Наші ідоли. Повчання свт. Димитрія Ростовського
За часів давно минулих у нерозумних людей бездушні ідоли шанувалися за богів, а в нас, грішних, у наш час наші ж гріховні пристрасті замінюють богів.
Сучасні ідоли
Ті давні люди в нерозумінні чинили гріх ідолопоклонства, бо не засяяло ще для них світло правди1(Прем.5:6). А ми просвітлені світлом Віри Православної, ми знаємо, що грішно, що не грішно, а все ж грішимо та служимо пристрастям нашим, ніби якимось богам.
Ті іноді вклонялися ідолам мимоволі, бо їх змушували, їм наказували царі та мучителі. А нас ніхто не змушує, ми за своєю доброю волею, як ревні раби служимо своїм гріховним хтивостям. Христос каже у Святому Євангелії: «… всяк, хто чинить гріх, є раб гріха»2(Інн.8:34).
Незнання і намір
О, горе нашій злобній вдачі, через яку ми уподібнюємося ідолопоклонникам, і заслуговуємо на ті самі, що й вони та навіть ще більші муки!
Згрішити в розумінні, з доброї волі набагато гірше, ніж грішити неволею та незнанням.
А те, що справді наші гріховні пристрасті для нас те саме, що для язичників були обожнювані ними ідоли. Це зрозуміло зі слів святого апостола Павла, який говорить: «… Адже багато хто, — про них я часто говорив вам, а нині з плачем кажу, — поводяться, як вороги Христового хреста. Їхній кінець — загибель. Їхній бог — черево, і сором — їхня слава; вони про земне думають. 3(Флп.3:18,19). «Такі Господу нашому Іісусу Христу не працюють, але своєму череву»4(Рим.16:18).
Чому ж наше черево замінює нам Бога?
Звичайно, тому, що ми догоджаємо йому, як Богові, ба, навіть більше, ніж Богові. Бо не стільки ми служимо Господу Іісусу Христу постом, стриманістю й упокоренням плоті, скільки працюємо своїй утробі переїданням, пияцтвом та іншими насолодами.
Точно так слід судити й про інші пристрасті гріховні: якщо ми поневолюємо себе цим пристрастям, то вони – наші боги, про що говорить і блаженний Ієронім, коли пояснює цей вислів закону Божого: «Не буди тобі бог новіший», – «у кого черево – бог, у того – новий бог, і скільки у нас пристрастей, скільки у нас хтивостей, скільки у нас пристрастей. Я розгнівався, отже, гнів у мене – бог; я глянув на жінку з пожадливістю, значить це бажання у мене – бог; у кожного, хто що любить те, чим поневолив себе, те йому і бог».
Так каже Ієронім. Черевооб’ядіння та пияцтво – ось наш ідол Бахус, гнів – ідол Марс, блудна пристрасть – це наша Венера, сріблолюбство – ось золотий ідол Навуходоносора, а ми, що служимо цим пристрастям, те саме, що ідолопоклонники.
Прекрасно пояснює це наше зловтішне ідолопоклонство святий Златоуст:
«Не кажи мені, що ти не поклоняєшся золотому ідолу; краще доведи, що ти не робиш того, що наказує тобі робити золото. Різні види ідолослужіння: один мамону (багатство) шанує господом. Інший черево визнає богом. А інший – іншу, ще грубішу пристрасть. Ти не приносиш їм у жертву волів, як робили язичники, зате робиш ще гірше: ти закладаєш їм у жертву свою душу.
Ти не схиляєш коліна, не кланяєшся ідолам, зате з повною покірністю виконуєш усе те, що наказують тобі і черево, і золото, і твоя панівна пристрасть.
І язичники огидні тим, що обожнювали наші пристрасті. Пожадливість тілесну вони називали Афродитою чи Венерою, гнів – Ареєм чи Марсом, а пияцтво – Дионісом чи Бахусом.
Хоч ти й не робиш для себе ідолів речових, як язичники, але ти з великою старанністю служиш тим самим пристрастям, члени Христові робиш членами блудниці й оскверняєш себе іншими беззаконнями».
Хто став рабом своїх гріховних пристрастей, стає ідолопоклонником.
Зрозуміло, що будь-яка наша пристрасть – гріховна. Всякий гріх, що обернувся на звичку, є ідолом нашої душі, гріхолюбиве серце – ось капище цього ідола. Гріхолюбство – це ідолослужіння, погодження з гріхом у помислі та гріховному побажанні є відкиданням Христа. Виконання задуманого гріха самим ділом – це і є жертвоприношення ідолу.
А якщо в нас існує та навіть все збільшується таке духовне ідолопоклонство, то повинні бути й духовні мученики, які без пролиття крові є страждальцями.
Бо як у ті часи, коли нечестиві люди, що не знали Бога, вклонялися бездушним ідолам, було безліч святих мучеників, що проливали кров свою за Христа та вмирали через різноманітні види смертей, так і в наш час істинні християни повинні з любові до Христа бути мучениками. Хоч і без пролиття крові, – повинні постійно вбивати в собі свої пристрасті. Повинні вмирати для гріха так, щоб вже бути нездатними до скоєння гріха, не поневолювати себе хтивостям гріховним.
І як звичний гріх є нашим улюбленим ідолом, так і опір гріху є мученицьким подвигом.
Мучитель тут – наше гріхолюбиве єство, чи гріховна звичка, чи сам спокусник – диявол. Слуги мучителя – це нечисті помисли, що спричиняють гріх, а також ті люди, які схиляють або спокушають нас на гріх. Різні види мук – це боротьба з нечистими помислами, боротьба з пристрастями та пожадливістю.
…кожен християнин може стати духовним мучеником Христовим, хоч і не проливатиме він своєї крові, але сподобиться вінця мученицького.
Про це духовне мучеництво прекрасно розмірковує святий Златоуст, кажучи:
«Ти скажеш: як можна наслідувати тепер мучеників? – Тепер не часи гонінь.
добре це знаю, тепер не час гоніння, а час мучеництва; не час таких подвигів мучеництва, проте час вінців; не переслідують люди, але переслідують біси. Не жене мучитель, але жене диявол, найлютіший з усіх катів.
и не бачиш перед собою вугілля, що горить, але бачиш розпалене полум’я хтивості. Вони топтали ногами вугілля, що горить, а ти зневажай вогонь єства. Вони боролися з дикими звірами, а ти приборкуй гнів, як дикого та лютого звіра. Вони встояли проти нестерпних скорбот, а ти перемагай нечисті думки, що виходять від твого серця, і ти будеш спадкоємцем мучеників.
Нині, за словом Апостола, «…ми боремося не проти людей, не проти плоті й крові, а проти правителів, володарів темряви цього світу, духовних сил зла на небесах» 5(Еф.6:12).
Хтивість тілесна є вогонь, вогонь невгасимий і постійний, – це пес лютий і шалений. Проганяй його тисячу разів, і він тисячу разів нападатиме на тебе і не відступить.
Жорстоким є полум’я вугілля, що горить, але полум’я хтивості ще гірше, ще сильніше. Немає в нас ніколи відпочинку від цієї війни, ніколи не бачимо спокою, поки живемо на землі, постійна в нас боротьба, безперестанний подвиг, щоб і вінець отримати за це найвірніший». Так міркує золотословесний учитель.
Отже, умертвіння пристрастей гріховних є мучеництвом без пролиття крові.
З творів святителя Димитрія, митрополита Ростовського
(Святые православного Запада на N.E.W.O.D.)
