, як це може бути, і сказав: “Так тут чужих немає – ми всі свої!”

Розповідь про прохання одного праведника

Є розповідь про одного праведника, який благав Бога, щоб йому було відкрито зло в кожній людині, кого він зустрічає, щоб він міг йому допомогти.

І коли Господь виконав його прохання, це виявилося зверх його сил, тому що зло він бачив, але через свою духовну незрілість приходив від нього в жах, відчував тільки огиду, сахався людей.

Якось прийшла до його старця людина, просячи зустрічі зі старцем. Молодий подвижник, глянувши на нього, побачив, до чого він розбещений, як він глибоко, глибинно зіпсований. Він йому сказав: “Як ти смієш, такий, як ти є, постати перед обличчям старця – ти оскверниш його своєю присутністю!.. І ця людина пішла.

Старець покликав свого учня й запитав, чи не приходила така людина.

– Так. – І чому ж її тут нема? – Я його вигнав… – Старець подивився на нього і сказав: “А ти не думаєш, що це була, може, остання його надія?..”

Молодий подвижник жахнувся й почав просити старця, щоб той вблагав Бога відібрати той дар видіння, який йому було дано.

Але старець відповів: “Ні, що Бог дав, того Він не забирає. Але я проситиму Його, щоб кожного разу, коли ти бачиш зло в іншій людині, ти переживав би його, як власне, тому що ти і він – члени одного складного тіла людства…

І далі йде розповідь про те, як, мандруючи, той молодий подвижник прийшов у якесь місце й попросився на нічліг. Вірніше, він попросив, щоб його пустили в будинок і дали куточок, де він міг би помолитися.

Він не просив про ночівлю, не просив про їжу – тільки про молитву. Хазяїн вдома здивувався, й коли той, увійшовши до маленької кліті, почав молитися, почав прислухатися.

Хазяїн був чоловік злий, сповнений гріха; і раптом він чує, як цей мандрівник молиться зі сльозами і сповідує перед Богом усі його гріхи, ніби вони були скоєні самим мандрівником.

Він прислухався й побачив себе очима праведника; і жахнувся про себе і почав разом із мандрівником каятися та плакати. І коли молодий подвижник-мандрівник завершив свою сповідь, людина зцілилася.

Підготовка серця

Ось про що йдеться, про яку підготовку серця нам треба думати для того, щоб наше серце та серце Боже билися ніби разом, в унісон, щоб була гармонія між нами й тим Богом, якого ми сповідуємо.

… треба, щоб наше серце та серце Боже билися ніби разом, в унісон, щоб була гармонія між нами й тим Богом, якого ми сповідуємо.

Адже на кожній Літургії проголошується: “Возлюбимо одне одного, та однодумністю сповідуємо Отця і Сина, і Святого Духа, Трійцю Єдиносущну та Нероздільну…”, – й потім ми співаємо Символ віри.

Чи не означає це, що сповідувати Бога любові та залишатися чужим до тієї хресної, розп’ятої любові, яка нам явлена в Христі, – просто брехня?

І що якщо ми не можемо один до одного – і не тільки в цьому храмі, стоячи поряд, проголошуючи нашу віру в Бога – так ставитися, то як до нас поставиться Господь, Який є любов, Якому ми брешемо? Це дуже страшно.

Мирополит Антоній Сурозький (Блум). Виховання серця. Бесіда в Лондоні, 1987 р. 

(Ви можете також відвідати російськомовну й англомовну частини сайту N.E.W.O.D.)

Wayfarer

Wayfarer

0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x