Дві ялинки. Казка

Притча про щастя

Виросли на узліссі дві молоденькі ялинки. Одна стала красунею. Стоїть висока, струнка, в пишному вбранні дзвоном від гордої верхівки до самої землі.

Інша, її подружка, скромно відійшла убік. Вона негарна: гілки, як клапті, стирчать на ній на всі боки, кострубатий стовбур без натяку на стрункість.

Запишалася красуня й почала думати, що кращої та розумнішої ніж вона на всьому білому світі нікого немає.

Настала зима. Приїхали до лісу чоловіки за дровами, зрубали кострубату ялинку.

Тоді гарна ялинка зловтішно промовила:

– Ось бачиш, я так і знала, що вони тебе хотіли зрубати. Мене б вони не посміли! Я прикраса всього лісу!

– Поживемо – побачимо, – сказала негарна ялинка. – Час покаже.

І час показав. Після Нового року вони зустрілися на смітнику.

Горда красуня почала плакати та скаржитися подрузі на людей за те, що вони зрубали її на свято, а потім викинули. Негарна ялинка відповіла їй:

– Даремно ти сердишся. Ти мала передбачити це. Немає на світі нічого приємнішого, благороднішого, як послужити службу на користь іншим.

Твоя доля сумна, тому що тобі довелося розчаруватися. Ти так високо думала про себе, так спокусилася своєю красою, що коли надії не здійснилися, ти розчарувалася та засмутилася.

Я ж намагаюся обмірковувати все й розумію, що має бути та чого не може статися. А тому мені й не доводиться так гірко розчаровуватися, тому я й щаслива.

– Ти? Щаслива? Ти, потворна, лежиш на смітнику, – і щаслива? – закричала красуня.

– Так, – спокійно продовжувала кострубата ялинка. – З того часу, як мене зрубали, я не переставала бути корисною. Мене поставили віхою біля дороги. Я разом із іншими вказувала людям шлях, почувала себе щасливою, а зараз ще більше.

– Це чому ж? – з недовірою спитала гарна ялинка.

– Повз нас ходило багато людей, але один хлопчик щоразу зупинявся відпочивати біля мене. Щодня я стежила за ним, як він ішов із міста, чекала, коли він дійде до мене, щоб відпочити з дороги.

Ми звикли один до одного, потоваришували. Я бачила його усмішку, раділа зустрічі з ним. Я була щаслива.

– Як би мені хотілося бути на твоєму місці! Навіщо мені тепер моя краса? Та й раніше вона нікому не була корисною.

— Якби мені так пощастило! — сумно сказала гарна ялинка. — Та й моя краса нікому не була корисна.

– Подивися! – перебила її кострубата ялинка. – От іде батько того хлопчика!

Чоловік, побачивши обидві ялинки, сказав: “Ось добре. Цілих дві. Досить, мабуть, грубку протопити й обігріти будинок”.

У будинку, куди їх принесли, кілька днів не палили. Хворий син чоловіка лежав у ліжку, а в домі було зимно.

– Ось зараз тепло буде, – сказав батько, зрізавши гілки з гарної ялинки.