Від Силуана Афонського: як довіритись Богу

11/24 вересня Православна Церква вшановує пам’ять святого преподобного Силуана Афонського.

Життя звичайного юнака

Семен Антонов, майбутній Силуан, був простим, ледь грамотним селянином Тамбовської губернії. Народився в 1866 році. Служив в армії. Високого зросту, міцної статури. Добрий і дуже чуйний — цю рису він успадкував від батька.

У 12 років він слухав розповідь про святого подвижника Іоанна Сезеновського і раптом зрозумів: «Якщо він святий, то значить Бог з нами, і нема чого мені ходити по всій землі — шукати Його». Хлопчик так жваво і серйозно звернувся до віри, що захотів відразу постригтися в ченці.

Батьки втримали: «Спочатку закінчи військову службу, а потім будеш вільний піти в монастир». Життя знову потекло буднями, робота, суєта і розваги заглушили духовну спрагу. Семен жив «як усі». Сільські дівчата задивлялися на такого симпатичного юнака, і Семен не встояв, згрішив з односельчанкою. Наступного ранку після того, що сталося, батько тихо запитав його: «Синку, де ти був вчора? Боліло серце моє».

Ці слова запали йому в душу, пізніше старець говорив: «Я в міру батька мого не прийшов. Він був зовсім неписьменний…, але був лагідний і мудрий чоловік».

Вже наближався час йти в армію, коли бажання чернецтва відродилося. Уві сні юнак раптом побачив і зрозумів порочність свого життя і тепер вже назавжди вирішив рятувати душу, пішовши від світу. Солдатське життя тільки зміцнило його в цьому.

В армії його дуже любили як солдата, завжди старанного, спокійного, з гарною поведінкою, а товариші як вірного і приємного друга. Втім, це було непоодиноким явищем в Росії, де солдати жили тоді ще по-братськи.

Одного разу, під свято, з трьома гвардійцями того ж батальйону він вирушив до міста. Зайшли вони у великий столичний трактир, де було багато світла і голосно грала музика. Замовили вечерю з горілкою і голосно спілкувалися. Семен більше мовчав. Один з них запитав його:

— Семен, ти все мовчиш, про що ти думаєш?

— Я от думаю: сидимо ми зараз у трактирі, їмо, п’ємо горілку, слухаємо музику і веселимося, так? А на Афоні тепер творять бдіння і всю ніч будуть молитися. Так ось, хто ж з нас на Страшному Суді дасть кращу відповідь, вони чи ми?

Товариш відповів:

— Що за чоловік цей Семен! Ми слухаємо музику і розважаємося, а він умом на Афоні і на Страшному Суді.

Руський Пантелеймонівський монастир (1892 – 1938+ рр.)

На Афон Семен Антонов потрапив у 1892 році. Прийнявши постриг з ім’ям Силуан, працював на млині, потім економом. Руський Пантелеймонівський монастир тоді був цілим містом зі своїм господарством, з населенням у дві тисячі чоловік. Помер монах Силуан у 1938 році. Біографічні дані можуть викликати тільки розчарування — ні швидкого «службового зростання», ні якоїсь яскравої діяльності… навіть особливою популярністю серед афонської братії старець Силуан не користувався — деякі захоплювалися, інші дивувалися: «Що ви в ньому знайшли особливого?»

Силуан не зустрів на Афоні наставника, який би захищав його від небезпек, що неминуче чекають на новоначального ченця. Він керувався багатовіковими традиціями афонських подвижників, укладом монастирського життя.

Головним засобом до спасіння було — віддання себе Божій волі.

«Коли немає добрих наставників, — писав преподобний, — то треба віддатися волі Божій у смиренні, і тоді Господь Своєю благодаттю буде наставляти, бо Господь так сильно нас любить, що й висловити неможливо, і розум осягнути не може. Тільки Духом Святим пізнається Божа любов від віри, від розуму ж не пізнається»

На щастя, наші відомості про преподобного не вичерпуються даними монастирського архіву. Найближчий учень Силуана — архімандрит Софроній (Сахаров) склав його життєпис, духовний портрет: як він пізнав старця за довгі роки життя під його керівництвом. І, що ще цінніше, отець Софроній видав записи самого Силуана Афонського, дивовижні краплі золотих думок.

Читаючи їх, ми дещо відкриваємо таємницю духовного шляху святого. Шляху найяскравішого і незвичайного, повного вищих радощів і болісних скорбот, шляху, що проходить по самій межі відчаю пекла і небесної втіхи.

Саме про волю Божу із записів святого ми сьогодні і поговоримо.

«Велике благо – віддатися на волю Божу»

«Прийдіть до Мене всі, труджені й обтяжені, і Я вас утішу» (Мф. 11, 28)

– як обнадійливо звучать ці слова Євангелія! Як радісно стає на серці, коли ти розумієш, що є Той, Кому можна довірити свою проблему. Довірити – і заспокоїтися, більше не переживати і не хвилюватися. Як би хотілося жити саме так, але чи можливо це?

Іноді можна почути таку пораду: «Віддайте цю ситуацію Богу» або «Віддайтеся на волю Божу» – і знову ці слова про те, щоб ми довірили себе, своїх близьких, все своє життя Йому. Легко сказати…

А на ділі зазвичай виходить наступне: ти молишся, просиш Бога втрутитися в ситуацію, просиш вирішити проблему, але все одно переживаєш, не спиш ночами, думаєш про те, що необхідно щось робити і самому теж. Хвилюєшся, сумуєш, нарікаєш, якщо ситуація не вирішується швидко або все йде не так, як хочеться.

У підсумку ніякого спокою немає. Чому так відбувається?

Якось я була учасницею¹Розповідає автор, Ганна Четверикова однієї дискусії. На богословських курсах обговорювали зміст прохань молитви Господньої. Викладач попросив розповісти, яке прохання цієї молитви близьке для кожного зі студентів.

Хтось вважав перше прохання найважливішим для себе. Були ті, хто говорив, що близькими їхньому серцю є слова: «і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Були й інші варіанти.

Викладач усіх уважно вислухав, а потім задумливо сказав: «А святі отці вважають, що найважливіші слова в цій молитві: „нехай буде воля Твоя”».

«Велике благо – віддатися на волю Божу», – пише Силуан Афонський. У книзі «Старець Силуан» є цілий розділ, присвячений цій темі. Він називається «Про волю Божу і про свободу». Цікаво розглянути докладно висловлювання старця, адже він відповідає на дуже багато важливих питань. Так, він пише:

«Смиренна душа має відданість Божій волі і живе перед Ним у страху і любові. У страху: як би не образити чимось Бога. У любові: душа пізнала, як нас любить Господь… Душа знає, що Господь милостиво піклується про нас. Свідчить про справи Божі Дух Святий, Якого знає душа».

«Смиренна душа має відданість волі Божій»: довіра Богу вимагає смирення. Іноді можна прочитати у святих отців, що повну довіру Богу вони прирівнюють до святої смиренності.

Про це, наприклад, пише старець Порфирій Кавсокалівіт: «Простота (аплотита) – це свята смиренність, тобто повна довіра Христу».

«Гордовитий не хоче жити за волею Божою: він любить керувати собою сам. Не розуміє того, що людині не вистачає розуму без Бога керувати собою. І я, коли жив у світі і ще не знав Господа і Його Святого Духа, не знав, як нас любить Господь, покладався на свій розум. Але коли Духом Святим пізнав я Господа нашого Іісуса Христа, сина Божого, то душа моя віддалася Богу. І все, що трапляється зі мною скорботного, приймаю і кажу: «Господь дивиться на мене; чого мені боятися?» А раніше я не міг так жити», – ділиться своїм досвідом старець Силуан.

«Все приймав від руки Божої»

«Душа пізнала, як нас любить Господь»: щоб довіряти, потрібно знати Того, Кому довіряєш. Знання про Бога дається Духом Святим. Якщо ти приймеш, що Бог благий і безмежно любить тебе, то будеш дивитися іншими очима на все, що відбувається. Все, через що Господь дозволяє пройти людині, буває тільки на благо.

«Господь милостиво напоумлює людину, що треба із вдячністю терпіти скорботи. Я за все життя жодного разу не нарікав на скорботи, але все приймав від руки Божої, як ліки, і завжди дякував Богові, і тому Господь дав мені легко нести скорботи», – пише Силуан Афонський.

«Все приймав від руки Божої». Є прекрасна молитва Серафима Вирицького «Від Мене це було». У ній дуже добре пояснюються сенс і причина всього того зовнішнього, що з нами відбувається. У нашому житті немає місця випадковостям, збігам, везінню або невезінню. Все, що відбувається в світі, все, що стосується нас самих, відбувається тільки за Божественним Промислом.

Випадок із життя

У «»Душекорисних повчаннях» авви Дорофея описаний наступний випадок. Один святий старець був хворий. Брат, який за ним доглядав, влив йому в їжу замість меду лляну олію, яка була дуже шкідлива для здоров’я старця.

Старець же їв приготовлену їжу мовчки і ні в чому не дорікнув братові. Коли брат дізнався, що він зробив, то почав сумувати, кажучи: «Я вбив тебе, авво».

Старець же їв приготовлену їжу мовчки і ні в чому не дорікнув братові. Коли брат дізнався, що він зробив, то почав сумувати, кажучи: «Я вбив тебе, авва, і ти поклав цей гріх на мене тим, що промовчав». Старець з лагідністю відповів йому: «Не сумуй, чадо, якби Богу було завгодно, щоб я їв мед, то ти влив би мені меду». І, таким чином, він все поклав на Бога. Навіть найменше святі отці покладали на Бога – приймали від руки Божої.

У цій же книзі наводиться епізод з життя царя Давида. Коли в один з найважчих періодів свого життя Давид підійшов зі своїм військом до Бахуріма, якийсь Семей з роду Саулова став злословити його і кидати в нього камінням. Піддані Давида хотіли вбити Семея, але Цар заборонив їм, сказавши: «Залиште його, нехай лихословить, бо Господь наказав йому. Може, Господь зглянеться на моє приниження і відплатить мені Господь добротою за теперішнє його лихослів’я».

Люди поводяться з нами так, як дозволяє Господь. Пророк без нарікань прийняв це лихослів’я, як від руки Божої, розуміючи, що спокуси, які наносяться під час скорботи і нужди, привертають особливу милість Божу. Таким чином, і лихослів’я, і ганьба, що приймаються від інших людей, стають благом для людини, тому що очищають від гріхів, вчать терпінню, упокорюють.

Якщо людина терпить безвинно, то удостоюється особливої милості від Всевишнього.

Старець Силуан за все, і навіть за скорботи, завжди дякував Богові. Апостол Павло наказує християнам за все дякувати Богові. І додає, що така воля Божа про нас. Вдячна людина завжди всім задоволена.

Вона не нарікає, навіть якщо не отримує випрошуваного від Бога.

«Душа, яка віддалася волі Божій, нічого не боїться: ні грози, ні розбійників, нічого. Але що б не трапилося – вона каже: „так Богу вгодно”. Якщо хвора, – думає: значить, мені потрібна хвороба, інакше б Бог не дав мені її. І так зберігається мир у душі і тілі… Якщо скорботи нам здаються великими, це означає, що ми не віддалилися від Божої волі»,

– так пише Силуан Афонський.

Душа, яка віддалася Божій волі, стає мужньою і вже нічого не боїться.

У словах ектенії «самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богу віддамо» полягає суть християнського життя. Це заклик до всіх християн. Чи можна навчитися жити так, щоб повністю довіряти Богу?

Так, можна. У книзі «Ілліотропіон» описаний саме такий випадок. В одному монастирі жив чернець. Він не відрізнявся від інших ченців особливими аскетичними подвигами, але між тим від одного дотику до його одягу зцілювалися хворі.

Одного разу начальник монастиря, бажаючи розкрити причину такого дару і дізнатися таємницю серця цього ченця, став його розпитувати. Чернець розповів, що щодня він намагався підкорятися Божій волі, тобто охоче приймав все, що траплялося з ним. І так досяг успіху в цьому, що вже й не молився Богу про те, щоб все збувалося за його бажанням.

Цей монах просив у молитві, щоб все збувалося за волею Божою, тобто так, як відбувається в самих подіях. Таким чином, він провів життя дуже спокійне і радісне: ніщо його особливо не тішило, ніщо не засмучувало і не бентежило.

У всіх своїх молитвах він просив, щоб Божа воля завжди в ньому і в усіх Божих створіннях цілком здійснювалася. Тоді старійшина запитав ченця, як той поставився до недавньої пожежі в монастирі. На це монах відповів, що вся ця монастирська втрата не заподіяла йому ні найменшого горя, бо він звик за все – і за скорботне, і за приємне – дякувати Богові і байдуже приймати те й інше, і впевнений, що все, що збувається з нами, буває дозволом Божого Промислу і для нашої користі.

Коли ігумен залишився один, то вимовив:

«Я змушений зізнатися, що дорога, якою йде ця людина, – ні довга, ні незручна, навпаки – це найкоротший і найпростіший шлях до досягнення вершини безсумнівного і благонадійного душевного спокою. Шлях цей не вимагає великих пустельних подвигів: ні надмірних постів, ні тривалих виснажень постійним нічним неспанням, – все це винагороджується одним істинним бажанням у всьому підкорятися цілком волі Божій.

Це наше бажання ми повинні щодня оновлювати, підтримувати і зміцнювати самою справою, щоб ніколи і ні в чому не чинити нам за своїм мудруванням, проти всепремудрої і всемогутньої волі Божої».

(Г. Четверикова, ред. N.E.W.O.D.)

Готуємо продовження…