Чи можна молитися за грішників, які не залишають гріх?

Як священник, я не вперше стикаюся з дивовижним явищем. Наприклад, давня співробітниця храму підходить із запитанням: “Чи можна подавати заупокійні записки за тата? Мені дуже переконливо сказали, що якщо тато пив і помер без покаяння, то ніяких поминальних записок за нього”.

Вона роками подавала записки з надією, що це – благотворне церковне клопотання за нещасного папу, що клопотання на літургії більше означає, ніж її домашня молитва за батька…

І ось хтось її підкосив «залізним» аргументом: “Батько твій жив у пияцтві, це його вибір. Він так і не навернувся до Бога до самої смерті, не прийняв церковного напуття. 

Значить, ти не маєш права вносити його ім’я в записку. Не будемо вдавати, що він був церковною людиною”.

Логічно? Логічно… але щось у цій логіці кульгає.

Своя логіка та законність тут є, а любові немає. Справедливість є, а розуміння того, що Бог вищий за справедливість, не вистачає. Ось і виходить кульгава якась логіка.

Християнство – релігія любові. Якщо у християнському міркуванні бракує любові, це істотна проблема. Тут треба розібратись.

Християнство – релігія любові. Якщо у християнському міркуванні бракує любові, це істотна проблема.

У фарисеїв теж подібна логіка була, суворі та потужні уявлення про закон Божий – при слабких уявленнях про милість Божу.

З цією стародавньою вадою боровся апостол Павло, який сам був вихідцем із фарисейського середовища: «Кінець закону – Христос, до праведності всякого віруючого»¹(Рим. 10, 4–6).

Якщо ми віримо в Христа, то усвідомлюємо, що законництво не робить людину праведною. Тільки любов Христова дає кожному грішникові надію на прощення всіх гріхів. І ця любов інакше міркує, не по-законницькому.

Якщо ми віримо в Христа, то усвідомлюємо, що законництво не робить людину праведною. Тільки любов Христова дає кожному грішникові надію на прощення всіх гріхів.

Пам’ятається, як старі священники наставляли нас свого часу:

– Краще створити милість і помилитися, ніж не створити милість і помилитися.

Ці слова колись промовляв протоієрей Валентин Радугін, але подібним принципом у житті керувався не він один. Любов-милість перевищує законництво. Навіть у старозавітний час це уявлення про Бога та Його народ було відоме. Тому Христос законникам каже: «Навчіться, що означає: милості хочу, а не жертви?» (Мф. 9, 13).

Любов-милість перевищує законництво.

Де нам навчитися? У книзі пророка Осії Бог каже: «Я милості (חֶסֶד) хочу, а не жертви» (Ос. 6, 6). Багато розмірковують біблеїсти різних країн про те, як важко перекласти слово חֶסֶד (хесед).

…перекласти не так вже й важко, на відміну від деяких інших мов. У руське поняття “любов” міцно вбудований сенс “милість, жалість”. Селяни так і сприймали любов: «Жаліє – значить, любить».

Господь від нас хоче милості-жалості-любові до ближнього, а не жертви, тобто виконання тільки справедливо позначеного кола обов’язків стосовно Бога та ближнього.

Господь від нас хоче милості-жалості-любові до ближнього, а не жертви, тобто виконання тільки справедливо позначеного кола обов’язків стосовно Бога та ближнього.

За версією законників усіх народів та всіх часів: «Закон суворий, але це закон (Dura lex, sed lex)».

Проте священники, які служили в страженні роки гонінь, знали на своєму досвіді інше: не треба бути бездушними законниками, не слід пред’являти прихожанам і захожанам найсуворіших вимог, а в разі невиконання – гнати з храму без жалості.

…Зішлюсь і я на авторитетне, переконливе слово. Святитель Феофан Затворник пише архімандриту Макарію (Сушкіну):

«Питайте про поминання грішників, які в перебувають у гріху та не залишають його. Я думаю, що немає лиха поминати, і робіть це анітрохи не вагаючись. Господь прийшов рятувати не праведників, а грішників. І молитва Йому за них приємна. Молитва… приваблює й того, за кого моляться, до молитви та покаяння, діючи на душу, співчуттям душ»[1].

Можуть заперечити: «Посилання ваше недоречне, тут святитель Феофан говорить не про померлих, а живих».

Згоден, але вслухаємось у логіку його духовної міркування. Святитель пише про тих, хто живе в гріху та не залишає його. Під гріхом явно мається на увазі не мала несправність духовного життя, а гріх, що систематично повторюється, міцно вбудований у спосіб життя, – тобто гріх важкий. Скажімо, сюди ставляться смертні гріхи. Така людина – тілом жива, але душа її вже мертва, бо духовне життя вбите гріхом.

Зі світської точки зору – це жива людина. З духовного погляду – мертва. Про таких людей Спаситель сказав страшні слова: «Дай мертвим ховати своїх мерців»²(Лк. 9, 60). Є, виявляється, й живі – все одно, що мертві. Тому слова святителя Феофана про спомин за здоров’я можна було б і про спомин за упокій сказати.

Як пише святитель?

Немає біди поминати грішників, які не залишили гріха. Це його переконання, навіть порада («робіть це анітрохи вагаючись»), а не просто приватна думка святителя.

Як же це? Начебто зближуватися благочестивій людині з грішниками небезпечно.

Фарисеї дорікали Христу, що Він не гребує грішниками, які заплямували себе тяжкими гріхами. А Він прийшов рятувати не праведників, що фарисействують, але грішників.

Стародавні законники щиро вважали себе праведниками (цадиким), мудрецями (хахамім). Не соромилися так себе називати й із задоволенням приймали від інших такі титули. Це все від марнославства. Тонка та тяжка пристрасть марнославства спонукає людину до справ благочестя й «особливо благочестивого» способу життя.

Тонка та тяжка пристрасть марнославства спонукає людину до справ благочестя й «особливо благочестивого» способу життя.

Думка про свою благочестивість насолоджує фарисейське серце. Фарісею залишається тільки додати до цього самозадоволення справи показного благочестя, і можна їсти щодня патоку від людей, які помітили його побожність і похвалили.

Так, прохальна молитва приємна Господу, не тільки молитва за воцерковлених людей, а й за закоренілих грішників теж. Таке переконання святителя Феофана. І святитель вважає, що така молитва не спричинить біди для того, хто молиться.

…прохальна молитва приємна Господу, не тільки молитва за воцерковлених людей, а й за закоренілих грішників теж.

Між іншим, мені доводилося чути багато разів, що небезпечно молитися за впертого грішника – можна в біду потрапити, біси нападуть. Причому це вимовлялося як духовне міркування – з досвіду, а не з голови.

Думається, в біду й справді можна потрапити – якщо прохати за грішника з почуттям духовної переваги над ним: «Я вимолюю його». Іноді навіть з прихованим усвідомленням: «Себе вимолив, тепер от тата вимолюю».

…в біду й справді можна потрапити – якщо прохати за грішника з почуттям духовної переваги над ним: «Я вимолюю його».

Тобто, знову-таки, марнославство та зарозумілість приносять біду, вводять людину в небезпеку, а не прохальна молитва.

Дісталися ми загадкових слів святителя Феофана. Він каже наприкінці:

«Молитва… приваблює й того, за кого моляться, до молитви та покаяння, впливаючи на душу, за співчуттям душ».

Кришталево ясний лише загальний зміст слів: молитва приваблює Божу милість на грішника та на того, хто молиться за грішника. Завдяки такій молитві та милості Божій грішник може прийти до покаяння, почати молитися.

Очевидно, що той, про кого писав святителю Феофану отець Макарій, – кинув молитися Богу та жив у гріху нерозкаяно.

Загадкове тут про «співчуття душ», що це таке?

Мабуть, якийсь нематеріальний зв’язок однієї людини з іншою: те, що переживає-відчуває одна людина, частково передається іншій. У результаті й завзятий грішник із часом теж починає переживати-відчувати потяг до молитви та покаяння.

В історії Церкви відомі приклади, коли така прохальна молитва піднімалася до особливих висот у своїй сміливості, залишаючись при цьому смиренною.

Один із яскравих прикладів дав преподобний Силуан Афонський. Він жив у епоху, коли вже почалися гоніння на Руську Церкву, і деякі його побратими-афонці відмовлялися поминати в молитвах безбожних гонителів. У ці роки старець Силуан наводив житійний приклад:

«Молився Преподобний Паїсій Великий за свого учня, який зрікся Христа й одружився з єврейкою, щоб Господь пробачив його. І Господь був радий цій молитві, що Сам захотів потішити раба Свого, й явився йому, та каже: “Паїсіє, що ж ти молишся за того, хто зрікся Мене?” Але Паїсій сказав: “Господи, Ти милостивий, пробач його”. Тоді Господь каже: ‘О Паїсіє, ти мені уподобився любов’ю!” Така приємна Господу молитва за ворогів”.

Дивовижний і славний Господь наш Іісус Христос!

Прохальна молитва потрібна тим, хто «живе безбожно», в гріху – і за них завжди молилися та моляться церковні люди.

Прохальна молитва потрібна й нам самим: у майбутньому хтось згадає нас, не намагаючись передбачити суд Божий, не засуджуючи нас на вічні муки.

Прохальна молитва потрібна й нам самим: у майбутньому хтось згадає нас, не намагаючись передбачити суд Божий, не засуджуючи нас на вічні муки.

У справжньому, поточному нашому житті прохальна молитва піднімає душу християнина ступенями любові до Бога та ближнього.

Хто розуміє це, шукає «зачіпки», або способи – вимовити молитву за грішника, постаратися в клопотанні за нього.

Хто не розуміє цього, шукає приводу відмовитися від такої молитви. Та чи треба відмовлятися?

Священник Павло Сержантов

_________________________________________