Що робити, коли тебе образили?
Образа — реакція людини на несправедливо заподіяне засмучення, кривду, а також викликані цим негативно забарвлені емоції. Коли образили – це переживання гніву до кривдника та жалю до себе в ситуації, коли нічого вже неможливо поправити. Механізм виникнення образи гранично простий: наші очікування, припущення та плани не збігаються з реальністю. Образливість – це доля егоцентричних людей, які не отримують того, що хочуть. Уражене самолюбство змушує їх відчувати негативні почуття по відношенню до опонента, що образив їх.
______________________________________________________________________
“Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закон Христа”1Гал. 6:2
– Що робити, коли прикро, та, якщо не можеш впоратися з образою?
Налаштування себе під час образи
Якось оптинський старець Никон отримав лист із образами та лайкою. У старця майнула думка: “А хто це міг написати? Від кого лист?
Але вінодразу ж взяв себе в руки: Ніконе, це не твоя справа, не треба допитуватися, хто написав. Якщо Господь попустив, значить так треба. Отже, маєш гріхи, за які треба потерпіти».
Якщо людина так себе налаштує, у неї все в житті стане на свої місця. А то є такі «християни», які так можуть образитися, що починають обурюватися, шуміти, а потім перестають розмовляти та можуть тиждень, а то й місяць мовчати – таїти зло та образу.
Буває, що й треба зробити людині зауваження, щось підказати, але в цьому випадку треба завжди пам’ятати слова премудрого Соломона: «Викрий розумного – він тебе полюбить, не викривай божевільного – він тебе зненавидить». Один старець-священнослужитель писав про себе: «Я – як пес. Буває, псові скажуть: «Геть звідси!» – Він і відійде подалі; відійде та сидить – чекає, як далі себе господар поведе. А якщо господар знову покличе: «Ну, йди сюди!» – Він знову хвостиком завиляв і з любов’ю до господаря підбігає, не пам’ятає зла.
Коли мене хтось лає, жене, я відходжу від нього. Але якщо людина приходить до мене та кається, вибачається, я знову з любов’ю її приймаю та на неї не ображаюся. Я тільки радію, що вона прийшла до мене та покаялася».
Наше життя — це школа смирення
Насамперед треба собі усвідомити, що наше життя — це школа, а все, що нам допускає Господь — скорботи, спокуси — це уроки, вони необхідні, щоб виробити в собі терпіння, смирення, позбавитися гордині, образи.
…наше життя — це школа, а все, що нам допускає Господь — скорботи, спокуси — це уроки, вони необхідні, щоб виробити в собі терпіння, смирення, позбавитися гордині, образи.
І Господь, коли попускає їх нам, дивиться, як ми поведемося: образимося або збережемо мир у душі.
А чому нас кривдять?
Отже, ми заслужили, чимось згрішили… для того, щоб не було ні образи, ні роздратування, щоб душа в Бозі заспокоїлася, треба дуже багато перетерпіти від ближніх — і ганьби, образи, і неприємності. Це треба вміти зустріти, не огризатися на кривдника. Не треба вставляти шпильки, якщо вас образили. Просто подумайте про себе: «Це мені Господь дав змогу зміцнитись у терпінні, щоб душа заспокоїлася». І душа наша заспокоїться.
А якщо ми почнемо: «А що це він мене обмовляє, бреше, ображає? Мене!..». Це дух сатани живе в людині. Ніколи не заспокоїмося, якщо не навчимося терпіти. Станемо істеричними.
Ніколи не заспокоїмося, якщо не навчимося терпіти. Станемо істеричними.
Якщо нас хтось образив, скривдив, не треба збирати інформацію для атаки у відповідь, не треба видобувати в різних куточках «компромат» на цю людину: “Ось, він такий і такий …”; не треба вичікувати зручного моменту, щоб вилити йому на голову ці помиї.
Християнин повинен себе виховувати
Християнин, якщо дізнався, що про нього ось цей погано говорить, повинен одразу упокорити себе: «Господи, Твоя воля! За гріхи мої так і треба! Нічого, переживемо. Все перемелеться, перетреться!»
Треба себе виховувати. А то хтось щось сказав, і ми не можемо заспокоїтися доти, доки не висловимо ближньому все, що думаємо про нього. А ці «думки» нам на вухо шепоче сатана, а ми за ним повторюємо всякий бруд.
Християнин має бути миротворцем, усім нести лише мир та любов. Жодної гидоти — ні образи, ні роздратування — не повинно бути в людині.
Чому сумуємо? Не від святості, звісно! Тому сумуємо, що багато дуримо, багато в голову беремо, бачимо лише гріхи ближнього, а своїх не помічаємо. Пересіюємо чужі гріхи, а від пустослів’я, від засудження благодать Божа відходить від людини, і вона уподібнює себе до безсловесних тварюк.
І тут уже від людини всього можна чекати. Така душа ніколи не отримає миру та спокою. Християнин, якщо бачить навколо якісь недоліки, намагається все покрити любов’ю. Нікому не розказує, бруд нікуди не розносить.
Він згладжує та покриває чужі гріхи для того, щоб людина не озлоблювалася, а виправлялася. Сказано у Святих отців: «Покрий гріх твого брата, і Господь твої покриє».
А є такий сорт людей, які, якщо щось помітять, одразу це намагаються рознести іншим людям, іншим душам. Людина в цей час підносить себе: «Яка я мудра! Все знаю, і так не роблю». А це є неохайність душі. Це брудна душа. Християни так не поводяться. Вони не бачать чужих гріхів. Господь сказав: «Для чистих усе чисто»2(Тит. 1, 15), а брудним все брудне.
Архімандрит Амвросій (Юрасов)
(Російськомовна частина сайту N.E.W.O.D.)
