Таїнство страждання
Жодне Христове слово не викликало такого нерозуміння, відторгнення таі неприйняття, як слово про Хрест і Розп’яття.
За шість днів до Преображення Спаситель намагається розповісти апостолам про те, що Його чекає: страждання, смерть, воскресіння. Але учні тільки блимають віями та посміхаються винувато.
Протест проти страждань
І раптом до Петра доходить, що усе це не притча, це серйозно: «Будь милосердний до Себе, Господи! Нехай не буде цього з Тобою!» 1(Мф. 16:22). Це крик співчуття й сильної любові! Це голос великого серця!
Але Христос не приймає такої турботи. Він обриває Петра, й дуже різко: «Відійди від Мене, сатано! Ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське» 2(Мф. 16:23).
Християни все осягнули та знають усі відповіді. Адже богослови нам пояснили, що Христу потрібно було постраждати, щоб спокутувати людство від гріха, прокляття та смерті. Розумом ми усе розуміємо.
Але серцем – на боці Петра, бо глибоко в душі живе протест: невже треба було рятувати людей саме таким моторошним чином, невже не можна було якось по-іншому, інакше, щоб менше крові, менше болю?
Мудреці та філософи нас заспокоюють: страждання потрібні, вони очищають! Адже біль і страждання прийшли в цей світ через гріх Адамів.
Але ми обриваємо премудрих і розумних: гріх Адама? А що це означає? І, якщо усе через Адама, то як же це перейшло на весь світ і на його нащадків, невже всемогутній Бог не міг зупинити розлиття болю в часі та просторі?
Питання, питання, нескінченні питання! Величезні томи та повні шафи написані, теорії викладені струнко й логічно, але варто захворіти близькому, варто тільки увійти до цього моторошного царства болю, й усе розсипається, і ми кричимо, як Петро:
– Ні, з моєю дитиною такого не буде! Будь ласка, не кажіть такі слова при мені! Вона не помре! Я просто не хочу про це чути! Зі мною такого ніколи не трапиться!
Але все трапляється! І страждання не оминають нас стороною! І ми живемо, немов кеглі в боулінгу: зараз куля пролетіла повз мене, зачепила та перевернула сусідів, змістила зі своїх місць ближніх, але мене це має минути, все обов’язково буде гаразд!
І ось у наш бік хтось кидає ще одну кулю!
Безмовність перед стражданнями
Страсна седмиця починається читанням книги Іова. От вже кого життя не пощадило! Чи Бог не пощадив? Адже врешті-решт, головний винуватець і нашого життя і радості, і страждання і смерті тільки Той, Хто вигадав наш космос – Автор нашого світу, Творець.
Іов дуже добре знав, від Кого він отримує і благо, і біль – усе від Бога, з Його волі, з Його волевиявлення.
Коли загинули діти, розорена домівка і сам Іов вкритий проказою – це так уразило його друзів, що вони декілька днів не могли нічого сказати: «І ніхто не говорив йому ні слова, тому що бачили, що страждання його дуже великі» 3(Іов 2:13).
У справжньому стражданні втішити людину не можна, це неможливо. Перед стражданням ми безмовні, бо страждання, його сенс, його причини – це таємниця, яка не була відкрита навіть наймудрішим.
І всі наші слова, всі богословські судження – бліднуть, в’януть і обсипаються перед звичайнісіньким зубним болем, що вже говорити про велике страждання або втрату близької людини.
Наші предки це добре розуміли, і нехай писемність пройшла повз них, у самій крові вони носили цнотливість болю, соромливість страждання, яких позбавлені сучасні люди, премудрі та розумні.
Жити – боляче! І нікуди від болю живому не сховатися!
Біль лякає, проникає «до розділення… суглобів і мізків» 4(Євр. 4:12), особливо якщо боляче найближчому й найулюбленішому, особливо якщо боляче дитині й ти нічого, абсолютно нічого не можеш зробити.
Біль страшніший за смерть. Навіть найбільші життєлюби віддадуть перевагу смерті нестерпному болю.
І звідки прийшла ця напасть? І чому не можна без цього обійтися? – Немає відповіді! Тому що страждання – це найостанніша таємниця! Це питання, на яке Бог не дає відповіді.
Ранами Його ми зцілилися
Страждання – це таємниця, якій пристойне мовчання.
І ось Христос входить в Єрусалим і знає, що Його чекає. Він проповідує, викриває, пророкує. Але варто нам тільки на мить поставити себе на Його місце, і коліна почнуть дрібно тремтіти.
Потрібно встигнути все сказати, потрібно підготувати останню трапезу – і це все в тіні тих останніх днів, які неминуче настануть, і з кожним днем залишається все менше хвилин, вільних від болю, й неможливо не пити цю чашу страждань, і не можна відтермінувати цю годину, тому що заради неї Я і прийшов!
За століття до Голгофи пророк Ісая побачив Христа. Він сказав про Нього найголовніше: «Муж скорбот, що пізнав болісті»5(Іс. 53:3).
Боговідець Ісая, якого складно було чимось здивувати, був приголомшений тим болем, який йому відкрився: «Але Він укритий виразками був за гріхи наші й мучимий за беззаконня наші; покарання світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми зцілилися»6(Іс. 53:5).
Чому неодмінно має бути боляче? Навіщо страждати? Навіщо страждати Христу, навіщо людям, кожній людині на цій землі – мучитися? Усі пояснення, які я чув, нікуди не годяться. Ось і хворому, самотньому Іову на попелищі його життя ніхто не зміг чітко пояснити – навіщо це все було треба?
Ніхто, окрім Бога.
Тільки, якщо ми вчитаємося в текст книги Іова, ми не знайдемо жодного пояснення. Немає там ніякої богословської концепції страждання, жодної філософії болю.
– А що ж там є?
– Є особиста зустріч з Богом, після якої Іов усе розуміє, але те, що він зрозумів – по той бік будь-яких слів.
Іов розмовляв з Богом. З великим страждальником розмовляв Той, Хто добровільно пішов на Хрест. У кожної людини є свій хрест болю. І ми несемо його не тому, що Христос прийняв Свій Хрест, а Христос зійшов на Голгофу, тому що кожна людина, кожна жива істота цього світу проходить через біль.
У стражданні неможлива розрада. Ми можемо співчувати, підтримати, але великі містики та пророки справжню розраду отримували перед Хрестом Христовим.
Чому? Це таємниця особистої історії, таємниця Христової Присутності в самому центрі болю цього світу.
Для нас це – просто гарні слова. Люди, які пройшли через нелюдські страждання, стали свідками цієї Присутності. Вони говорили про це майже словами Іова: «Мої очі, не очі іншого, побачать Його» 7(Іов 19:27).
«Я пізнавав Христа у своєму вмиранні»
У 1939 році Страсна седмиця почалася 3 квітня. Благовіщення припало на Страсну П’ятницю, а Пасху чекали 9-го числа. Проте в Радянській Росії були закриті майже усі храми, а в усій Східній Білорусії вже декілька років не було богослужінь. Скільки християн сумували в ті далекі часи за церковною службою, за пасхальним святкуванням! Ще важче було тим, хто терпів у засланнях і таборах без надії колись побачити храм Божий, почути дивні співи Страсної.
А в далекому Парижі ті, хто опинився в еміграції, готувалися до Пасхи. Розкішні хори, породисті протодиякони та сивий митрополит Євлогій – жива Русь, живе Православ’я! Тільки не було в ці дні в паризькому храмі отця Сергія Булгакова. Він дуже любив ті служби, ніколи не пропускав! Але тільки не сьогодні! Тому що ніхто не сперечається із страшним словом «онкологія», і саме в Страсний Вівторок отцю Сергію робили другу, найболючішу операцію.
Отець Сергій вижив і залишив дивне свідчення про одкровення, яке він пережив під час хвороби, він описав його в невеликій роботі «Софіологія смерті».
Декілька тижнів отець Сергій перебував між життям і смертю. Його мучив не лише неймовірний біль, але і напади задухи. Він не міг говорити, не міг скаржитися, лежав, немов куль, жорстко стягнутий бинтами. По землі вже давно йшла Пасха, а для нього на довгі нескінченні дні та ночі розтягнулася безмісячна ніч Страсної седмиці.
І ось на самій межі страждання, коли біль став таким моторошним, що він майже розчинився в ньому без залишку, отець Сергій побачив Христа – розіп’ятого та вбитого. Христос не просто страждав, Він страждав стражданням хворого, Він хворів біллю страждальника:
«Я пізнавав Христа у своєму вмиранні, мені була відчутна Його близькість до мене, майже тілесна, але… як «вкритого виразками та ранами мерця» що лежить зі мною. Він міг допомогти мені в моєму стражданні та вмиранні, тільки співчуваючи і помираючи зі мною» (прот. С. Булгаков. Софіологія смерті).
Це безцінне свідчення! Христос не просто наша розрада та підтримка. Його Присутність вища та важливіша за будь-які правильні слова.
Він не дає відповідь про сенс болю і страждання, Він Сам – відповідь на біль і страждання цього світу.
Він не дає відповідь про сенс болю і страждання, Він Сам – відповідь на біль і страждання цього світу.
Але що б ми не сказали про це велике таїнство, воно залишиться невловимим для людських слів.
Чашу, яку належить нам випити, вип’ємо.
Хрест, який потрібно донести, донесемо.
І одного разу усе зрозуміємо.
Кожен.
У свою годину
На своєму хресті.
На своїй Голгофі.
Архімандрит Сава (Мажуко)
