Зневіра та сумніви

Сумніви недостатньо досвідчених людей

Недостатньо досвідчені люди, коли впадають у сумнів, думають, що вони начебто стають невіруючими і від цього дуже страждають.

Розповім один характерний випадок. Одна досить інтелігентна жінка досі була віруючою; і, коли вона говіла постом, то підійшла до причастя. Коли вже наближалася її черга, раптом у неї з’явилися сумні помисли: “Можливо, святі Дари Тіла та Крові Христових є просте вино та хліб?”

Ці думки настільки налякали її, що вона готова була відійти в бік від причастя. Цей приклад ми розглянемо.

Чого вона злякалася? — Думок, що з’явилися. Але чи можуть вони називатися зневірою? Ніяк не можуть. І ось чому.

Невіра є невизнання чи заперечення предметів віри. Проте за сумніву такого заперечення немає. Є лише здивована думка: чи так це?

Невіра є невизнання чи заперечення предметів віри. Проте під час сумніву такого заперечення немає.

Розглянемо її: чи є це зневіра?

Питання є лише питання, здивування — лише здивування. Однак не більше. Вже одне це має внести в душу мир, заспокоєння.

Йдемо далі: чому ж прийшло таке здивування?

Тому, що, по-перше, нам у тому чи іншому пункті щось – “незрозуміло”, досі – “невідомо”, або навіть – для нашого розуму абсолютно “незбагненно”. І, звичайно, людина бентежиться.

І цьому ніяк не потрібно дивуватися, а тим більше — звинувачувати себе, який нібито вчинив злочин.

Такий сумнів, повторю, абсолютно “природний”. Навіть можу сказати більше: дивно було б, якби таких помислів ніколи не бувало, а особливо — в людей думки. І вже по одному цьому не треба — перш за все лякатися.

Тим більше не слід лякатися тому, що тут немає жодної поганої, гріховної волі нашої. Нам завжди слід пам’ятати одне основне правило духовного життя: “єдине зло є тільки гріх!”

…одне основне правило духовного життя: “єдине зло є тільки гріх!”

А гріха в сумніві, з нашого боку, з появою його не було й немає. І ця правильна, як ми бачимо, думка знову внесе в нашу душу мир.

Але й цього розуміння ще недостатньо. Болісне почуття продовжує залишатися в нас: чи добре це чи ні, правильно чи ні. Проте кожен, хто сумнівається, знає, що цей стан викликає занепокоєння: адже питання все ж таки залишається. Незрозумілість — очевидна?

Правильно. Тоді ми підемо ще далі.

Пригадаємо наші колишні міркування, що нерозуміння для нас чогось чи незбагненність — не є ще небуття… Це принесе ще більший мир. Це вилучить з нашого шляху думки, ще один камінь спотикання, який нас лякає.

Однак навіть і після цього занепокоєння ще мучитиме. Тоді ми маємо звернутися до подальших міркувань.

Ми не розуміємо чогось? Так і має бути! Предмети віри тому й вимагають віри, що вони незбагненні для розуму. Проте навіть матеріальні, земні речі — як ми неодноразово казали — незрозумілі нам, хоч і сприймаються досвідом.

Досвід подвижників

Нам хочеться звільнитися від цього стану. Як це досягається? — Різними способами: досвід подвижників показав нам кілька шляхів.

• По-перше, навіть не берись! І ось чому. Пам’ятай ясно, що сумніви приходять не від розуму, не від нашої волі та те, що вони (це зрозуміло) стоять перед цілком незбагненними для розуму предметами.

Не витрачайте марних, зовсім марних зусиль: це неможливо! Це було б подібно до того, як якщо комусь захотілося б “зрозуміти”, наприклад, кінець чи нескінченність простору та часу; або підняти себе самого за волосся; або – рукою зняти з неба зірку тощо.

• По-друге, не звертай сумніву уваги; або, як досвідчені люди кажуть – “нехтуй” такими спокусами (страху).

Втім, цей шлях іншому може здатися полохливим укриттям душі від шукання “істини”. Насправді він викликається хоча б простою незбагненністю; і розумні люди не хочуть займатися марною справою.

З житій зазвичай наводиться приклад такого випадку.

В одному монастирі був недосвідчений і полохливий послушник. На нього напали “хульні” (їх так називають) помисли зневіри. Він так злякався, що не наважився навіть розповісти про це своєму старцеві чи ігуменові, побоюючись, що його за це виженуть із монастиря. Старець, бачачи його сумне обличчя, запитав, що з ним. — Проте послушник лицемірно відповів: “Нічого, все добре”.

Через деякий час той знову запитав: “У чому причина?” Послушник знову приховав, що в нього на душі.

Старець запитав його втретє та порадив йому відкрити свою душу.

Тоді послушник зі страхом впав йому в ноги і розповів про свою довготривалу муку. Старець наказав йому розкрити на грудях одяг. Той розкрив.

— Стань проти вітру! — Той став.
— Ти можеш заборонити вітру торкатися твоїх грудей?

— Ні!
— Так знай: і ми не можемо заборонити злому духу торкатися нашої душі! — І послушник заспокоївся; до того часу він мучився кілька років.

У цьому випадку ми згадали вже й про лукавого (про що буде мова ще далі), але зараз нам важливим є настанова Святих отців: не звертати уваги на ті почуття та думки, що лякають.

А о. Іоанн Кронштадтський у “Щоденнику” так пише: “…досвідчені люди навіть зневажливо “плюють” на такі нав`язливі помисли”.

• По-третє, якщо і це не заспокоїть нас, то Отці радять помолитися, попросити Божої допомоги. І хоча в цьому і велика сила, але іноді, за особливим Божим Промислом, і молитва не діє відразу.

Наведу приклад. З милості Божої, я відслужив у доброму дусі недільну Літургію та приїхав до монастиря. Після їди, через деякий час, я раптом, без жодних особливих причин, відчув тугу.

Не знаючи, чим пояснити її, я намагався зайнятися церковною музикою, але це не допомогло.

Тоді я почав молитися; проте це не принесло мені миру. Почав розмірковувати: чому б це могло бути? Відповіді не вийшло.

І залишилося мені одне: терпіти без збентеження, поклавшись на волю Божу.

Що ж сталося? Через 2-3 години прийшов до мене знайомий близький чоловік і запитав мене, що йому робити – на нього напала незрозуміла туга!

Я, переживши її на власному досвіді, заспокоїв його. І тоді я зрозумів, що Господь попустив мені цю спокусу, щоб я відчув її особисто, щоб потім зі свого досвіду міг втішити та допомогти своєму бідному брату.

Здебільшого швидке звернення з молитвою до Бога — хоч би з коротким, миттєвим проханням, або — з одним словом «Господи», одразу повертає мир.

Якщо ж він ще не оселяється в серці, то – за якимось особливим Божественним промислом. І тоді нам слід терпіти цю тугу, поки вона не пройде або не розкриється якась особлива мета цього.

Однак і терпіти потрібно з повним спокоєм: це — неодмінно!

Цей засіб застосовується тоді, коли людина самотня, як, наприклад, самітник.
Інакше треба відкрити своє збентеження старцеві чи хоча б брату; тільки – як каже єпископ Феофан Затворник – не залишайся один. Це четвертий шлях.

Згадується з повчань преподобного авви Дорофея, як один чернець не міг цілком зрозуміти якогось тексту з Писання. Тоді він вирішив піти до старця.

Ворог же почав заперечувати йому: “Немає необхідності йти за роз’ясненням: адже він скаже те саме”.

Проте справжній чернець все ж таки пішов до старця. І той справді дав таке ж тлумачення, яке йому самому спадало на думку.

Коли він повертався назад, ворог шепотів йому: “Чи не казав я тобі, що старець скаже тобі те, що ти й сам думав”. Інок відповів:
— Насамперед це було від твого лукавого навіювання; а тепер – від Бога!

• По-п’яте, в подібних випадках рекомендується порадувати брата, що прийшов, чимось приємним, навіть смачним частуванням.

І знову з житій згадується наступний випадок.

Якийсь пустельник не розумів, як вирішити незрозуміле питання. І молився, і постився: але результат був той самий. Тоді він вирішив іти до сусіднього брата — спитати його. Але як тільки він вийшов зі своєї печери, постав перед ним Ангел Божий і сказав, що Господь послав його відкрити незрозуміле.
— Чому ж ти не приходив, коли я молився та постив?
— Тому, — відповів Ангел, — що Бог хоче, щоб люди спасалися разом.

• По-шосте, якщо ніщо із зазначеного не допомагає, то — радить святий старець (здається св. Ісаак Сирин), — не соромлячись, закрий голову кукулем і засни, терплячи сумнів.

Є, мабуть, й інші способи подолання спокус; але й в усіх них незмінно вказується одна рішуча порада: не соромся!

• Але, по-сьоме, треба звернути нашу увагу на ще один вид спокуси сумнівними помислами — від лукавого. Про це згадувалося вище (п. 2); але на ньому слід зупинитися спеціально. І ось чому.

Досвідчені подвижники одноголосно стверджують, що корінь подібних спокус лежить у ворозі нашого спасіння; а вони знають, що кажуть.

І зрозуміло: ворог Божий насамперед хоче, щоб люди або втратили віру зовсім, або принаймні стали сумніватися в бутті Його. Тому він і навіює такі помисли.

Безперечний Свідок цьому Сам Христос Господь. З першого ж дня виступу Свого на проповідь Він на Собі відчув «спокусу від диявола»¹(Мф. 4, 1).

Коли учні повернулися з проповіді, сказали Господеві: “І біси підкоряються нам через Твоє ім`я! Він же сказав їм: “Я бачив сатану, що спадав з неба, як блискавка… Але не радійте з того, що духи вам пікоряються, але радійте тому, що імена ваші написані на небесах“²(Лк. 10: 17, 20).

І лукавий може навіювати нам свої думки брехні або викрадати з душі істину.

Звичайно, для нас це незбагненно. Але Свідок цьому Сам Господь. Ось як Він пояснює учням притчу Свою про сіяча: «До кожного, хто слухає слово про Царство і не розуміє, приходить лукавий і викрадає посіяне в серці його – ось що означає посіяне при дорозі»³(Мф. 13, 19).

Притчу про кукіль Господь так само пояснює апостолам: “Поле – це світ; добре насіння, це сини Царства, а кукіль – сини лукавого; ворог, що посіяв його, це диявол …” ⁴(Мф. 13: 38-39).

Диявол є зародителем хульних думок: “поганими” називаються не тільки богохульні помисли, а й взагалі всякі погані думки (про пристрасті, про погане щось у людях, про безглуздість).

І це почалося з праматері Єви, якій “змій” нашепотів хулу на Бога, ніби Він через заздрість не велів першим людям їсти плодів від дерева, “що серед раю” ⁵(Бут. 3,3-5); тому що самі будемо, “як боги, які знають добро та зло”.

І євреїв Христос тому назвав дітьми диявола, від якого зароджуються хибні думки: “Ваш батько диявол; і ви хочете виконувати похоті батька вашого. Він був людиногубець від початку і не встояв в істині, бо немає в ньому істини. Коли говорить він брехню, говорить своє, бо він брехун”. Тому вони й не вірять у Христа.

І самому апостолу Петру передбачив: “Симоне! Симоне! ось, сатана просив, щоб сіяти вас як пшеницю, але Я молився за тебе, щоб не збідніла віра Твоя …“⁶(Лк. 22, 31-32).

І ще раніше, коли апостол почав просити Його — не допустити Себе до страждань, Господь різко відповів: “Відійди від Мене, сатано!“⁷(Мф. 16, 23); бо за цим проханням Петра Христос зневажив спокусу диявола.

І ці самі слова — «відійди від Мене, сатано!» — Христос сказав і самому сатані під час спокуси в пустелі⁸(Мф. 4, 10). І на Таємній Вечері, після лицемірного причастя Юди, «увійшов до нього сатана»⁹(Інн. 13, 27).

У апостолів багато разів говориться про той самий вплив духу зла на людей¹⁰(1 Інн. 3, 8, 12; 4, 2, 4; Юд. 1. 9; 1 Кор. 5, 5; 2 Кор. 2, 11; Еф. 6. 11—12; 2 Сол. 2, 2, 8, 2; 15, 2 Тим).

Тут нами навмисно багато місця відведено питанню влади диявола. І це тому, що серед християн поширена невіра через нього.

Щоправда, так званий “простий” народ вірить правильно; але серед інтелігентних людей – навпаки. Навіть серед професорів богослов’я дуже мало вірять у це.

Наприклад, у церковних історіях, – навіть у знаменитого В. В. Болотова, – серед причин гонінь на християн зовсім не згадується найголовніша: про боротьбу диявола проти Бога взагалі та – проти Христа Спасителя особливо. Тим часом Господь для того й прийшов, “щоб зруйнувати діла диявола”¹¹(1 Інн. 3, 8).

А Батюшка, отець протоієрей Іоанн Кронштадтський, саме в цьому бачить основну причину гонінь і взагалі будь-яких обурень, зокрема, і сумнівів.

Це знають і досвідчені світські та вчені люди. Про це знав і високодуховний Н. В. Гоголь, який у Розв’язці до “Ревізора” пише: городничий, “а краще сказати, сам лукавий дух”, каже його вустами: “Що смієтеся? Над собою смієтеся!” Перед смертю він просить Господа захистити його “непереможною та незбагненною силою животворного хреста”. І, зокрема, згадує про просту дитячу віру, про яку Господь сказав: “Істинно говорю вам (апостолам), якщо не навернетеся та не будете як діти, не ввійдете в Царство Небесне!”(2-4).

Жаль! Про це нам не говорили ні у семінаріях, ні в академіях; і тепер – лише виняткові люди знають це про Н. В. Гоголя – від нього самого (див. “Листування з друзями”).
Про це говорить М. І. Пирогов у своїй “Щоденнику” — зі свого досвіду.
Так вірив і філософ В. С. Соловйов. Так само пише Ф. М. Достоєвський (“Біси” та ін).

А якщо ми звернемося до Заходу, то й там (не говорячи вже про Католицьку Церкву) побачимо таких самих учених віруючих.

Наприклад, закінчуючи свою “Історію французької революції”, ректор Англійського університету, Томас Карлейль, пише: “А все-таки цю революцію не можна зрозуміти, якщо за лаштунками її не бачити демонських сил”. (Пишу по пам’яті, але, ймовірно, майже буквально, і, у всякому разі, думаю, правильно).

Я особисто чув від англійського місіонера, який проповідував у Південній Африці, такі слова: “Хто не був серед язичників, той не знає, яку силу над ними має диявол!”

Знав я особисто й професора-психіатра (б. голови всесвітнього психіатричного з’їзду в Женеві) в Парижі, який (подібно до православних канонів Церкви) розрізняв справжніх божевільних від одержимих бісами.

Втім, у чому тут сумніватися нам, християнам, якщо все Євангеліє наповнене зціленнями від бісів Самим Господом?! Якщо перед хрещенням нашим потрібне зречення царства диявола?! Якщо є й особливі прохання проти бісів?!

А якщо ми читаємо Житія Святих, то там постійно зустрічаємось із боротьбою подвижників із ворогами.

Та й прості ченці та черниці дуже часто вживають слово “спокуса”!
А найголовніше та переконливіше те, що все домобудівництво (справа спасіння нашого) Христове тісно пов’язане — і в причині, і в меті — саме з бісами, з дияволом!

Щоправда, ми не можемо зрозуміти нашим розумом: як може діяти на нас ворог? Але це нерозуміння, як ми твердимо весь час у цій роботі, анітрохи не може бентежити розумних і досвідчених людей: нерозуміння не є небуття.

Зате в нас є факти, які переконливіші за всякі слова та думки! Так, нам, вірянам, незрівнянно важливіше інше: як боротися з ворогами, якщо вони мають таку силу? Особливо в сумніві?..

Можна вказати кілька шляхів. Не оминемо й природні засоби, про які знаємо й із досвіду.

а) Якщо сумніваєшся у чомусь, то уяви собі таких великих людей, як апостоли, святий Афанасій Великий, Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Золотоуст, святитель Миколай та інші святі. Згадай і про руських подвижників подвижників: Антонія, Феодосія та інших чудотворців Печерських, Сергія ігумена Радонезького, Серафима Саровського та подумай: хто ми такі перед ними?! – Маленькі діти!

І авторитет цих велетнів навчить нас смиренної віри в усе християнське вчення.

Не буду вдаватися зокрема про їхню віру в бісів. Варто лише почитати твори святителя Григорія Богослова, тим більше тому, що про це майже не говорять богослови. Я ж присвячую йому цю сторінку.

 ” Знову прийшов змій: за Тебе йду, Христе!.. Відійди, відійди від мене, дух! “
 “Знову прийшов до мене змій. За Тебе йду, Боже; підтримай, підтримай мене: не віддавай на наругу Свого образу, нехай не викраде мене ворог, як птаха з гнізда! “

“Прийшов ти, злодій (знаю твої помисли), прийшов ти, непоступливий, позбавити мене жаданого та вічного світла. Як же ти, будучи пітьмою, з`явився мені світлом? Не обдуриш такою брехливістю “.
“Відійди ж, або скину тебе хрестом, перед яким все тремтить “.
“Коли я помітив дим, здогадався, що буде й вогонь. Рясний сморід — явна ознака змія “.
“Відійди, відійди: я відчуваю твій напад. “Прийшов Христос – моя допомога” (т. V).

б) Але демонська сила найбільше перемагається Самим Господом Іісусом Христом. Тому до Нього Самого й слід перш за все звертатися з вірою та молитвою. Про це ми вже говорили раніше у третьому способі боротьби.

Тут же наведу слова такого досвідченого духовного керівника, як преподобний автор “Ліствиці”, Іоанн Ліствичник.

Сила імені Іісуса

Він усю Церкву навчав і вчить досі: “Іменем Іісусовим бий супостатів!”

Тобто: не вірою взагалі, не силою благодаті, не молитвою до Бога — а простим приведенням собі на згадку — ІМЕНІ Іісуса! І воно здатне відігнати ворогів. Це знають не лише подвижники, а й миряни.

Якось я помітив інтелігентну жінку в трамваї, яка ворушила губами. Запитав її, чому вона це робить?

Виявляється, вона творила молитву Іісусову (“Господи Іісусе Христе Сине Божий, помилуй мене, грішного”).

На моє запитання — чому вона нею постійно молиться? – Вона смиренно відповіла мені: “Бо ворог постійно спокушає”.

Бачив я і 80-річного старця ченця, який, сидячи поруч зі мною, безперестанку повторював Іісусову молитву.

Чув я сплячого зі мною в готелі єпископа, який і уві сні, — паралельно з рідкими вдиханнями та видиханнями повітря, промовляв: «Господи… помилуй».

Вся книга “Оповідання мандрівника” (I-II) сповнена дивовижними випадками про силу цієї молитви.

в) Поряд із нею потрібно поставити й хресне знамення, і ікони, і мощі, і просфори.

Про силу хреста знає кожен християнин. Тому ми й хрестимося часто; і тому носимо на собі хрест. І робимо це не лише як свідчення про те, що ми – християни (хоча цього не показуємо, а носимо на тілі) – а й на захист від “нечистої сили”. І це – істинно та безперечно.

І святі ікони теж мають подібне значення: тобто — не тільки вираз нашої віри, а й — захист нас від ворогів.

По собі ми знаємо: поки в будинку не повішені ще ікони, вірянину неспокійно та навіть дивно: де немає ікон, там мешкають демони. Тому (хоча, можливо, й не усвідомлюємо ми цього ясно) у кожного вірянина не лише хрест — на грудях, а й ікона — у червоному кутку.

Тому в хресних ходах “піднімають ікони”, і ми, віряни, радіємо, коли “приймаємо” в дім ікони: “ікони прийшли”, кажемо ми: “взяти Божу Матір”, або коротше: “взяти Іверську”, “підняти Миколу Чудотворця” і т.п.

Тим більше, ми шануємо мощі святих угодників. І там було багато чудес від них. І вони бувають від усіляких святих: від просфор, від риз, навіть від «пісочка» на могилах угодників тощо. Випадки такої дії святинь дуже численні.

Розповім один випадок. Я був у Лондоні. Нас запросили до одного будинку руські люди. Побачивши велику ікону святителя Чудотворця Миколая (приблизно чотири-п’ять чвертей на 3-3,5), з лампадкою перед нею, я запитав, чим пояснюється таке шанування.

І господарка розповіла наступний випадок. Її чоловік (ще живий) мав у справах виїхати залізницею — дуже екстрено, а дружина в цей час чекала на народження дитини (в них ми бачили дві дівчинки: 10 і 12 років). Втримати чоловіка було вже неможливо. Попрощалися.

І раптом, лежачи в ліжку, вона в ногах ліжка побачила яскраве світло; і з’явився святитель Миколай: Зупини чоловіка!

Видіння зникло. Вагітна наказала прислузі негайно покликати чоловіка, який не встиг ще виїхати. І не кажучи йому жодного слова про з`явлення святителя Миколая, благала дружина … за будь-що нехай залишиться…
Виявилося, на тому поїзді, яким він мав їхати, сталася аварія з жертвами. Очевидно, йому загрожувала смерть. І святитель Микола попередив її. — З того часу вони й за кордоном шанують його ікону та тримають перед нею незгасну лампаду. І скільки таких чудес! Тисячі, тисячі!

г) Святе Причастя. Про це свідчить славетний отець Іоанн. Він, — коли його запрошували до хворих, — пропонував їм причащатися… І скільки в нього було чудес взагалі, — особливо над біснуватими. Ось що каже він сам.

“Дехто, бувши смертельно хворим на запалення шлунка дев’ять днів і не отримавши ні найменшого полегшення від медичних засобів, щойно причастився в дев’ятий день вранці Животворящих Тайн, надвечір став здоровий і встав від одра хвороби. Причастився він із твердою вірою”.

“Дивуюся величі та життєдайності Божественних Тайн! Бабуся, що харкала кров’ю та була зовсім знесилена, нічого не їла, – від причастя Святих Тайн, мною поданих, того ж дня почала одужувати. Дівчина, яка майже вмирала, після причастя Святих Тайн того ж дня почала одужувати. Слава, слава і слава Імені Твоєму! Таємницям Твоїм, Господи!”

д) Крім усіх цих чудесних дій Божої сили, вкажемо й на силу самих подвижників, що не для кожного доречно. Наведу приклади.

Жив в одній печері пустельник. Поруч із ним жив і його послушник. Нерідко він чув, як старець казав: — Не дозволяю! Не дозволяю!

Увійшов він до старця та питає, з ким той розмовляє?

— З демонами. Вони навіюють мені щось, а я відповідаю їм: не дозволяю.

Інший випадок — різкіший. Коли подвижник був спокушений, він говорив ворогові: “Геть!”
І ворог зникав.
Така влада — не під силу нам, грішним. Тут ми згадаємо подію з книги Дій, описану очевидцем, євангелістом Лукою — про апостола Павла.
“Сталося, що, коли ми йшли до молитовного дому, зустрілася нам одна служниця, одержима духом віщунним, яка через пророцтво доставляла великий прибуток панам своїм, ідучи за Павлом і за нами, вона кричала, кажучи: ці люди – раби Бога Всевишнього, які сповіщають нам шлях спасіння.
Це вона робила багато днів. Павло, обурившись, обернувся і сказав до духа: Іменем Іісуса Христа наказую тобі вийти з неї. І дух вийшов у той самий час”¹²(Діяння 16, 16-18).

Значить, не всякий віщун — від Бога. І не кожному дозволяється виганяти ворога.

Інший випадок стався із заклинателями іменем Іісусовим: “Бог же творив чимало чудес руками Павла, так що на хворих покладали хустки та опоясання з тіла його, і в них припинялися хвороби, і злі духи виходили з них, говорячи: “Заклинаємо вас Іісусом, Якого Павло проповідує”. Це робили якісь сім синів юдейського первосвященника Скеви.
Але злий дух сказав у відповідь: Іісуса знаю, і Павло мені відомий; а ви хто? — І кинувся на них чоловік, у якому був злий дух, і, здолавши їх, взяв над ними таку силу, що вони, голі та побиті, вибігли з того дому”¹³(Діяння 19, 11-16).

Тому й нам треба бути обережнішим і смиреннішим із зазначеними нині наказами: не нашої це сили.

Та й Сам Господь сказав: “Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи, увійде до Царства Небесного, але виконує волю Отця Мого Небесного. Багато хто скаже мені того дня: Господи, Господи! І тоді скажу їм: Я ніколи не знав вас: відійдіть від Мене ті, хто чинять беззаконня!”¹⁴(Мф. 7, 21-23).

І, за словами Господа, не слід “радіти” чудесам над бісами, а бути вписаними в книгу вічного життя¹⁵(Лк. 10. 20). А нам потрібно дбати про спасіння від гріхів наших, тому не випадково, після побиття 7 заклиначів, у книзі Дій із похвалою говориться: “Багато хто з тих, хто увірував, приходили, сповідали (гріхи) та відкривали справи свої” ¹⁶(19 гл. 18). І нам потрібно поводитися смиренніше.

“Не велика справа — творити чудеса; не велика справа бачити ангелів; велика справа — бачити власні гріхи свої”, — сказав святий Антоній Великий.

Митрополит Веніамин (Федченков). Про віру, безвір`я та сумніви