Казка. Три блукаючі вогники
На гарній галявині неподалік від болота, де вечорами здіймався туман і в повітрі тремтіло дивне світло, з’явилися три блукаючі вогники.
Люди здавна боялися їх, бо вірили, що вони збивають мандрівників зі шляху та заводять далеко в ліс. Та не всі знали, що одні з них злі, інші добрі, а треті — просто самотні.
У народі їх називали по-різному: блимавки, болотні вогні. Та найчастіше — блукаючі вогники, бо вони з’являлися й зникали, мов зірки на нічному небі.
Ці три вогники були прегарні — їхнє біле сяйво тріпотіло на легенькому вітерці, а голоси дзвеніли, мов срібні дзвіночки. Мало хто міг встояти перед їхньою красою.
Та вже давно вони звернули увагу на подорожнього Івана. Він часто ходив біля болота, поглядав на вогники, але ніколи до них не наближався.
Тож вони почали думати, як заманити Івана до себе.
Туманниця й Жарина були не надто приязні, проте Іскрина мала добре серце.
— Сестрички мої любі, — сказала Іскрина, благаючи. — Іван — добра людина. Ми мусимо дати йому шанс.
Після довгих вагань Туманниця та Жарина погодилися.
— Але ми не дамо йому цього задарма! — рішуче мовила Туманниця. — Він має виконати завдання.
Вони домовилися: якщо Іван виконає одне з трьох завдань, то отримає свободу.
У ту ж мить з’явився Іван. Цього разу він, ніби зачарований мерехтливими вогниками, зійшов зі стежки.
Сестри розповіли йому про умову.
— Принеси нам дорогі дари! — вигукнула Туманниця. — Інакше залишишся тут назавжди!
— Пройди моторошну дорогу, не злякавшись! — засміялася Жарина. — Якщо витримаєш — отримаєш свободу.
Іскрина ж мала просте бажання:
— Зроби щирий добрий вчинок — і я відпущу тебе, навіть якщо інші завдання не здолаєш.
Іван замислився, опустив голову й стурбовано пішов геть. Але дорогою згадав про дорогоцінне каміння, що було сховано в горі неподалік від його дому.
Дорога до тієї гори була важкою — зарості дряпали одяг, вітер збивав із ніг, а темрява наступала звідусіль. Та зрештою Івану вдалося дістатися гори.
Годинами він копав тверду землю, аж поки натрапив на блискучі камені. Щасливий, він вирушив назад.
Та дорогою хлопець зустрів стареньку бабусю. Заплакану, стомлену, з очима, повними страху.
— Вибачте, поважна пані, що з вами сталося? — запитав Іван.
Старенька зі сльозами на очах розповіла йому свою історію:
— Я поверталася зі свого поля з останнім урожаєм картоплі та яблук. Мене пограбували розбійники — забрали не лише всі гроші, що я мала, а й мій урожай. І ось тепер я стою тут, гола й бідна, не знаю, як переживу зиму…
Раптом з-за дерева вискочили ті самі розбійники. Та Іван страху не знав. Він вихопив ціпок, кинувся на них — і здолав лиходіїв. Ті розбіглися хто куди, а старенька не повірила своїм очам.
— Сину мій ріднесенький, — плакала вона. — Як же я тобі дякую…
Та Івану стало так шкода стареньку, що він дістав із кишені все каміння, яке здобув такою важкою працею, й простягнув їй.
— Візьміть, бабусю. Продасте його та будете мати кошти на зиму. І на новий урожай теж вистачить.
Старенька здивувалася. Вона хотіла щось сказати, але Іван уже рушив дорогою до блукаючих вогників — він змирився зі своєю долею, але відчував радість, що врятував стареньку.
— Де наші дари? — розгнівано спитала Туманниця, хоча в глибині душі раділа, що Іван не виконав завдання й тепер залишиться жити з ними.
— Де дорогоцінне каміння? — підхопила Жарина.
Іван розповів їм усю історію — про стареньку, про розбійників, про те, як віддав останнє, аби допомогти чужій біді.
Блукаючі вогники перезирнулися. І їм стало зрозуміло, що одне завдання все ж таки виконано.
Іскрина виступила вперед.
— Іване, — мовила вона тихо. — Ти не лише відважний чоловік, який побився з розбійниками й здобув перемогу. Ти маєш добре серце. Ти зрікся власного щастя, аби врятувати стареньку, яку навіть не знав. Ти заслуговуєш на свободу.
Туманниця й Жарина хотіли заперечити, але Іскрина суворо глянула на них.
— Ми домовилися: одне завдання — і він вільний. Він обрав моє. І виконав його. Якщо ми не виконаємо обіцянку — як тоді нас боятимуться люди?
Сестри неохоче, але відступили, а Іван щасливо вклонився та попрощався.
— Не ходи більше біля болота вночі, — тихо сказала Іскрина йому вслід. — Бо наступного разу завдання можуть бути складнішими.
Іван кивнув і пішов геть — легкою ходою та з вільним серцем.
Відтоді він завжди оминав болото. Та іноді, вечорами, дивлячись на далекі вогники в тумані, він згадував трьох сестер — злу, страшну та добру — і ту ніч, коли дізнався, що найбільше багатство — не дорогоцінне каміння, а щире серце.
А блукаючі вогники досі мерехтять над болотами, випробовуючи мандрівників.
Та тепер Іван знає правду: не всі вони злі. Іноді найстрашніше світло може приховувати справжню доброту.
