День пам’яті преподобного Феофіла Київського

28 жовтня/10 листопада Православна Церква вшановує пам’ять преподобного Феофіла Київського, заради Христа юродивого.

Святий Феофіл народився в 1788 році в місті Махновці Київської губернії у священницькій сім’ї Горенковських.

У Святому Хрещенні його назвали Фомою. Старший із двох близнюків Фома відмовлявся від материнського молока та годувався розвареними овочами. Матір, яка бачила в немовляті зародки якихось незрозумілих їй схильностей і прагнень, зненавиділа свого сина та наказала служниці втопити його в річці. Двічі служниця кидала дитя у воду, але щоразу хвилі виносили його живим на сушу. Налякана жінка повернула хлопчика матері, розповіла про чудо та відмовилася топити дитину.

Тоді злобна матір кинула Фому під колесо водяного млина й пішла геть. Раптом жорна дивним чином зупинилися й від тиску води піднявся сильний шум. Мельник підійшов і витягнув немовля. Після того колеса знову запрацювали.

Згадана служниця спостерігала за тим, що відбувається, та розповіла про все мельнику. Потім вони разом сповістили про чудеса батькові дитини. Священник засмутився та підшукав жінку, яка доглядала б за його сином. Невдовзі батько Фоми відчув наближення смерті й попросив мельника взяти хлопчика на виховання.

Через деякий час Фому захотів усиновити багатий бездітний чоловік із сусіднього поселення та забрав його до себе. Проте й він незабаром спочив. Його ж дружина віддала дитя місцевому священнику.

Улюбленим місцем малого Фоми став храм Божий. З великою радістю він ішов туди та молився. Проте недовго довелося хлопчику жити в священницькому домі, бо й той священник помер.

Тоді 7-річний Фома потрапив до Київського Братського монастиря, де подвизався його дядько. При монастирі була Духовна Академія, а при ній – початкові класи, куди й прийняли отрока. Після смерті дядька Фома залишився без засобів до існування та пристанища. У 1810 році він став дяком в місті Чигирині, а пізніше того ж року – паламарем у Обухові.

У 1812 році Святий повернувся до рідного монастиря, де став послушником. Він вирізнявся слухняністю, смиренням та цнотливістю.

У 1921 році Фома удостоївся чернечого постригу й отримав ім’я Феодорит.

У 1922 році його зведено в сан ієродиякона. Свій невеликий дохід Преподобний віддавав бідним, сам же залишався без їжі по декілька днів.

У 1827 році ієродиякона Феодорита хіротонісали в ієромонаха та призначили економом обителі. Проте він прагнув до подвигів самітництва, тому попросив дозволу віддалитися в печери. Дозвіл на це Святий не отримав і обрав для себе особливе подвижництво – юродство заради Христа.

У 1834 році Преподобний прийняв схиму з іменем Феофіл. Господь просвітив його небесною мудрістю та обдарував здатністю звершувати чудеса й прозорливістю.

З 1844 року Феофіл почав подвизатися в Голосіївській Пустині, що розташовувалася поблизу Києва. До нього приходили люди, яких він утішав, повчав та зцілював молитвою до Бога. У 1849 році Святого перевели в Китаївську Пустинь.

З відвідувачами Феофіл зазвичай розмовляв притчами та мав звичку давати їм якісь речі: проскуру, гниле яблуко, огарок свічки, шматок пирога, ганчірку, жменю гною тощо. Ці всі речі мали пророче значення.

Якось у келію до Святого прийшов митрополит Філарет. Феофіл посадив його на лавку та почав готувати чай. Коли вода закипала, він поставив самовар посередині кімнати на підлозі, поклав під кран миску, взяв у митрополита палицю й запитав, скільки вона коштує. Владика відповів, що нічого. Блаженний заперечив і сказав, що палиця коштує 25 карбованців. Потім Феофіл поставив палицю на миску, витягнув із самовара кран, і вода потекла на палицю, в миску, а з неї на підлогу. Владика збентежився й по мокрій підлозі вийшов назовні.

Через деякий час митрополит Філарет гуляв лісом і зупинився помолитися. Тут до нього підійшов незнайомець із дубиною та запитав, скільки коштує ця палиця, а потім зажадав, щоб владика віддав йому те, що має. Архієрей дістав гаманець, в якому було 25 карбованців. Злодій помітив у митрополита годинник, сказав віддати ще його. Коли злочинець зрозумів, що годинник золотий, то здивувався, звідки у простого монаха така цінна річ, і запитав у владики, хто він. Святитель відповів, що його називають митрополитом.

Незнайомець сполошився та впав архієреєві в ноги. Той підняв злочинця й попросив провести його до обителі. Біля Пустині владика порадив незнайомцю віддати іменний годинник, щоб не потрапити в біду, та сказав зачекати, допоки він дасть йому ще трохи грошей. Коли ж владика зайшов у обитель, злодій поспіхом утік.

Іншого разу митрополит прибув у Китаївську Пустинь у якійсь справі. Феофіл зустрів його та кинув йому під ноги головешку, що обгоріла.

Через деякий час митрополит був знову в Пустині й сказав Феофілу, що зайде до нього на чай. Проте блаженний наказав келійнику налити в бочку води та насипати піску. Коли з води та піску вийшла «каша», Святий обмазав нею своє житло, забруднив себе сам і сів посеред келії на лавці чекати гостя.

Митрополит прийшов, побачив бруд, безлад та брудного Феофіла й із гнівом запитав, що це таке. Святий відповів, що в нього сталася пожежа, от він забруднився, коли її гасив. Митрополит пішов геть. Преподобний же передав йому через келійника три пляшки води, щоб гасити головешку.

Згодом у Лаврі загорілося приміщення, де випікали проскури. Вогонь швидко поширювався та загрожував спалити Велику Лаврську церкву. Тоді митрополит зі сльозами звернувся до Бога. Через деякий час пожежа вщухла.

У 1852 році преподобний Феофіл попередив російського імператора Миколая I про поразку у Кримській війні, хоча військові дії почалися лише наступного року. Також відомі його пророцтва про майбутню появу в Києві трьох нових монастирів: чоловічого Іонинського монастиря (заснований через 5 років після смерті подвижника), чоловічої Преображенської Пустині (через 19 років), жіночого Покровського монастиря (через 36 років). Якось Феофіл зустрів у лісі богомольців і захотів їх нагодувати. Він сказав келійнику накидати в горщик дрібної трави, а сам поклав декілька камінчиків і шматочок льоду. По молитві Преподобного загорівся вогонь і зварилася манна каша. Келейник розливав кашу мандрівникам у дорожні мисочки, але її кількість не зменшувалася.

Блаженний Феофіл наперед знав час своєї кончини. 26 жовтня 1853 року, в понеділок ввечері, він передав наміснику лаври ладан і смирну. Після Утрені намісник поспішив у Китаєв і запитав у Святого, для чого він йому це прислав. Блаженний відповів, що в середу будемо ховати. Коли намісник запитав кого, Феофіл відповів: «Кому Бог присудив… Може й мене…».

28 жовтня в середу Святий причастився. Пізніше він ліг на лавку, яку поклав через поріг келії, і послав одного з келейників сповістити начальнику монастиря про те, що Феофіл помер. Келейник Димитрій залишився зі Святим і плакав за старцем, який вмирав. Раптом він відчув прохолоду та подивився вгору. Покрівля келії піднялася, й блакитне небо готове було прийняти праведну душу.

Святий Феофіл прошепотів молитву: «Господи, в руки твої передаю дух мій…» і спочив. Його обличчя сяяло небесним блаженством, а келію наповнювали пахощі. Старець відійшов до Господа, якому служив усе своє життя в 1853 р. у Китаївській Пустині. Його тіло погребли там біля Троїцького собору.

У 1993 р. відбулося прославлення подвижника Феофіла Київського в сонмі святих. Того ж року віднайшли та перенесли до Троїцької церкви його святі мощі.