Релігія, віросповідання та вибір

ПОНЯТТЯ ПРО РЕЛІГІЮ

В кожній людині існує внутрішня потреба знайти сенс життя. На шляху такого пошуку свідомість людини неминуче постає перед вибором світогляду: релігія чи атеїзм – буття чи небуття Бога.

Релігія пропонує нам незліченну кількість фактів, що свідчать про існування Бога, душі, духовного світу і т. д. Одночасно релігія пропонує нам і конкретний практичний шлях пізнання цих духовних реалій – тобто шлях перевірки релігійного світогляду і його втілення в життя.

Якщо ж за цими двома критеріями оцінювати атеїзм, то зразу ж прийдемо до висновку:

• по-перше, атеїзм не дає нам фактів, які б доводили, що Бога немає;

• по-друге, атеїзм не відкриває нам конкретного шляху переконання у небутті Бога – на питання: що треба зробити, щоб переконатись у неіснуванні Бога, відповіді немає.

Прекрасне визначення релігії дав відомий богослов С. М. Булгаков (1871-1944): 

Отже, питання про суть буття в будь-якому варіанті свого рішення ставить людину перед необхідністю визнати існування Вищого Розуму та зв’язку з ним – тобто релігії.

“У самій загальній формі можна дати таке визначення релігії: це пізнання Бога та переживання зв’язку з Ним… Релігійне переживання запевняє людину в реальності Божества не тим, що доводить Його існування, а тим, що Його показує”(!)

Атеїстична критика представляє нам багато варіантів природного походження ідеї Бога, суть яких можна виразити відомим афоризмом “Людина створила собі Бога”:

• натуралістична гіпотеза (латин. natura – природа) вважає, що релігія виникла в результаті страху перед грізними явищами природи, тобто страх та низький рівень освіченості сотворив Бога.

• анімістична гіпотеза (латин. animus – дух) бачить джерело релігії в снах, галюцинаціях, смерті і т. п. – тобто спостереження за цими душевними явищами привели “нерозвинену” людину до думки про Бога.

• соціальна гіпотеза підкреслює: релігія як форма суспільної свідомості виникла в первіснообщинному ладі від безсилля перед природою, а в класовому суспільстві – від почуття безсилля перед соціальним гнітом.

Однак наука безпристрасно доводить інше: найдавніший, вивчений етнографією, предок людини, неандерталець, що жив за 150 тис. років до нашої ери, – вірив в Бога;

сьогоднішні, відірвані від цивілізації, африканські племена не мають абстрактних понять, навіть таких як життя, людина, тварина – але вірять в Бога;

історія класового суспільства налічує всього-навсього 6 тис. років, в той час як релігія – понад 150 тис. років.

Отже ні з якого пригнічення первіснообщинним рабством релігія виникнути не могла.

Сучасні філософи нарешті спромоглися визнати: “Релігійні образи первіснообщинної людини мали спочатку конкретний, наочний характер, а не якийсь безликий абстрактний вигляд”, – тобто, спочатку у давньої людини дійсно було конкретне спілкування з божеством!

Таким чином, основні атеїстичні теорії штучне, земне, чисто людське походження релігії довести не можуть.

Залишається тільки одна логічно виправдана відповідь: релігія можлива завдяки релігійній обдарованості людини, тобто за наявності в людині духовного органу, який сприймає божество.

…релігія можлива завдяки релігійній обдарованості людини, тобто за наявності в людини духовного органу, який сприймає божество.

Сприйняття Бога залежить від ступені духовної чистоти людини – підпавши під владу гріха, перші люди втратили правильне розуміння Бога.

У духовному світі людства почався катастрофічний процес: замість того, щоб своєю чистою душею брати знання від Бога й із Ним спілкуватись, людина почала гріховною душею творити свої знання про Бога і на їх основі організовувати свої псевдорелігії.

…замість того, щоб своєю чистою душею брати знання від Бога й із Ним спілкуватись, людина почала гріховною душею творити свої знання про Бога і на їх основі організовувати свої псевдорелігії.

ХРИСТИЯНСТВО

• 

Близько 2000 років тому в маленькому іудейському містечку Віфлеємі трапилась, на перший погляд, звичайна подія: в бідній сім’ї старенького столяра Йосифа, який був опікуном юної діви Марії, народився син, якого назвали Іісус. Ця непримітна подія згодом стане центром світової історії – вона започаткує собою заснування нової релігії – християнства.

Суть християнства – це спасіння людини.

Ні в якому разі не слід зводити спасіння до системи юридичних підрахунків людських гріхів, мовляв, я Бога образив своїм гріхом, потім через добрі справи виправив свою вину, Бог простив – і я спасенний.

В основі поняття “спасіння” лежить процес приведення в цілісність, оздоровлення хворого – саме такий зміст вкладений у грецьке слово “сотіра”, яким у Священному Письмі визначається спасіння.

Це й сталося у Віфлеємі: Син Божий приймає на себе людську природу, стає Боголюдиною Іісусом Христом. Він 33 роки живе на землі в образі конкретної історичної особи, водночас являє свідчення своєї Божественної гідності: доводить, що Він є дійсно Бог, що володіє Божественною силою, що дає людям вчення про нове життя, про нову мораль.

Це все склало теоретичну основу християнства та знайшло відображення в Євангелії.

Якщо б Іісус Христос обмежився тільки проповіддю Свого вчення, Він був би просто засновником нової філософської течії.

Проте Його місія була незрівняно більшою: Він бере на Себе відповідальність за гріхи всього людства та несе покарання за них – приймає смерть на тодішньому найганебнішому знарядді страти – на хресті.

Згідно закону Правди Божої за ці гріхи повинно було б померти все людство, але щоб цього не сталося, Боголюдина Іісус Христос за злодіяння людські приносить в жертву Себе.

Згідно закону Правди Божої за ці гріхи повинно було б померти все людство, але щоб цього не сталося, Боголюдина Іісус Христос за злодіяння людські приносить в жертву Себе.

Він через три дні воскресає, доводячи тим самим справжність свого Божества, ще 40 днів перебуває на землі та возноситься.

Християнство, як засноване Богом, пропонує нам, людям, Богоодкровенний варіант життя: 

ми повинні приймати християнство для того, щоб у ньому, поєднавши свою людську волю з Божественною енергією, досягти совершенства – обоження.

Церква Христова

Чи є який-небудь критерій, за яким серед релігійного різномаїття можна визначити істинну Церкву Христову і, відповідно, свою приналежність до неї?

Іісус Христос вознісся. Після Його Вознесіння апостоли опинилися в досить-таки невизначеному стані:

з одного боку, вони вже усвідомлювали себе послідовниками істинного Бога та мали Його вчення, яке треба було проповідувати людям;

а з іншого – вони відчували, що одного вчення Христа, навіть Його чудес, навіть Воскресіння, недостатньо.

З часом це все перетвориться в мертві спогади, а гріховному людству потрібна жива сила, діє постійно, та яка б єднала їх із Божеством.

Апостоли згадували, що Сам Іісус обіцяв дати їм таку силу – “Дух правди, який походить від Отця” ¹(Інн. 15.26), й чекали.

Обіцянка Христа здійснилася на 50-й день після Воскресіння. Дух Святий зійшов у світ, почив на апостолах у вигляді “вогненних язиків” і з того часу буде перебувати тут у формі Божественної енергії – благодаті. Ця подія стала днем народження Церкви.

Апостоли передали цю енергію – Дари Духа Святого – першим єпископам, ті – наступним і так від апостолів по єпископській лінії до сьогоднішніх наших правлячих архієреїв тягнеться безперервний ланцюжок передачі Божественної енергії – так зване “апостольское преємство”.

Це – передача Божественної енергії від Христа через апостолів, через тисячолітній ланцюжок єпископів, через священників до кожного з Вас, а Ви повинні цю енергію поєднати зі своєю волею та досягти обоження – досконалості свого життя.

Це все можна образно спростити: від Христа до нас – духовна енергія, вчення, норми моралі та законності; від нас до Христа – прийняття цього всього, істинна віра та життя по-християнськи. Мільйони, мільярди таких ланцюжків і утворюють собою земну Церкву.

А догматичне визначення Церкви таке: 

Церква – це заснована Іісусом Христом, викуплена Його хресними стражданнями спільнота віруючих людей, які перебувають під главенством Христа, з’єднані між собою єдиним істинним віровченням, законним від апостолів рукоположеним священством, і які приймають через Святі Таїнства благодать Святого Духа для досягнення вічного життя.

Католицизм

16 липня 1054 року Римський Патріархат відділився від чотирьох Православних Патріархатів і цим поклав початок відособленню католицизма.

Найстрашніше криється не в цих історичних реаліях – коли, де, хто і через які скандали відділявся – а в богословській суті цього відділення: Римська Церква, утвердившись в деяких хибних переконаннях, почала видавати їх за безперечну істину та нав’язувати Вселенському Православ`ю.

Основні відступлення католицизму:

В догматичній області

1. Лжевчення про главенство Папи Римського над вселенським християнством і непогрішимість папи в питаннях віри та моралі, коли він говорить “ех сatedra”.

Православ`я проголошує: Істина – це Христос, а тут, на землі ця істина дарується Духом Святим соборній повноті Церкви, тобто – серед людей немає такої особи, яка б над Церквою панувала та була мірилом церковної істини.

А Католицизм наголошує: Папа має в своїй особі всю повноту дару непогрішимості (charisma veritas) й тому возвіщає істину, спираючись на себе. І хоча цей дар дається папі в силу його зв’язку з церквою, але належить йому одному (ex esse).

Православна Церква вважає, що це лжевчення про примат та непогрішимість папи римського є основною помилкою католицизму, що тягне за собою всі інші відступлення.

2. Лжевчення про “індульгенції”.

Православ`я вчить: Христос започаткував Собою обоження людства. Ми повинні брати від нього вчення, духовну енергію, через духовний подвиг реалізовувати їх у житті, боротися з гріхом і тим самим досягати обоження.

Католицизм, маючи в основі правову психологію Римської імперії з одного боку та непогрішимість папи з іншого, замінив вчення про духовний подвиг своєрідною теорією купівлі спасіння: гріх – це образа Бога, це – злочин, вагу якого вимірює папа (!).

Від покарання за нього на тому світі можна відкупитись завдяки над-повноті (?) заслуг святих, якими тут на землі відає …папа!

3. Лжевчення про Святого Духа.

Православна Церква, керуючись євангельським Одкровенням, вчить: Дух Святий від Отця ісходить.

А Католицька Церква, з VII-го ст. однобоко тлумачить ті ж самі євангельські слова та в ХІ сторіччі при папі Венедикті VIII офіційно вносить зміну: Дух Святий від Отця й Сина ісходить (філіокве).

4. Лжевчення про непорочне Зачаття Пресвятої Богородиці.

Згідно православного віровчення, Пресвята Богородиця, як і всі люди, народилася під законом першородного гріха. Як і все старозавітне людство, Вона жила в стані гріховного спотворення людської природи, але не здійснила жодного особистого гріха та через зішестя Святого Духа в день П’ятидесятниці досягла обоження.

Папа Римський Пій ІХ в 1854 році одноосібно (!) вводить новий догмат: ”Діва Марія уже в своєму зачатті була звільнена від стану першородного гріха в силу майбутніх заслуг Іісуса Христа”.

Але ж з цього твердження випливає абсурд: або Пресвята Богородиця досягла спасіння ще до Христа, оминувши Його особисту жертву, або ж Вона була не така, як усі люди.

Відступлення католицизму у звершенні Таїнств.

1. Замість Хрещення через занурення Католицька Церква почала хрестити обливанням, а з ХV ст. взагалі змінила хрещальну формулу.

2. Миропомазання здійснюється через певний період після Хрещення тільки єпископом, також змінена формула Миропомазання.

3. У Римо-Католицькій літургії відсутня епіклеза – призивання Святого Духа, та змінена форма перетворення хліба й вина у Тіло й Кров Христові. 

Євхаристія звершується на опрісноках. З ХІІ ст. миряни у Католицькій Церкві причащаються тільки Тіла христового, а діти до миропомазання взагалі не причащаються.

4. Аскетичні вимоги посту в католицизмі майже повністю відсутні, введено піст у суботу.

Відступлення у церковно-правових вимогах.

1. Безшлюбність духовенства – целібат.

2. До невпізнання змінено древній устав, скорочено богослужіння та внесені в них зміни на догоду вимогам часу.

3. Запроваджений невідомий Нерозділеній Церкві сан “кардинала”.

Протестантизм

Христос заснував єдину Церкву; у 1054 році через претензії на вселенське панування від неї відділився католицизм; з 1517 року, борючись з деградацією католицизму, з’являється новий розкол – протестантизм.

Спитаймо себе: що залишив нам Іісус Христос після Свого життя, Свого Вознесіння? 

Скажете – Євангеліє.

Проте Сам Христос не написав жодного рядочка, Він навчав тільки в усній формі, а євангельські записи з’явилися щонайменше через 20 років після Вознесіння.

Про Христа писали різні люди, відомі сотні рукописів, десятки редакцій Євангелія – хто і на якій підставі відібрав істинне одкровення й склав у Новий Заповіт, хто дав правильне тлумачення Євангелія, хто творив різні форми християнського життя, богослужіння, Літургію?

Невже Христа слід вважати тільки видатним вчителем, який загинув за прекрасні ідеали, а ми просто захоплюємося його вченням?

Ні в якому разі.

Так, Христос дійсно вчив, дійсно давав інформацію про життя, про правду, про земне та вічне. Але не це головне.

Через все євангельське повіствування червоною ниткою проходить обітниця Христа наділити апостолів силою та владою Духа Святого й тим самим заснувати Церкву.

Цю благодать Духа Святого Христос дав не сьогоднішньому сектантському пресвітеру, а чітко вказаним конкретним особам – 12 апостолам, вони передавали єпископам, ці – священикам – і так до кожного Вашого храму тягнеться безперервний ланцюжок духовної енергії від Самого Христа.

Більше того, Сам Іісус Христос ставив цю духовну енергію єдиним мірилом істини в Церкві: “Я пошлю вам Утішителя (Духа), який наставить Вас на всяку істину”. Апостол Павло прямо говорив: ”Ніхто не може назвати Іісуса Господом, як тільки Духом Святим”²(1 Кор. 12,3).

Саме на цій основі апостоли й ті, хто прийняв від них через Святі Таїнства духовну енергію – єпископи, священники, миряни – уклали Боже откровення в Новий Заповіт. Не баптисти чи ієговісти, а Православна Церква на основі наявності цього Передання – енергії Духа Святого – до середини ІІІ ст. впорядкувала різні матеріали в єдине Євангеліє.

Це Священне Передання, будучи життям Духа Святого у нашій церкві, говорило голосом істини на соборах, формувало вчення, обряди, Літургії, аскетичні нормативи, християнську мораль.

Якби релігії будувались тільки знизу – від людини, то було б все одно, як молиться православний, баптист чи ієговіст. 

Але релігія будується зверху – від Бога. Бог виходить із своєї непостижимості, приходить до людей і діє серед нас.

Саме тому фундаментальна різниця релігій у відповіді на питання: що Бог зробив для нас, яка форма цих Божих дій і як людині засвоювати їх?

Православ`я  говорить: Христос залишив своє Божество в формі Таїнств Церкви.

Католицизм: Христос залишив папу римського, через якого передає своє Божество церкві.

Протестантизм: Христос залишив Євангеліє – про хибність цього твердження вже було сказано.

На відміну від них Православ`я проголошує: ні саме хрещення, ні лише приналежність до Церкви, ні теоретична віра, ні які-небудь надзаслуги (як у католицизмі) не дають спасіння.

Бог посилає у світ Свого Єдинородного Сина – Іісуса Христа, через якого в формі Таїнств нам передається Божественна енергія – духовна благодать.

Нам дає спасіння ця благодать, але не сама по собі, а тільки при нашому співдіянні.

Як квітка розкривається щоранку для прийняття променів сонця, так і людина повинна дізнавшись про Бога, повірити в Нього й через аскезу, піст, молитву та добродіяння досягти такого стану, щоб розкритися для прийняття Божественної Благодаті.

Цей стан людини в Православії називається покаянною, спасаючою вірою.

Зверніть увагу на корінну розбіжність: 

сектант тішить себе тим, що вірить в Бога, належить до секти й це йому “гарантує” спасіння;

православний християнин, усвідомлює своє недостоїнство, через титанічний труд повинен все своє життя, свою волю направити до Бога й досягти такого стану, який би дав можливість прийняти в себе цю Божественну Благодать.

“Стяжання Духа Святого” – так просто й прекрасно говорив про це преподобний Серафим Саровський. Божественна Благодать при розкритті та співдіянні нашої волі освячує, очищає та робить кращою нашу людську природу.

Тобто, людина у такому процесі стає причасником Божества – а це і є спасіння.

Протоієрей Олексій Добош