Тарсо, Христа ради юродива

Старець сказав: «Або тікай від людей,
або через сміх над людьми та світом
зроби себе юродивим».
(Стародавній Патерик)

Книга Іоанна Корнаракіса «Тарсо, заради Христа юродива» (2018 р.) розповідає про старицю Тарсо (Тарасію), заради Христа юродиву (1910–1989), яка подвизалася при монастирі Пресвятої Богородиці поблизу селища Кератея в Аттиці. Ті, хто знав дари її душі, шанують Тарсо як преподобну, тоді як гоночливі, які цікавилися нею, досі вважають, що це була людина, хвора на шизофренію.

Публікується у скороченому вигляді.

Повна версія книги російською мовою доступна для завантаження на території України за цим посиланням.

Пам’ять стариці Тарсо відзначається 7 жовтня (н. ст.)

Вступ

Читачі «Патериків»¹ та інших творів святих отців знають, що аскетичні подвиги зазвичай здійснювалися в пустелі. Святі, чиє життя було присвячене досягненню євангельської духовної досконалості, а подвижництво було суворим аж до крові, спочатку просяяли у Святому Дусі саме там — у такому місці на землі, яке позбавлене зелені й води, тіні дерев і розради від людини, що живе поруч.

Але не можна забувати, що Святий Дух, який обожествляє людину, не пов’язаний з усталеними нормами та звичаями людського життя. Дух “дихає, де хоче”².

У зміні часів і плині умов життя, що невпинно змінюються, Святий Дух — світло й життя, і живе розумне джерело, Дух премудрості, Дух розуму, благий, правий, мислячий, пануючий, який очищає гріхи, Бог і той, що творить Бога, — здійснює духовне відродження та спасіння душ, які люблять Бога, у кожну мить часу та за будь-яких життєвих обставин.

Юна Тарсо у чотирнадцять років була покликана благодаттю Святого Духа, як і всі християни, подвизатися заради спасіння своєї душі — адже Бог хоче, щоб усі люди спаслися й досягли пізнання істини.

Але, звичайно, Бог ні в якому разі не спасає людину насильно, проти її волі. Він спасає тих, хто справді хоче бути спасеним і хто підтверджує це бажання, беручи на себе суворий подвиг неухильного втілення у своєму житті спасительних євангельських заповідей. Саме таких людей, як каже про це преподобний Максим Сповідник, Святий Дух «приводить до обоження»³.

Навіть воцерковлений християнин може думати, що людина, яка досягла духовної досконалості, тобто справді свята людина, від лона матері визначена Богом для набуття святості. Напевно, такий християнин думає так через те, що його уяву вражають (особливо у порівнянні з власними, часто перебільшеними, немощами) великі подвиги святого, суворе аскетичне життя, що майже виходить за межі людських можливостей, та невпинна боротьба зі своїми пристрастями.

І коли ми хочемо виправдатися за нашу неспроможність стати святим, тоді хапаємося за «рятівний» аргумент «грішної людини» — не для покаяння, а для виправдання нашої нездатності вести справжнє духовне життя: «Ми ж грішники, куди нам до святих!»

У блаженної Тарсо була інша логіка. Приступивши до подвигу, вона без страху дивилася в обличчя смерті — смерті власної особистості. Іноді, відкинувши юродство, вона говорила: «На це місце мене привіз катафалк. Ось тут мене скинули», — і вказувала на землю.

Так, усе своє життя вона намагалася невпинно умертвляти свою самость. Вона була мертва для всього прекрасного й приємного, але водночас і для всього скорботного, властивого цьому світу. Саме це умертвіння всього людського в її житті спонукало тих, хто з нею знайомився, думати: «Хіба можливо комусь досягти міри Тарсо? Вона — обраниця Божа».

Але Божа любов прагне спасіння всіх людей, її благодатний заклик звернений до всіх однаково. Адже Бог є любов, Він добрий і справедливий. Навіть якщо здається, що комусь Він дає більше, це не означає, що іншому Він дає менше через упереджене ставлення. Бог не є упередженим.

Тут ми стикаємося з проблемою свободи людини та її права або можливості вибору шляху свого спасіння. Йдеться про вибір власної міри духовного подвижництва⁴, тобто про використання свого конкретного особистого таланту⁵, даного для спасіння.

Преподобний Максим Сповідник у цьому зв’язку зауважує⁶: «Бог, заради барвистого різноманіття в устрої наших душ, зі Своєї доброти створив відповідну безліч шляхів, що ведуть до вічних обителей тих, хто бездоганно крокує ними, так що кожен, обравши відповідний собі шлях і пройшовши ним життєвий шлях, зможе зайняти на небесах омріяне місце у вічній славі» .

Кажучи це, святий Максим має на увазі, що кожна людина отримала від Бога свій власний талант спасіння. Тобто кожній людині відпущена своя міра подвижницьких сил, які вона покликана докласти, слідуючи своїм шляхом до Царства Божого. І якщо вона досягне своєї мети, то досягне й своєї міри досконалості у Христі Ісусі.

Тарсо побачила, завдяки Божій благодаті, свою міру й обрала свій шлях до Царства Божого — шлях юродства заради Христа.

Її рідні, як зазвичай, виявилися не в змозі зрозуміти такі високі прагнення. Їм здавалося, що все це неприродно для дуже вродливої, розумної й освіченої дівчини.

Таке наполегливе бажання піти зі світу й обрати чернече життя часто приводить родичів до висновку: «дитина психічно хвора».

Люди, які не розуміють, що означає юродство у Христі, звертають увагу лише на зовнішню сторону юродства, на дивну поведінку юродивих. Тому вони думають: «Дитина з’їхала з глузду. Вона стала не такою, якою ми її знали раніше. Вона збожеволіла».

Але заради Христа юродивий християнин у жодному разі не є безумним або таким, що втратив розум. Він не дурень, не маніяк і не божевільний. Він розсудливіший, ніж найрозумніші люди на світі.

Він мислить абсолютно тверезо.

Один святий афонський старець сказав своєму послушнику, який спробував піти від нього, втекти від послуху, щоб стати юродивим заради Христа: «Дитино моя, щоб стати юродивим заради Христа, ти повинен бути розумним, якщо хочеш отримати нагороду. А коли я і ти — юродиві (тобто коли у нас мізки не на місці), то як ми можемо стати юродивими, якщо ми вже такі?»⁷.

Частина перша. Житіє блаженної Тарсо

Розділ перший. Біографія

Тарсо (або Тарасія) Загореу народилася 4 липня 1910 року в селищі Рого неподалік від гавані Корфі на острові Андрос. У родині було шестеро дітей, вона була наймолодшою.

Її батьки Перікл і Марія були благочестивими й богобоязними християнами. Особливо вирізнялася благочестям мати. Позитивно впливав на духовне життя родини й їхній родич, чернець на ім’я Галактион, який з 1898 року мешкав у відокремленому місці сімейної садиби.

Юна Тарсо закінчила середню школу, здобувши чудову для свого часу освіту. Вона була відмінницею, часто першою в класі. Коли їй було вісім років, померла її двадцятирічна сестра Пенелопа. І це занурило Тарсо, як і всю родину, у глибоку скорботу.

Тарсо, як наймолодшу, у родині балували більше за інших дітей, і тому не змушували виконувати жодної домашньої роботи. Змалку вона вчилася грати на мандоліні, і часто вони разом із сестрою грали та співали в колі друзів. Уся її родина була дуже працьовитою, і тому в домі ні в чому не було нестачі. Їхня садиба розташовувалася на околиці села, посеред саду з фруктових дерев та оливкових кущів. Був у них і город для власних потреб, а корови з вівцями забезпечували молоком, сиром та вовною. Життя родини минало тихо й мирно.

Коли Тарсо виповнилося чотирнадцять років, проявилися її прагнення до Бога та потяг до духовного життя. Сама Тарсо так розповідала про початок свого духовного шляху: «Я втекла з дому, коли мені було чотирнадцять років. Біля пекарні гралося багато дітей, але прийшов офіцер і вибрав мене. Він взяв мене на руки й відніс невідомо куди. У мені все змінилося».

Дійсно, з цієї чудової миті почали проявлятися характерні особливості її дивовижного й своєрідного духовного життя, яке зрештою вбралося в шати юродства заради Христа.

Тут варто зазначити, що покликання Богом блаженної Тарсо було подібним до покликання святих Симеона й Андрія заради Христа юродивих. Примітно, що святий Андрій отримав з рук Самого Владики Христа гіркий і водночас найсолодший напій, що передвіщало майбутній хрестовоскресний подвиг святого.

Тарсо після того випадку весь час прагнула втекти подалі від своїх рідних і взагалі від людей, шукала усамітнення та свободи. Незважаючи на юний вік, вона розмірковувала про інше життя, молилася за померлих родичів і навіть розмовляла з ними.

У різних повсякденних обставинах у неї почав проявлятися дар прозорливості. Одного вечора, коли всі готувалися до сну, а її мати закінчувала вечірні молитви, Тарсо сказала їй, щоб вони не відправляли Божественну літургію, заплановану на завтра в сусідньому селі, бо священик не зможе служити. Мати, дуже здивувавшись, вилаяла доньку, і літургія відбулася. Однак згодом з’ясувалося, що священик не мав би служити, оскільки напередодні ввечері напився. Маленька Тарсо, завдяки своєму дару, прозріла це.

Тим часом її сестра Катіна вийшла заміж в Афінах, і після 1931 року решта родини слідом за нею переїхала туди. Тарсо, улюблена всіма, і тут залишилася такою ж, як і раніше: спокійною, заглибленою в себе. Але деякі її витівки викликали здивування рідних. Найбільше їх турбувало, що вона часто, одягнувши білий балахон і білу хустку, нікого й нічого не боячись, йшла куди очі дивляться. Вона завжди носила старе взуття, а отримавши нове, обробляла його б’ючи каменем, доки такий «догляд» не приводив взуття до стану, який Тарсо нарешті влаштовував. 🙂

Незадовго до війни, у 1939 році, до неї посваталися і запросили на обід до будинку нареченого, куди вона вирушила разом зі своїм братом. Однак Бог допустив якесь невелике непорозуміння, тож її брат розгнівався й відвів сестру додому.

Вона спокійно сприймала події, що відбувалися, потайки висловлюючи все, що хотіла сказати, лише своєму Нареченому Христу. Вона була сповнена віри в Нього і цілковито довіряла Тому, Хто ще з юності обрав її Своєю нареченою.

Влітку 1940 року її родина вирушила відпочивати на Андрос, де вони застрягли через війну, що почалася, аж до 1942 року.

Як розповідають родичі Тарсо, коли в 1942 році родина повернулася до Афін, їх уже дуже турбувало її юродство. Побоюючись погіршення стану, вони силою відвели Тарсо до психіатра. І той діагностував у неї «шизофренію».

Для такого діагнозу були, здавалося б, усі підстави — адже у Тарсо виявляли цілком певні симптоми.

Тому було проведено хірургічне втручання, яке на той час застосовувалося досить широко. Трепанацію черепа було зроблено в скроневій ділянці з обох боків. Однак хірургічне лікування не дало жодних результатів, як, втім, не завдало воно й шкоди розумовим та психічним функціям.

У 1944 році, під час громадянської війни, коли всі люди воліли сидіти за зачиненими дверима, Тарсо продовжувала виходити з дому, одягнувшись у біле. Одного вечора хтось подзвонив у двері її сестри, яка мешкала в Екзархії, біля підніжжя пагорба Стрефі.

У той час партизани-комуністи облаштували там укріплення, щоб утримати цей район під своїм контролем.

Перелякана сестра, яка жила сама з трьома маленькими дітьми, відчинила двері й побачила озброєних бородатих чоловіків. Вони запитали, чи є в неї сестра на ім’я Тарсо Загореу. Подумавши, що з Тарсо щось сталося, сестра здригнулася. Один із партизанів, мабуть командир, відсунувши інших, звільнив прохід, щоб Тарсо могла увійти до будинку. А потім запитав у її сестри: «Хто вона така? Ця жінка, нічого не боячись, ходить під обстрілом, і жодна куля її не торкається».

Мати блаженної Тарсо жила за старим стилем, і в неї були зв’язки з монастирем Пресвятої Богородиці Певковуноятрісси в Кератеї. У той час ходили чутки про чудеса, які творив засновник і єпископ цього монастиря Матвій. Особливо він славився зціленнями хворих. А Тарсо, як ми пам’ятаємо, вважали хворою, до того ж хворою зі довідкою від психіатра. Тому її мати, сподіваючись на чудесне зцілення доньки, вирішила разом із нею вирушити до цього монастиря й пожити там деякий час. Так, одного прекрасного дня 1949 року, вже не сподіваючись на жодну допомогу від людей у світі, вона привела свою дочку, сама того не знаючи, на головне поле її подвигу.

Там вони прожили близько трьох місяців, але надії матері не виправдалися. Тому вона вирішила забрати дочку й повернутися додому. Однак Тарсо нізащо не хотіла йти з монастиря. Тоді мати попросила, щоб її дочка ще трохи пожила в монастирі. Та в підсумку це «трохи» тривало до кінця життя Тарсо.

Згодом Тарсо почала поводитися дивно й говорити дивні речі, що викликало у всіх здивування. Вона почала дражнити й викривати людей, особливо паломників.

Черниці, бачачи це, наказали їй піти з готелю, в якому вона прожила близько двох років. І подвижниця Христова, знову ж таки не домагаючись свого, опинилася без келії, не маючи де схилити голову.⁸

Вона оселилася неподалік від південних воріт монастиря, поруч із монастирською вівчарнею та руїнами якихось будівель. Більшу частину життя прожила під відкритим небом або в куренях із трави, які сама споруджувала і сама ж руйнувала. У ці роки у Тарсо не було постійного притулку, і вона блукала горами та долинами.

Пізніше, коли вона почала старіти й стала потребувати хоча б якогось даху над головою, їй вдалося без будь-якої сторонньої допомоги спорудити собі житло, натаскавши шлакоблоки зі згаданих руїн і зробивши покрівлю з поліетиленової плівки та оцинкованих листів. Там вона провела останні десять років свого життя.

Хоча Тарсо офіційно не була сестрою обителі, вона брала активну участь у монастирському житті. Одним із послухів, який вона взяла на себе сама, було те, що протягом багатьох років щодня приносила на монастирську кухню для трьох сотень сестер молоко з вівчарні, за півкілометра від обителі.

Посудини з-під молока вона наповнювала водою з Живоносного Джерела і повертала до вівчарні. Цією водою монастир напував і тварин. Там же, на кухні, вона брала собі їжу.

Ще Тарсо удобрювала гноєм монастирський виноградник. Вантажівка обителі скидала гній неподалік, а наступного дня черниці мали рознести його по винограднику. Однак вони навіть не встигали взятися за це, бо на ранок уся робота виявлялася виконаною. Ця справа довго залишалася для сестер загадкою. Нарешті вони вирішили вночі підглянути, що відбувається, і побачили, як Тарсо самотужки розносить гній по винограднику.

Працювала вона й на загальних послухах, де збиралися всі сестри, — на зборі бобів і винограду, на городах та на іншій подібній роботі — нарівні з усіма, тільки трохи осторонь. Коли наставала перерва на трапезу, Тарсо йшла зі своєю каструлькою до кухарки, яка роздавала їжу сестрам, і знову відходила вбік.

Сестра Марина розповідала, як одного разу застала Тарсо, коли та не знала, що за нею спостерігають: «У нас у монастирі відбувалося всенощне бдіння. Було літо, і службу відправляли під відкритим небом. Світив місяць. Коли почалося вечірнє бдіння, я пішла подивитися, як там справи у Тарсо. Тоді вона жила в халупі з дощок.

Зовні Тарсо не було видно. Я тихо підійшла до халупи, так що вона не могла мене помітити, і заглянула у щілину між дошками. Тарсо стояла й молилася, осіняючи себе хрестом і невпинно повторюючи пошепки: «Пресвята Богородице, допоможи мені, грішній! Допоможи мені, Матір Божа, Владичице моя, благаю Тебе!» Я слухала її, скільки могла, а коли повернулася на бдіння, вже співали стиховні після літії».

Зовнішній вигляд Тарсо став виразом аскетичного та ісихастського духу її подвижницького життя. Це стосувалося й її келії.

Спочатку Тарсо носила чорну рясу, причому намагалася, щоб та виглядала якомога гірше. Вона пошила її сама. Там були величезні широкі кишені, в яких вона носила богослужбові книги, Святе Письмо, Псалтир і багато чого ще. З роками її одяг дедалі більше відповідав духу юродства, ставав брудним і безглуздо-смішним.

Часта гостя Тарсо так описує її одяг: «Вона носила подертий брудний балахон, колись білий, а зверху — колись чорний підрясник, трохи коротший. До балахона була пришита величезна внутрішня кишеня, у яку можна було помістити все, що завгодно, хоча у неї не було нічого.

Взимку, намагаючись хоч якось зігрітися, вона одягала зверху три-чотири водонепроникні нейлонові плащі, один поверх іншого, а на плечі, немов пелерину, — коричневий рушник із хитро пришитою стрічкою».

Особливо Тарсо намагалася приховати красу свого обличчя, яку аскетичне життя лише підкреслило, а найбільше — приховати свої прекрасні очі, в яких можна було побачити шматочок смарагдового неба. Коли Тарсо була молодшою, якийсь чоловік, що завітав до монастиря, захоплювався красою її очей. Тарсо почула це, пішла до монастиря, взяла окуляри з товстими скельцями, наділа їх і в результаті зіпсувала собі зір.

Крім того, у перші роки життя в монастирі, після того як хтось їй сказав, що в неї гарний ніс, Тарсо почала закривати його чорною стрічкою поперек обличчя, яку змайструвала сама. Цю стрічку вона зняла з обличчя лише тоді, коли почала старіти.

Усередині її келії панував повний безлад. Розкидані вузли зі старим зім’ятим одягом і ковдрами, бляшанки з-під консервів для котів, усіляке сміття та покинуті дрібні речі — все це утворювало купу всякого мотлоху й у цілому нагадувало сміттєзвалище.

У кутку келії стояла велика лава, збита з пари шлакоблоків і мішка цементу, що закам’янів і зморщився після дощу. У молоді роки Тарсо, наче собака, забивалася під якийсь кущ, а в старості її можна було знайти притуленою до цієї лави, з опущеною головою.

Навіть коли в останній рік життя Тарсо поселили в монастирській келії для людей похилого віку, ночами блаженну часто знаходили сидячою під відкритим небом десь на бордюрі й мокрою від дощу.

Їжа Тарсо завжди була дуже мізерною. Це виявилося в останні дні її життя, у лікарні. Вона виявляла послух, погоджуючись їсти суп, але коли її вмовляли з’їсти більше, Тарсо відмовлялася: «Я вже наїлася, з’їла чотири ложки». Це була її межа.

Сестра Марина приносила їй із монастиря обід, який Тарсо ділила на дві частини, щоб ще й повечеряти цим.

Тарсо була дуже добра до тварин. Одного разу на морському березі вона знайшла зовсім виснаженого старого віслючка, якого, мабуть, залишили там помирати. Вона забрала його, привела до своєї келії й годувала хлібом, допоки той був живий.

Розділ другий. Церковне й таємниче життя Тарсо

Тарсо жила у своїй пустелі й не залишала місця свого подвигу, крім найрідкісніших випадків, причини яких завжди були серйозними — наприклад, коли її поклали до лікарні.

Тому у деяких людей, які прийшли до неї вперше, могло виникнути здивування: у чому полягала духовна пожива Тарсо і яким був її зв’язок із таємничим життям Церкви? Адже вона, очевидно, не ходила на монастирські богослужіння.

Церковне життя юродивого заради Христа, природно, відрізняється від церковного життя звичайного християнина, що живе у світі, регулярно відвідує богослужіння та в певні дні й години бере участь у таїнствах Церкви. Юродивий (а отже, «безладний») спосіб життя не дозволяє брати участь у житті Церкви за загальноприйнятим порядком. Адже, серед іншого, юродивий ухиляється від усього звичного й благочестивого, від того, що має робитися пристойно й чинно⁹ — тобто від усього того, що містить у собі небезпеку перетворення церковного життя на рутину.

Але все ж, як може юродивий заради Христа приймати благодатні дари без участі в церковному житті?

Якщо якийсь християнин справді має благодатні дари, то вже з одного цього випливає, що ця людина живе в Церкві й тим самим іде шляхом до Царства Божого, як і всі інші християни. Такій благодатній людині на кожному кроці супроводжує Божа благодать.

Вона духовно заповнює те, чого вона позбавлена через особливості свого християнського життя, проходячи його, наприклад, печерами та ущелинами землі.

Так буває з кожною благодатною людиною, яка живе життям юродивого заради Христа. Дар такої людини виявляється в її житті в Церкві, діє через її церковне життя.

Одна пані, яка часто бувала у Тарсо, розповідає: «Одного разу вночі я бачу уві сні, що наводжу лад у домі, а за мною йде Тарсо з віником, старанно підмітаючи підлогу. Я раділа й дивувалася в душі: що це вона робить? Тарсо ж, немов прочитавши мої думки, каже: “Оскільки ти надіслала моєму братові сіль для його столу, я прийшла тобі допомогти”. Я прокинулася дуже радісною. Намагаючись зрозуміти її слова, я з трудом згадала, що нещодавно надіслала на Святу Гору посилку з крейдою для ікон та кілька книг з іконопису.

Коли я наступного разу відвідала Тарсо, вона мені сказала: «Мій брат годує й мене щодня. Він згадує мене, я йому дуже вдячна, нехай Бог дасть йому здоров’я!

Пізніше я дізналася, що чернець, якому я надіслала посилку, був священиком. Він чув про Тарсо і поминав її щоразу, коли служив Божественну літургію».

У Тарсо був дар спілкування у Святому Дусі з тими, хто її поминав. Вона перебувала духом у храмі, де її згадували під час Божественної літургії, а також у тому місці, де за неї молилися люди, які знали, шанували й любили її. Уся повнота Церкви, весь простір церковного життя були тією духовною атмосферою, якою завжди дихала блаженна.

Календарне питання

Часто, коли хтось із її гостей збирався йти й просив її молитися за нього, Тарсо, знаючи, за яким календарем ця людина живе, співала тропар святого, пам’ять якого святкувалася того дня за цим календарем. А нерідко траплялося, що вона, перш ніж відпустити свого відвідувача, повністю читала всю вечірню.

«Хоча монастир у Кератеї жив за старим стилем, — згадує одна черниця, — Тарсо, коли ми приходили до неї, ні про що нас не запитуючи, співала нам тропар святого чи свята, яке ми того дня святкували за новим стилем». Якщо її запитували: «Старице, який стиль кращий — новий чи старий?», вона відповідала: «А що, хіба погано, коли Бога прославляють двічі?» Не тільки ця відповідь, а й усе спілкування з «новостильниками» протягом усього її життя дають зрозуміти, що ця тема Тарсо не хвилювала.

До Тарсо навідувався один університетський професор. Ось як він розповідає про свій черговий візит до Тарсо: «Коли ми сиділи на цементних блоках поруч із її келією, я сказав: “Мене дуже засмучує мій гнівливий характер. Сестро, що мені робити, щоб позбутися цього?» Вона почала говорити свої звичні юродиві речі, а потім зайшла до келії й принесла мені «Феотокарій» святого Никодима¹⁰. Відкривши його, вона, дуже ясно й чітко вимовляючи слова, прочитала тропар, що пасував до нашої теми, і замовкла. Тобто вона показала мені, що робити в обставинах, які мене бентежать. Я їй зауважив: «Те, що ти прочитала, — це ж давньогрецькою». Тоді вона переклала тропар на новогрецьку настільки грамотно, що я просто онімів від подиву.

Очевидно, вона чудово знала не тільки сучасну, а й давньогрецьку мову. Тепер, коли я зі зворушеним серцем пишу ці рядки, Тарсо перебуває в обителях праведних, де сяє світло Божого обличчя».

Усіх цікавило, чи була вона пострижена в черниці.

На запитання однієї сестри, чи є вона черницею, Тарсо вказала рукою на свою голову й сказала: «Я черниця, сестричко, ось мій постриг». А потім трохи відсунула свою чернечу хустку, так що стало видно її волосся, і пальцем вказала на скроню, додавши: «Бачиш, сестричко, печать спасіння я отримала».

Звісно, тоді її співрозмовниця нічого не зрозуміла. Вона зрозуміла це набагато пізніше, коли хтось із родичів блаженної розповів їй про лоботомію, яку перенесла Тарсо.

Як би там не було, майже напевно можна сказати, що Тарсо не була черницею. У всякому разі, вона не була пострижена у велику схиму.

Однак, якщо Тарсо не була черницею, кого тоді взагалі можна назвати ченцем? Блаженна стариця знала, що «зовнішню людину легко зробити ченцем, якщо захочеш, але нелегко — зробити ченцем внутрішню людину».¹¹

У всіх юродивих заради Христа був якийсь духовний наставник, з яким подвижник радився.

У випадку з Тарсо ми не знаємо, ким була ця людина. Монахиня, яка піклувалася про неї, стверджувала, що Тарсо, поза всяким сумнівом, сповідалася. В останній рік свого життя, коли Тарсо лежала в монастирському лазареті, вона за послухом брала участь і в таїнстві Божественної Євхаристії.

Тарсо любила дітей і раділа, коли якась мати, йдучи до неї, брала з собою й дитину. Але одну дівчинку вона особливо любила. І ось одного разу Тарсо запропонувала їй пожити у неї два-три дні. Дівчинка погодилася, і мама залишила її у Тарсо.

Один випадок із усього, що побачила там ця дитина, напевно, може підтвердити думку, що склалася у деяких людей, ніби Тарсо причащав небесний ангел.

Дівчинка розповіла, як одного разу вночі Тарсо після молитви нахилилася вперед і відкрила рот, нібито для того, щоб з’їсти щось, подане кимось. Можливо, саме так її причащав ангел, «офіцер», про якого вона часто згадувала.

Розділ третій. Останні події земного життя Тарсо та її смерть

У жовтні 1989 року у Тарсо внаслідок падіння стався перелом кісток таза, і її госпіталізували до травматологічного центру. Загальний стан був важким, лікарі провели консиліум і ухвалили рішення про операцію. Однак для цього була потрібна її згода. Коли племінниця повідомила про рішення лікарів, Тарсо відповіла: «Лікарі мені нічого не робитимуть. Я піду до Маріам».

Як вона сказала, так і сталося. Її похилий вік і хвороби організму, ослабленого подвигами, прискорили настання останньої години.

Монахиня з іншого монастиря, яка відвідала Тарсо за два дні до її відходу у вічність, розповідає: «Як тільки я дізналася про травму Тарсо, наступного дня відвідала її в лікарні. Побачивши мене, вона сказала: “Ти одна прийшла? А де решта?” Вона питала про інших сестер, напевно, тому, що хотіла з нами попрощатися. Потім вона близько чверті години плакала.

Наступного дня, 6 жовтня 1989 року, до неї прийшла наша ігуменя з трьома сестрами. Тарсо сказала їй: “Я йду. Мене візьме до себе додому Маріам, яка вивела мене на битву”. Вона мала на увазі духовну битву юродства. Наступного дня я знову пішла до неї, але знайшла ліжко вже порожнім. Мені сказали, що вночі вона померла.

Було 7 жовтня, і за старим стилем у її монастирі відзначали свято на честь ікони Пресвятої Богородиці Міртідіотісси. Так її забрала до Себе Маріам Богородиця. Обличчя Тарсо, яке я побачила вперше без великих окулярів із товстими скельцями та без ганчірки, якою вона обмотувала голову, було обличчям преподобної».

Розділ четвертий. Після смерті та до поховання

Одна з подруг Тарсо розповідає: «Коли ми прибули до ложа, на якому лежала блаженна Тарсо, одягнена в чисте чернече вбрання, черниці Кератейського монастиря виявили до нас люб’язність і трохи відсунули чорний покрив, щоб ми могли бачити її обличчя весь той час, що перебували поруч із нею. Її рот був трохи привідкритий праворуч, однак це анітрохи не порушувало краси її обличчя.

З-під хустки вибилося пасмо сивого волосся. Кілька разів я приклала чоло до її ніг. Вони були м’якими. Прийшли її родичі, і я тому відірвала свій погляд від неї й озирнулася навколо, на живих.

Ніколи ще живі не здавалися мені настільки непривабливими порівняно з красою та свободою, якими сяяло обличчя покійної Тарсо.»

Розділ п’ятий. Руйнування келії блаженної Тарсо

Після відходу блаженної Тарсо руйнування спіткало й її келію. Відразу після її відходу невідомо звідки взявся бульдозер, який із незрозумілим завзяттям і поспіхом безжально зрівняв із землею цей «самовільний» будиночок — келію Тарсо, її подвижницьку школу духовної боротьби.

Одна черниця, знайома Тарсо, так описує свої враження від цієї події: «Через кілька днів після її відходу, сумуючи за нашою дорогою Тарсо, ми вирішили, принаймні, відвідати її келію, щоб вклонитися місцю її подвигу і ще раз подумки пережити те, що ми там переживали раніше. Коли ми туди приїхали, то побачили на місці її келії велику купу шлакоблоків. З болем у серці ми помолилися на руїнах цієї келії, такої дорогої для нас, а потім пішли до монастиря, щоб побачитися з сестрою Мариною. Вона прийняла нас з любов’ю й розповіла, що бачила Тарсо уві сні й почула від неї: «Іди до моєї келії, бо її незабаром зруйнують, і візьми там хустку, що висить на стіні, у якій зав’язані іконки та хрестики, і віддай усе це Ф. та її друзям».

Розділ шостий. Благоухання від мощей блаженної Тарсо

Сестра Марина розповіла нам одну чудову історію, яка трапилася з нею самою: «Тарсо сама виривала собі старі хворі зуби. Я взяла один із них і сховала в сірникову коробку, поклавши її потім у якусь скриньку у своїй келії. Згодом я про нього зовсім забула.

Після того як Тарсо відійшла у вічність, я часто відкривала ту скриньку й відчувала невимовний аромат. І ось одного разу Тарсо з’явилася мені уві сні й сказала: «Мій зуб, який у тебе зберігається в тій скриньці (і вона мені на нього вказала), віддай Олександру, а він нехай дасть його своїй дочці, яка мене шанує. Нехай вона покладе його в дерев’яний хрестик і носитиме на грудях».

Монахиня одного монастиря на Іонічних островах була добре знайома з блаженною Тарсо та її подвижницьким життям ще з тих часів, коли жила у світі. Вона отримала маленьку частинку її святих мощей.

На велике здивування цієї черниці, мощі наповнили пахощами всю келію, а присутність блаженної в її мощах принесла особливе благословення всьому монастирю.

Розділ сьомий. Зі святими упокой

«Минуло три роки після смерті Тарсо. Я хворіла й була прикута до ліжка. Я багато думала про Тарсо й докоряла їй за те, що вона так довго не давала про себе знати: чи бачить вона нас, чи з нами вона зараз? Я також розмірковувала про те, куди її поселив Бог.

У мене були й інші запитання: чому вона ніколи нічого нам не розповідала про новий і старий стиль? Чому вона мені не порадила, якою молитвою мені насамперед молитися? І ось, коли я про все це думала й молилася, якийсь дуже легкий сон примружив мої очі, і я побачила поруч із собою Тарсо. Вона лежала на ліжку, дуже жвава й радісна, і, посміхаючись, покликала мене по імені, сказавши: «Побудь зі мною зараз, адже я сама і хворію» .

Я дуже зраділа, але водночас дивувалася: «Чому вона каже, що хворіє, коли виглядає цілком здоровою? Значить, вона зараз говорить про мою хворобу». Потім вона дуже легко підвелася й сказала: «Ходімо, я тобі покажу, де живу». Вона йшла попереду, а я за нею.

Незабаром я побачила перед нами дуже довгий і дуже вузький міст. Вона зійшла на міст, крокуючи легко й вільно. Я пішла за нею. Піднявши очі, щоб подивитися, куди ми йдемо, я побачила той бік так далеко, що ледь-ледь могла його розгледіти. А під мостом — бездонна прірва.

Мене охопив великий страх, і я тоді уважно придивилася, щоб переконатися, чи безпечний цей міст. З жахом побачила, що він зроблений із двох товстих канатів і на ньому поміщається лише одна нога.

Я тремтіла від страху, думаючи, що зараз знепритомнію, і дивилася на Тарсо. Вона крокувала так впевнено й легко, що в мене додалося сміливості, і я подумала: «Раз вже вона мене веде, зі мною нічого не трапиться». А через якийсь час я побачила, що ми йдемо вже на тому боці.

Вона повернула праворуч, і в якийсь момент перед нами відкрилося якесь чудове місце. Вид був неймовірним: усе абсолютно біле й світле. Навколо — невеликі білосніжні пагорби з мальовничо розташованими печерами. Ми підійшли до однієї з них, і Тарсо сказала: «Я живу тут». Я зрозуміла, що це її оселя, і ми увійшли всередину. Це була простора, з високим склепінням, печера, білосніжна й наповнена світлом.

Я, дуже зворушена й радісна, сказала їй: «Тарсо, прошу тебе, подаруй мені цю печеру!» Я знову й знову повторювала ці слова, а вона мовчки підійшла до мене й повела до стіни печери. Там, на білій стіні, я побачила, на своє велике здивування, Страсну ікону Пресвятої Богородиці, яка завжди була в нашому домі, ще з самого мого дитинства, і перед якою завжди горіла невгасна лампада.

Маленькою бачила, як моя бабуся щовечора робить перед нею три земні поклони, перш ніж іти спати. Я дивувалася, як опинилася тут ця ікона, і поцілувала її, розчулившись від своїх спогадів.

І тоді я почула, як Тарсо каже мені: «Давай присядемо тут». Ми сіли, і вона продовжила: «Щодо календаря, то ти вільна дотримуватися будь-якого стилю, старого чи нового, якого забажаєш. Головне, щоб ти була в Церкві. Що ж стосується молитви, то промовляй безперестанку: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене!»

Дякую обраній рабі Божій Тарсо, яка зробила мені такий великий подарунок, і я змогла хоч трохи відчути те, про що говорить апостол, що в Церкві, як у Тілі Христовому, не існує жодної стіни, яка відокремлює Церкву тріумфальну від войовничої, але все і в усіх — Христос».

Церква молиться за кожного християнина, щоб Господь упокоїв його зі святими. З тим більшою сміливістю ми молимося за Його справжню рабу Тарасію. Ті з нас, хто удостоївся великого благословення близько знати її, вірять, що вона вже перебуває і буде вічно перебувати разом зі святими.

Частина друга. Сенс юродства заради Христа

Не продавай своїх трудів за людську славу і не віддавай майбутньої слави за похвалу, яка нічого не варта, бо людська слава обертається на порох, а її похвала згасає на землі, а слава чесноти залишається навіки.

(Преподобний Ніл Синайський)

Людину називають юродивою Христа ради через її незвичайну, дивну й незрозумілу, з точки зору загальноприйнятої логіки, поведінку. Її спосіб життя, її витівки та й взагалі весь її вигляд характерні для людини, у якої, більшою чи меншою мірою, не все гаразд із головою.

Христа ради юродиві, яких Церква визнала святими, показані в їхніх житіях дивними, нелогічними, часто смішними, а іноді й небезпечними для інших, і такими, що нагадують, у всякому разі зовні, людей з особистісними розладами.

Приблизно так виглядає з боку юродивий ради Христа. Але внутрішня реальність життя його душі зовсім інша. Адже юродство такої людини — це не симптоми певної душевної хвороби, а свідчення рідкісного образу благодатного духовного життя.

З цієї причини Церква в минулому визнала святими сімох юродивих, пам’ять про яких вшановується так само, як і пам’ять про інших святих. Православна Церква шанує й багатьох інших юродивих — чоловіків і жінок. Але, звичайно, їх набагато більше. Вони завжди жили й зараз живуть серед народу Церкви. У кожну епоху існують християни, справжні духовні подвижники, відомі чи невідомі, у юродстві яких здійснюється благодатне життя за вірою та невпинний подвиг заради спасіння.

Але в чому полягає духовний сенс юродства заради Христа і які душевні процеси сприяють його здійсненню? Хто з християнських подвижників і чому стає юродивим?

Вичерпну відповідь на ці питання могли б дати, зрозуміло, лише самі ці подвижники духу. Однак і ми можемо отримати розуміння цього, якщо звернемося до духовної суті юродства, поставивши собі запитання: чому юродивий поводиться дивно, незвично або абсурдно з загальноприйнятої точки зору? Яка мета такої його поведінки? Чого він хоче досягти?

Оскільки, як ми вже сказали, існує діаметральна протилежність між зовнішньою поведінкою юродивого ради Христа та його внутрішнім духовним образом, така людина, очевидно, намагається приховати або прикрити своїм юродством, витівками та дивною поведінкою щось дуже значуще для всього її існування й особливо для її спасіння у Христі Іісусі.

Духовний подвижник повинен мати страх Божий, щоб приборкати нерозумну пристрасть до марнославства, що виникає через його духовні досягнення. Цей страх Божий може невпинно навчати доброчесну людину, що хоча вона сама, своїми стараннями, пошила одяг доброчесності, проте саме Бог навчив її й дав їй мудрість виткати ту тканину, з якої пошитий одяг. І людина повинна визнати, що вся сила, необхідна для виготовлення цієї тканини, походить від Того, Хто навчив її ткацького мистецтва, — від Бога, і ця сила ткачеві не належить.

Якщо переплетення чесноти й марнославства бачиться як певний вузол, який неможливо розв’язати, як певний логічний і психологічний глухий кут, то юродство, долаючи канони логіки й звільняючи від гніту загальноприйнятих правил пристойності (та пов’язаних із цим душевних мук), відкриває подвижнику шлях для втечі від задушливої безвихідності цього переплетення.

Уважний подвижник, який полюбив праведну чесноту, тікає від людей не тому, що зневажає їх або не любить, а тому, що прагне закрити вхід марнославству у свій душевний світ. Адже воно легко й непомітно проникає в душу разом із похвалами та схваленням людей, натхнених доброчесністю подвижника та будь-якими його духовними досягненнями.

Таким чином, причина втечі подвижника від людських зв’язків — це ухилення від похвали, бо «похвала від людей розбещує серце». Через неї подвижнику починає загрожувати небезпека марнославства та гордості.

Святий Ігнатій Богоносець так сповідує свій страх перед похвалою: «Багато розумію я про Бога, але упокорюю себе, щоб не загинути від марнославства. Зараз мені ще більше слід остерігатися й не прислухатися до тих, хто підбурює мене, бо, хвалячи мене, вони завдають ран».

Але тут, можливо, є певне протиріччя. Якщо хтось є убогим духом і з цієї причини стає спадкоємцем Царства Божого, то це означає, що він уже багатий на духовні дари, які забезпечують йому Царство Боже з невимовними й вічними благами Божої любові. У такому разі, як можна назвати убогим духом християнина з таким багатим благодатним досвідом?

Таке запитання було поставлено преподобному Макарію Єгипетському: «Як можна людині бути убогою духом, особливо якщо вона сама відчуває, що змінилася, досягла успіху й здобула духовне знання та розуміння, чого раніше — тобто до початку усвідомленого духовного подвигу — не мала?»

Преподобний відповів так: «Поки людина намагається подвизатися й досягає успіху у своєму духовному житті та набуває багатого досвіду Божої благодаті, вона не є убогою духом. Вона просто, з покори, вважає себе убогою духом. Однак, коли вона досягне розсудливості й успіху в духовному житті, тоді не сама, а вже Божественна благодать навчає її бути убогою духом».

На прохання свого співрозмовника дати повніше визначення того, що саме означає вираз «убога духом», преподобний відповів: «Це той, хто, будучи праведним обранцем Божим, сам при цьому не вважає себе таким. Він думає, що він настільки грішна й нікчемна людина, що нічого не знає про духовне життя й не усвідомлює своїх духовних досягнень, хоча й знає таїнства Божої благодаті та має духовні досягнення, містичні споглядання й божественні сходження. Людині здається очевидним, що її розум досягає такого духовного стану цілком природним чином, хоча це відбувається, звичайно ж, завдяки благодаті. Ось чому, скажімо, наш праотець Авраам, будучи Божим обранцем, називав себе землею та попелом».

Я пішов до одного старого, прекрасного й доброчесного старця й сказав йому: «Прийшла мені, отче, думка піти в неділю на церковну паперть, сісти там і рано-вранці їсти, щоб кожен, хто входить і виходить, побачивши мене, зневажав». На це старець відповів мені так: «Написано, що кожен, хто спокушає мирян, не побачить світла Царства Божого. А ти нікому не відомий у цих краях, про твоє життя не знають, тож будуть говорити, що ченці зранку їдять, і таким чином у людей виникнуть про все це погані думки. Особливо ж ті з новопочатківців, які довіряють тобі й отримують від тебе користь, коли побачать, як ти поводишся, зазнають шкоди.
Стародавні отці діяли таким юродивим чином через численні чудеса, які вони творили, та через шану й прославлення їхнього імені. І чинили так, щоб наразити себе на ганьбу, приховати славу свого життя та усунути зі свого життя причини для гордості.
А що змушує тебе чинити подібним чином? Хіба ти не знаєш, що кожному життю властивий свій чин і свій час? Ти не маєш такого високого життя й такого імені, а живеш, як і інші брати. Ти й собі не принесеш користі, і іншому зашкодиш. До того ж таке діяння корисне не всім, а лише досконалим і великим. Тим же, хто досяг лише середини шляху, та початківцям, воно шкідливе.
У кожній духовній справі є свій порядок, і для кожного роду життя є певний час, щоб була духовна користь».

(Преподобний Ісаак Сирин)

Частина третя. Подвижницький образ блаженної Тарсо

Одна черниця скаржилася Тарсо, що ніяк не може досягти успіху в духовному житті, бо Бог не дає їй звільнення від робіт поза монастирем, і вона тому не може постійно перебувати всередині обителі. У відповідь на це на неї обрушився цілий потік нарікань на труднощі та образи, які Тарсо терпіла від «батюшки» та від «владики»: «Сердитий батюшка хапає мене за шкірку, крутить мене й б’є по шиї, ось тут, і ось тут, і ось тут. Ось тут у мене менінгіт, ось тут — операція. Подивіться, що сталося з моїми руками, які вони тепер слабкі. Двадцять років! А на ноги подивіться! Але я радистка і всі свої з’єднання налагоджу».

Нікого з тих, хто скаржився їй на свої страждання, на якісь нерозв’язні проблеми, Тарсо не повчала, не давала їм жодних порад і не втішала, вдаючись до суворих аргументів розуму. Вона лише показувала, в яких умовах протікало життя у неї самої, і давала можливість поглянути на ці проблеми на тлі своїх власних страждань і свого болю.

Тарсо навчилася отримувати від болю духовну користь. Вона терпіла біль не для того, щоб просто мучитися. Очевидно, вона завдяки благодаті відкрила духовний, пробуджуючий сенс болю. Блаженна терпіла біль, щоб безперестанку перебувати в стані аскетичного бдіння. Можливо, найболючіше для неї було, коли у неї нічого не боліло. Вона напевно знала слова Писання: «Кожного разу, коли потрапляєте в різні спокуси, вважайте це для себе великою радістю, брати мої, знаючи, що випробування вашої віри породжує терпіння. Але нехай терпіння має досконалу дію, щоб ви були досконалі й неушкоджені, без жодного недоліку».

Школа болю — це найплідніша школа для Божого чоловіка. Завдяки такому навчанню він наближається до Хресного таїнства болю. Страждає разом із Тим, Хто постраждав за нього.

Тарсо вміла ділитися зі співрозмовником користю від свого болю найвигіднішим для нього чином. Щоразу якоюсь особливою поведінкою та логікою вона показувала співрозмовнику те, що стосувалося особисто його. Вона знала, де в нього болить. І показувала йому, де біль не потрібен.

Усе її життя, кожна її мить були тренуванням у терпінні. Вже один її маленький будиночок, який вона сама збудувала зі шлакоблоків, свідчив про взятий на себе подвиг терпіння, в якому вона вправлялася все життя заради Христової любові. Ганчірка замість дверей, відсутність вікна, нерівна земляна підлога та дах із шматків бляхи.

Ще один приклад її великого терпіння наводить одна сестра, яка доглядала за Тарсо, коли та лежала в Гіппократівській лікарні.

«Одного вечора, перед відбоєм, ми вже зібралися йти з холу до палати. Але щойно ми підійшли до дверей палати, Тарсо відмовилася заходити туди, бо з-за дверей долинав звук телевізора. Ми залишилися в коридорі, присівши на лавку. Було видно, що їй дуже погано, але вона терпіла щосили. Минуло кілька годин, і я вже більше не могла дивитися на неї в такому стані. Гадаю, я тоді обурилася в душі й попросила її дозволити мені зайти в палату та запропонувати вимкнути телевізор. Але вона суворо заборонила мені це: «Ні, не треба, адже сестрі подобається дивитися телевізор, з ним їй легше».

Ми залишалися в коридорі до півночі. Коли ж нарешті настала тиша, ми увійшли до палати, вона забралася на своє ліжко й сіла, нахилившись уперед і витягнувши поранені ноги. Я попросила її прилягти на подушки, але вона відмовилася, відповівши: «Зараз мені краще, і лягати мені не можна».

Згодом, сидячи так, заснула. Близько другої години ночі вона прокинулася і, дивлячись уперед, дуже енергійно сказала: «Прийшов лиходій… Іди геть звідси! Чого тобі від мене треба? Яке тобі до мене діло, що ти сюди прийшов?» І вона почала осіняти себе хрестом і молитися, ще довго повторюючи: «Господи Іісусе Христе, Боже мій, помилуй мене!» А потім мовчки сиділа до ранку».

«Тарсо взагалі не терпіла шанування себе, визнання, похвал. Під час нашої першої зустрічі вона здавалася роздратованою:

— Ви приходите, а мені — тільки шкода. Навіщо ви сюди приходите? У вас є владика, є стариця-ігуменя, є монастир. Навіщо вам сюди приходити?

У однієї гості Тарсо вирвалася відповідь на ці її слова:

— Ви більше, ніж ігуменія.

Тарсо аж підскочила від обурення. Почала перехрещуватися й тричі прочитала Іісусову молитву. Вона показувала нам шлях смирення. Відразу після молитви вона заспокоїлася й перейшла на іншу тему».

Одна черниця, знайома з Тарсо, розповідає: «Коли ми прийшли вперше, вона почала говорити нам юродиві речі, вживаючи іноді й непристойні слова, щоб ми втратили до неї повагу, яку мали. Юродиві зазвичай так і чинять. Так вона й почала з нами розмовляти й під час нашого наступного візиту, але коли побачила, що ми не надали цьому жодного значення, нічого подібного більше не говорила. Тоді я її запитала:

— Тарсо, як нам полюбити Христа?

Вона почала перехрещуватися й говорити, повторюючи:

— Господи Іісусе Христе, помилуй мене! Господи Іісусе Христе, помилуй мене! Хіба це не любов? Хіба це не любов? Що тобі ще потрібно, хіба це не любов?

Коли ми повернулися до нашого монастиря, я почала промовляти Іісусову молитву устами. Було літо, і моє горло пересохло. Тоді в мене промайнула думка: чи не випити мені трохи компоту? Але, з іншого боку, то що це тоді буде за подвижництво?

Через п’ятнадцять днів ми знову приїхали до Тарсо, і, щойно вона мене побачила, одразу сказала:

— Увага й молитва! А як кажуть у народі, коли занадто багато «Господи, помилуй», Богу це набридає, якщо людина не досягне найглибшої глибини смирення.

І додала:

— А коли у тебе пересихає в горлі, можеш випити трохи компоту».

Та й родичі Тарсо, які колись вважали її хворою, бачачи її дивовижний духовний ріст і відчуваючи благодать, що виходила від неї, приходили до неї, щоб отримати допомогу й розраду. Племінниця Тарсо розповідає: «Її зовнішній вигляд перевершував усі межі смирення. Вона хотіла, щоб і ми, її родичі, відчули смирення на власному досвіді. Так, одного разу, коли ми прийшли до неї в гості, ми не знайшли Тарсо в її будиночку. Ми запитали, чи не знає хтось, куди вона пішла, і одна черниця сказала, що, можливо, ми знайдемо її на березі моря.

Ми вирушили до моря й знайшли її на березі, у маленькій таверні. Вона сиділа за столом і їла смажену хамсу.

На нас справило велике враження те, що, з одного боку, вона прийшла поїсти до таверни, де було багато людей, адже вона жила настільки аскетично й була так убого вбрана, що в чорному одязі нагадувала найбіднішу черницю. З іншого боку, ми дивувалися, чому її не прогнали, адже їй не було місця серед цих добре вбраних людей.

Однак її не тільки не вигнали, але й коли вона заплатила якісь копійки за свою їжу, а я пішла до господині таверни, щоб доплатити за неї, та не погодилася взяти в мене гроші, бо вважала візит Тарсо благословенням для себе. Я зрозуміла, що її там знали, оскільки господиня сказала, що Тарсо заплатила ту саму суму, яку дала багато років тому під час свого першого візиту туди. Але вершиною цієї історії стало наступне. Коли Тарсо підвелася, щоб піти (а ми, разом із її сестрою та племінницями, сиділи поруч), вона голосно сказала: «Це моя сестра і мої племінниці».

Вона це зробила, напевно, для того, щоб і ми відчули свою смиренність. Адже нам, добре одягненим, у той момент стало соромно ми подумали: «А що скажуть люди, ніби ми про неї, таку бідно одягнену, зовсім не дбаємо». Моя мати надсилала їй тканину, щоб вона собі щось пошила, оскільки вміла це робити. А Тарсо спеціально шила собі грубий і безглуздий одяг, щоб виглядати як жебрачка».

Найбільше їй подобалося, коли над нею глузували. Але одного разу вона запитала сестру Марину:

— Чому сестри називають мене божевільною?

Та, звісно, відповіла:

— Тому що ти робиш божевільні речі, говориш грубі слова, і тебе не розуміють.

— І в чому ж моя вина? Що мені робити?

— Розмовляй пристойно й розсудливо.

Відповідь Тарсо була сповнена глибокого сенсу:

— Хм… Мені це невигідно 🙁

Тарсо наполегливо наголошувала, прагнучи донести це до нас, що ми повинні самі займатися духовним життям, особливо молитвою, платячи чимало «тисяч», необхідних для цього. Її засмучувало, що молоді люди, тобто ті, у яких було багато сил і які самі мали навчити її цій справі, навпаки, приходили за цим до неї. Вона казала: «Поглянь, які хлопці приходять до мене замість того, щоб усе робити самостійно!».

Дієслово «робити» означало саме духовну діяльність. Так, під час нашого першого візиту до неї, після тривалої промови цією алегоричною мовою, побачивши на наших обличчях нерозуміння, вона, зрештою, немов зневірившись, сказала: «Невже ви не розумієте? Я молилася всю цю ніч!» Іншого разу, коли хтось поруч із нею молився Богу про те, щоб йому було дано те, чого він бажав, Тарсо повернулася до нього й сказала:

”Ти що ж, даром хотів? Щоб купити хліб, зараз потрібно п’ятдесят тисяч”.

”Починайте ввечері, близько п’ятої, і продовжуйте, скільки зможете”, — сказала вона нам того разу. Тоді я вперше почув від неї слова про «дім»: «Ми повинні збудувати навколо себе дім, закритися всередині нього й залишити лише одну дірку вгорі». Судячи з усього, вона хотіла сказати, що ми повинні берегти розум від вражень наших почуттів, а може, й від усіх помислів, і залишити лише один канал зв’язку з Христом.

Частина четверта. Духовний образ юродства блаженної Тарсо

Одного разу Тарсо розмовляла зі святогірським ченцем, який запитав її:

— Який шлях привів тебе сюди, на це місце юродства?

І Тарсо відповіла:

— Та який там шлях, друже мій? Праця. Я була у світі й вмирала. А потім — праця, праця… І як же ти думаєш, брате мій, я прийшла сюди? Шляхом, який проклали божественні отці. Я померла для світу, віддала своє життя Христу, і відтоді — праця, праця…

Слова «праця, праця» мали, звісно, прихований сенс. Вони означали постійне умертвіння старої людини.

І Тарсо з найюніших років, протягом усього свого життя, любила покійних, що мучилися в пеклі, і щиро турбувалася про них, не приховуючи цього.

«Часто Тарсо нам говорила, сильно напружуючи свій слабкий голос:

— Діра, сестри мої! Пробийте дірку, сестри! Там, внизу — душі, багато душ, звідси аж туди внизу (і вона показувала в бік моря). Безліч! Найрізноманітніші, звідусіль, у найглибших глибинах пекла. Їм погано, і ми маємо їм допомогти. Люди всякого роду: депутати, пастухи, шевці, торговці. Це не жарти, їхні душі благають про ковток повітря, благають про спокій.

Так вона спонукала нас молитися за душі покійних».

Частина п’ята. Особливі благодатні дари блаженної Тарсо

Розділ перший. Бачення райського саду Царства Божого

Нерідко Тарсо, іноді ніби звертаючись сама до себе, а іноді прямо звертаючись до свого співрозмовника, промовляла:

— Там, там нагорі, є фрукти, овочі, зелень, сади.

Серед цих садів у неї був і свій город, свої «овочі, кавуни й огірки», які, однак, як вона час від часу скаржилася, у неї «крали». Так блаженна натякала на похвалу.

Одного разу до неї прийшли згорьовані батьки. У них було двоє синів, і один із них нещодавно загинув у автомобільній катастрофі. Людина, яка привела їх до Тарсо, хотіла, щоб вони почули слова розради, здатні полегшити їхній біль. Він сказав блаженній, що в них є одна дитина, Костянтин. Тарсо одразу поспішила виправити його:

— У них є ще й Панайотіс (так звали загиблого сина), я бачу його поруч із маєтком, посеред саду, де ростуть салат і дині.

Батьки були вражені, почувши ім’я своєї дитини, і їх втішило те, що в іншому світі він живий.

Коли ці люди знову прийшли до неї, Тарсо сказала їм:

— Я бачу Панайотіса, він мій чоловік!

Словами «він мій чоловік» Тарсо хотіла показати, що з їхнім сином її пов’язує тісна духовна спорідненість. Найімовірніше, завдяки дару прозорливості їй була відома дивовижна історія цього молодого чоловіка. Майже нічого не знаючи про церковне життя, він дуже рано проявив особливу любов до святого Іоанна Предтечі. Щоразу, проїжджаючи на своїй машині повз сусідню церковку, присвячену святому Іоанну Предтечі, він зупинявся, заходив до неї, запалював свічку перед його іконою й молився святому, а друзі в цей час чекали на нього в авто. Панайотіс загинув в автокатастрофі 29 серпня, у день Усікновення святої глави Чесного Предтечі. Він уже досяг тієї зрілості, яка дозволяла йому переселитися до небесних садів.

Коли сталася страшна аварія в Чорнобилі, багато хто побоювався катастрофічних наслідків і для Греції. Деякі гості Тарсо поділилися з нею своїм занепокоєнням щодо найближчого майбутнього. Вона, однак, заспокоїла їх у властивій їй манері:

— Ого! Ось, тисячі лікарів у повітрі в своїх білих халатах! Не бійтеся, вони оберігають наше життя, очищують повітря!

Було зрозуміло, що вона говорить про ангелів.

Одному молодому чоловікові, якого Тарсо побачила вперше, вона сказала:

— Ти вже досяг спасіння, але тебе повернули назад, не дали тобі ключів від Царства.

Дійсно, коли йому було два з половиною роки, він захворів, і його у важкому стані терміново доставили до лікарні. Увечері університетський професор-педіатр повідомив батькам, що їхня дитина до ранку не доживе.

Тоді мати довірила своє чадо Пресвятій Богородиці. Своїми невпинними молитвами вона вплинула на перебіг хвороби, так що в результаті, після ретельного й детального обстеження, було поставлено інший діагноз.

Виходить, що Тарсо своїм прозрінням таємниць Царства Божого підтвердила правоту професора, водночас засвідчуючи чудотворне зцілення цієї дитини. А разом із тим вона говорила й про втрачений «шанс» одразу досягти Царства Небесного.

Розділ другий. Благодатний дар прозорливості

Світ один

Тарсо споглядала і підземний світ — пекло, і небесний світ — Царство Боже. Як і кожна людина Божа, що володіє цим даром Святого Духа, вона бачила матеріальне творіння, людські серця й душі, а разом із тим — і небесні справи. Для Тарсо, завдяки дару прозорливості, світ Божий — матеріальний і духовний — був єдиним цілим.

Після того як Тарсо отримала сповіщення згори про своє швидке закінчення життя, вона часто говорила, іноді — зрозумілими словами, іноді — по-юродивому, що піде в небесні сади, у Царство Боже.

Після того як Тарсо отримала звістку про своє швидке «переведення на інше місце», одна черниця з іншого монастиря, що не в Кератеї, передала їй прохання своєї ігумені, щоб блаженна молилася за її сестер, коли піде.

Тарсо запитала:

— Куди я піду?

— У інший світ.

Тоді Тарсо, немов відрізавши, відповіла:

— Світ — один.

Вона нахмурилася й додала:

— Нісенітниці говориш! І як таке взагалі може прийти в голову! З розуму можна зійти, що вони кажуть! Яка нісенітниця! А твоя ігуменя — злодійка. Вона мене не знає й ніколи мене не бачила. І при цьому — вбиває. Відібрала в мене всю мою працю й нічого не залишила. Забрала в мене весь мій парадний гвардійський одяг.

Очевидно, прохання ігумені не сподобалося Тарсо, оскільки в ньому висловлювалася пошана на її адресу, і блаженна вирішила, що таким чином її «мільйони» розкрадаються.

Одна черниця розповідає: «Я шанувала Тарсо як святу. Одного разу я молилася по чотках так: Раба Божа Тарсо, допоможи мені!» У той час деяким друзям нашого монастиря випало відвідати Тарсо, і вона їм сказала:

— У вас там одна черниця з Криту (а їй ніхто не казав, звідки я родом) весь час мене б’є. Чого їй від мене потрібно? Хіба вона не знає, яка я слабка?

І вона показала свої худі, як у скелета, руки.

— Чого вона від мене хоче? Що я можу їй дати?

Іншого разу, коли ми збиралися до Тарсо, ігуменя нам сказала:

— Не ставтеся до неї, як до ворожки. Поїдьте, щоб почути від неї щось корисне для душі.

Як тільки ми дісталися до Тарсо, вона нам сказала:

— Ви що, за ворожку мене приймаєте?»

У кожно свій “рівень”

Один святогірський ієромонах, який багато разів бував у Тарсо, розповідає: «Вона бачила мене вперше й нічого про мене не знала — ні хто я, ні звідки. Ми були самі. Присіли під відкритим небом біля її келії. Була зима, лютий. Було дуже холодно. Вона посадила мене на сонечку, а сама сіла в тіні й дивилася в землю.

Мені дуже захотілося дізнатися більше про її життя. Коли я про це подумав, вона підняла на мене очі й подивилася так пильно, що мені довелося відвести погляд. Не знаю, як це сталося, я не можу передати це словами, але я відчув себе інакше, дуже вільно. Я був у безмежному, дуже широкому просторі, і в моїх думках, немов на кінострічці, кадр за кадром, промайнуло життя цієї жінки. Я побачив, як вона все життя трудиться взимку й влітку, у холод і спеку, під дощами й вітрами, завжди не спаючи, терплячи тілесні страждання, без жодних благ, без храму, богослужіння, співу і, головне, без підтримки сподвижників, без спілкування з ними.

Я порівнював із усім цим своє власне життя і казав собі: «Горе мені! Що робить вона заради Божої любові, а що роблю я?» Тут вона перервала мовчання й сказала:

— Дитино моє, навіщо ти так думаєш? Я живу так, а ти інакше. Ти робиш те, що можеш. Ти — священник.

І вона почала докладно описувати мою нелегку працю та умови мого повсякденного життя, закінчивши так:

— Але при цьому ти перебуваєш під покровом Пресвятої Богородиці, у тебе є брати, і ти в безпеці. А мені, нещасній, коли Бог віддаляється, куди притулитися? Люди то сміються з мене, то вшановують, і тоді мені загрожує втрата всього, що у мене є.

Я побачив і відчув, як їй бракує людини поруч і братнього спілкування у Святому Дусі. Роздумуючи над цим, я відчув, як моя душа спілкується з душею цієї блаженної жінки. Вперше я так ясно бачив свою душу, хоча й не можу описати це словами. Це було відчуття якогось простору, цілком духовного, нематеріального, в якому була присутня лише вона. І вона запитала, як особа, яка має владу:

— Чому в тебе не гаразд із цими двома речами?

І вона показала мені в цьому ясному просторі дві тіні. І владно сказала, підносячи руки до неба:

— Архангели Божі, прийдіть і усуньте ці перешкоди, щоб безперешкодно приходила Божа благодать у цю душу.

Можливо, цими перешкодами були мої часті досади через дрібниці, від чого мене охоплював смуток. Я побачив і відчув, як ці дві тіні віддаляються. Відтоді я перебуваю у більшій душевній свободі. Подякував їй за любов, яку вона проявила до мене, і попросив її молитися за мене та за моїх братів.

Буря

«Одного разу я прийшла провідати Тарсо, — розповідає сестра Марина. — Я сіла поруч із нею біля її хатинки. Була гарна тиха погода. Посеред розмови вона мені сказала:

— Сядь-но з цього боку, щоб тебе не зачепила буря.

Я не звернула уваги на ці слова. Трохи згодом вона знову сказала:

— Пересядь сюди, а то тебе накриє вітром.

Тоді я їй відповіла:

— Що за дурниці ти говориш? Адже я тебе просила — говори нормально!

Вона мені відповіла:

— Я говорю нормально, тільки ти не слухаєшся.

Незабаром повіяв легкий вітерець. Тарсо сиділа задумлива. Раптово налетів шквал, підняв якісь старі дощаті двері, що валялися поруч, і кинув мені прямо в чоло, розбивши його до крові. Тарсо закричала:

— Ай-ай-ай, Матір Божа! Ох, неслухняна, я ж тобі казала — сідай сюди! Що мені тепер з тобою робити? Пресвята Богородице, поможи нам!

Вона одразу постаралася мені допомогти, схопила якусь брудну ганчірку й перев’язала мені голову. У такому вигляді я дійшла до монастиря, де про мене вже подбали сестри. І все у мене загоїлося без жодного зараження.

Розділ третій. Дар зцілення від хвороб

Блаженна Тарсо мала також і дар зцілення.

Але й цей дар вона намагалася приховати від усіх, а насамперед від тих, кого вона зцілювала. Ось чому Тарсо відповіла на прохання однієї своєї родички помолитися за її одужання такими словами:

— Нехай кожен сам молиться за себе.

Напевно, Тарсо молилася за зцілення своєї родички, але такою відповіддю вона майстерно це приховала.

Одна жінка, яка відвідувала Тарсо в лікарні, розповідала таку історію. Коли їй було десять років, вона сильно страждала від астми, і лікарі сказали батькам, що надій на поліпшення немає. Почувши про Тарсо, батьки привезли до неї свою дочку й на кілька днів залишили у блаженної. Тарсо допомагала їй робити уроки, займаючись з нею навіть французькою мовою. Хоча умови життя у Тарсо були суворими, батьки вирішили так вчинити, сподіваючись, що це піде на користь дитині. І справді, дівчинка пішла від Тарсо здоровою.

Один ревний шанувальник Тарсо, який часто бував у неї, поділився історіями про блаженну. Розповів і про те, як Тарсо зцілила його від хронічної хвороби, причому це сталося вже після відходу стариці.

«Одного разу після нічної прогулянки я ліг спати, у голові вирували різні думки й образи. Уві сні я опинився на великому плато, яке перетинала стежка, що вела до якогось пагорба. Біля підніжжя цього пагорба стояла Тарсо. Я побіг туди, немов божевільний, відчуваючи таке щастя, що моє серце просто тануло від любові до неї. Коли я наблизився настільки, що вже міг доторкнутися до неї, вона простягнула праву руку й зробила відсторонюючий жест долонею, сказавши при цьому:

— Не наближайся до мене, доки не виправишся.

Вражений, я відскочив назад і зіщулився. Тоді сталося щось несподіване. Вона дбайливо підійшла до мене й хрестоподібно подула на мене, як священик дме на немовля під час таїнства Святого Хрещення. Потім вона подула на мій правий лікоть, від хронічного запалення якого я весь час страждав, і правою рукою перехрестила мене. Відтоді рука в мене ніколи не боліла».

Своєю молитвою Тарсо надала допомогу дуже багатьом людям — одним явно, іншим таємно. І таких людей набагато більше, ніж нам відомо. Одна жінка якось назвала її бабусею. Блаженна з певною суворістю відповіла:

— Бабуся? Я — сестра милосердя і допомагаю всім людям 🙂

Розділ четвертий. Чудесні події в житті Тарсо

Після того як Тарсо розпочала свій суворий аскетичний подвиг, у її житті сталося багато чудесних подій. Деякі з них, з Божої волі, стали відомі людям.

Одна черниця розповіла про кілька чудесних випадків.

«Тієї зими було дуже холодно. В той час у Тарсо не було жодного житла, і вона всю ніч проводила під відкритим небом. Якось вранці, коли тільки світало, ми побачили, що все навколо вкрите снігом. Я відразу згадала про Тарсо і подумала, що знайду її непритомною від холоду. Схопила спирт, щоб її розтерти, і побігла.

Шукала її всюди, але ніде не могла знайти. Побігла до маслобійні, але там двері були зачинені на замок. Я дуже стривожилася і продовжувала пошуки. Раптом помітила Тарсо, яка сиділа під якимось кущем. Підходжу до неї і що ж я бачу? На метр навколо куща не тільки не було снігу, але й земля була зовсім суха. І Тарсо сиділа там, ніби нічого не сталося».

«Одного разу, коли Тарсо була ще молодою, стався такий випадок. Вона йшла за межами монастиря неподалік від моря. Якийсь чоловік із недобрими намірами погнався за нею. Тоді Тарсо побігла щодуху, а він побіг за нею слідом. Але тільки-но наблизився й хотів схопити, як побачив, що блаженна далеко й тікає від нього по повітрю, не торкаючись землі, одягнена в невимовно прекрасне вбрання. Він втратив дар мови. Йому здавалося, що його серце зупиниться від того, що він бачить. Цей чоловік сам розповів одній сестрі в монастирі про цей випадок. Відтоді він вірив, що Тарсо — надзвичайна людина, і дуже її вшановував».

«Ось ще один подібний випадок. Деякий мешканець Кератеї, вважаючи Тарсо божевільною, замислив із лихим наміром прийти вночі до її хатинки на полі. Він обмірковував це багато днів. Нарешті вирішив, що завтра ввечері це зробить. Однак, коли ліг спати, побачив уві сні хатинку Тарсо, а в ній — і саму її, одягнену в білий хітон. Тарсо молилася, піднявшись на метр над землею, і її оточувало небесне світло. Тоді він почув якийсь голос, що сказав йому: «Якщо торкнешся Моєї раби, то помреш». Він у жаху прокинувся й покаявся у своїх задумах. Наступного дня цей чоловік пішов до монастиря й розповів про все одній черниці, а та поділилася цим зі мною. Відтоді він дуже шанував Тарсо і, коли зустрічав її, завжди опускав очі, не наважуючись поглянути на неї».

Одна родичка Тарсо розповідає: «У 1972 році ми їздили на острів Міконос. Вийшовши на пристані, ми побачили черницю, яка сиділа біля своїх речей і терпляче на щось чекала. Ми запитали, чи не потрібно їй у верхню частину острова, куди прямували ми. Виявилося, що треба, і вона пішла з нами. По дорозі з’ясувалося, що вона з Кератейського монастиря. Я сказала, що там, у цьому монастирі, прихистили мою хвору тітку на ім’я Тарсо. Тоді черниця відповіла:

— Це ви хворі, а та, про яку ви говорите, — свята. Деякі черниці бачать, як вона іноді ширяє над землею».

Ось що розповідає одна сестра, яка часто бувала у Тарсо: «Одного разу ми з подругою прийшли до Тарсо. Ми стояли біля її келії й розмовляли. Раптом погляд блаженної зупинився на чомусь за два метри перед нею, немов вона побачила когось, невидимого для нас. Вона високо підняла руки й сказала:

— Ось він, офіцер! Хотіла б я знати, невже ти анітрохи не втомлюєшся? Цілий день вгору-вниз, вгору-вниз.

Кажучи це, вона піднімала й опускала руки.

Мені стало ясно, що зараз відбувається щось дуже важливе, і я із захопленням дивилася на Тарсо. Її зосереджене обличчя зовсім змінилося, воно просто сяяло любов’ю. Блаженна була поглинена якимось надприродним, але водночас звичним для неї видінням. Вона залишалася в цьому стані недовго, а потім повільно опустила руки, повернулася й подивилася на нас, зрозумівши, що й ми спостерігали за цією подією».

Тарсо каже нам: людській душі необхідна смиренність.

Вона каже нам це всім своїм життям і всією логікою свого подвижницького божевілля. І це воістину робить блаженну Тарсо апостолом євангельського божевілля. Таке божевілля — це виклик, звернений до самосвідомості християн. Цей виклик має бути сьогодні сприйнятий як заклик прокинутися від абсурду, як промінь світла в темряві й мороці сучасності.

Одного разу ангел Божий з’явився досвідченому й знаменитому подвижнику на ім’я Питирим і сказав: «Чому ти вихваляєшся своїми подвигами? Чи хочеш побачити жінку, більш благочестиву за тебе? Іди до жіночого Тавеннського монастиря, і знайдеш там одну сестру, яка носить на голові пов’язку. Вона всім служить і, хоча всі нехтують її, серцем ніколи не відступає від Бога».
Питирим встав і пішов до Тавеннського монастиря. Прийшовши туди, він висловив бажання побачити всіх насельниць. Зібралися всі, не прийшла лише одна Ісидора. Святий Питирим сказав: «Приведіть мені всіх». І коли йому відповіли: «Ми всі тут», він сказав: «Тут немає однієї сестри, яку показав мені ангел». Тоді вони сказали: «Є у нас одна божевільна, вона в кухні». «Приведіть і її, — сказав великий муж, — дайте мені подивитися на неї». І вони пішли покликати її.
Але Ісидора, зрозумівши, у чому справа, не послухалася. Тоді її повели силоміць, сказавши їй: «Святий Питирим бажає бачити тебе». А ім’я його було славне. Коли ж привели її й великий чоловік побачив її обличчя, а на голові в неї була старенька пов’язка, тоді він впав їй до ніг і сказав: «Поблагослови мене, матір». І вона, також впавши йому до ніг, сказала: «Ти благослови мене, мій добродію!». Побачивши це, усі здивувалися й почали говорити: «Авва! Не ганьби себе, адже вона божевільна!» «Це ви божевільні, — відповів святий старець, — а вона краща і за вас, і за мене. Вона наша мати, і я молюся, щоб зрівнятися з нею в день Суду».
Почувши це, усі з плачем впали йому до ніг, сповідаючи, як сильно вони засмучували цю святу. Одна казала: «Я завжди сміялася з неї». Інша: «Я знущалася з її смиренного вигляду». Ще одна казала: «Я ображала її, а вона мовчала». А ще одна: «Я часто виливала на неї помиї». Одна казала: «Я била її». А ще одна: «Я била її кулаком». Словом, усі зізнавалися в тих чи інших заподіяних їй образах і стражданнях. Прийнявши їхнє каяття, святий Питирим разом з Ісидорою помолився за них і, дуже втішивши чесну рабу Христову, пішов з обителі.
Через кілька днів ця блаженна, не терплячи слави, честі, послуг, які почали надавати їй усі сестри, і обтяжена вибаченнями, таємно пішла з монастиря. Куди вона пішла, де сховалася і де померла, ніхто не знає донині. Так подвизалася доблесна, смиренномудра і блаженна діва Ісидора.

(Палладій Єленопольський, Лавсаїк)

(Переклад з російської – ред. N.E.W.O.D.)