Про Кота й Ангела. Казка
Зворушлива казка для дітей і дорослих.
– Мир тобі, – лагідно сказав Ангел, сівши поруч із Котом на товсту гілку та струсивши з неї сніг.
– Привіт, – Кіт розплющив зелене око, ліниво оглянув Ангела й відвернувся.
Ангел сховав під крилами босі ноги та глянув униз. Під ними лежало біле подвір’я, сповнене сміху, вереску, сніжків, що літали, та скрипу кроків.
– Високо ти забрався, – сказав Ангел, оцінивши відстань до землі.
– Зате сюди навіть сніжок Сашка не долетить.
Ангел із розуміням кивнув і підібрав опущені крила. Помовчали.
– А ти що, за моєю старенькою з’явився? – не повернувши голови, спитав Кіт. Голос його був такий самий лінивий, але Ангел одразу побачив, як згустився навколо нього біль і тривога.
– Ні, я ні за ким.
– А! – Хмара тривоги порідшала. – Вона щодня каже, що незабаром Ангел її забере, – вважав за потрібне пояснити Кіт. – Мабуть, інший прилетить…
Знову помовчали. Але, мабуть, Кота все ж таки турбувала присутність Ангела, і він якомога байдужіше запитав:
– А ти сюди навіщо?
– Та так, відпочити присів. Хлопця одного в вашому місті від нього ж самого рятував. Ох, і важка це робота! Тепер додому лечу.
– То ти, це… і від хвороби можеш?
– Дивлячись яка хвороба. Але багато можу. Хранитель я.
– То чого ж ти тут розсівся? – заревів раптом Кіт. – Ану пішли!
І він вихором злетів на землю. Ангел тихо приземлився поряд.
Бабуся була така худенька, що Ангел не одразу побачив її серед білих подушок. Очі бабусі були заплющені, а груди ходили ходуном, уся кімната заповнювалася хрипом, свистом і схлипами.
Ангел нахилився над нею, поклав на груди білі крила та почав щось шепотіти – ласкаво та тихо.
Поки він так стояв, Кіт підкинув у грубку дровцят, посунув на плиту охололий чайник і поставив великий кухоль з молоком, сипонувши до нього якоїсь трави – готував питво для господині.
Коли Ангел розігнувся, дихання бабусі було рівним і тихим, запалі щічки порожевіли.
– Хай поспить, – сказав він Коту. – Ослабла вона дуже.
Кіт відвернувся та швидко витер очі.
Бабуся спала, а Кіт і Ангел пили чай, і Кіт все підливав у свій чай вершки, а Ангел посміхався, дивлячись на нього.
– Я, напевно, залишуся поки що у вас, – сказав він, розмішавши мед, – поки Михайлівна не встане.
– А ти звідки знаєш, що вона Михайлівна?
– Я ж Ангел. Я й те знаю, що тебе Чарликом кличуть.
– Значить, начебто познайомилися, – хмикнув Кіт. – А тебе як величати?
– А в нас імен немає. Просто Ангел.
Кіт мовчки підсунув йому вершки та сьорбнув із кухля.
Цокали над столом ходики, тріскотіли в грубці дрова, за вікном посилювався вітер.
– Ось ти питав, навіщо я високо заліз, – раптом посміхнувся Кіт. – Виходить, на тебе чекав.
Ангел посміхнувся.
– Я теж не просто так повз летів. Я чекав, щоб мене хтось попросив про допомогу. Ось ти й попросив.
– А кому ще просити, якщо в моєї бабусі нікого більше немає, — хмикнув Кіт і подивився на босі ноги Ангела та й задумливо додав, прислухавшись до вітру:
— Шкарпетки тобі треба зв’язати. Що ж ти босоніж по снігу?..
За твором авторки Людмили Сосніної
