Тарсо, Христа ради юродива

Розділ шостий. Благоухання мощей блаженної Тарсо

Розділ сьомий. З святими упокой

Частина друга. Сенс юродства заради Христа

Частина третя. Подвижницький образ блаженної Тарсо

Частина четверта. Духовний образ юродства блаженної Тарсо

Частина п’ята. Особливі благодатні дари блаженної Тарсо

Розділ перший. Бачення райського саду Царства Божого

Розділ другий. Благодатний дар прозорливості

Розділ третій. Дар зцілення хвороб

Розділ четвертий. Чудесні події в житті Тарсо

Старець сказав: «Або тікай від людей,
або через сміх над людьми та світом
зроби себе юродивим».
(Стародавній Патерик)

Книга Іоанна Корнаракіса «Тарсо, заради Христа юродива» (2018 р.) розповідає про старицю Тарсо (Тарасію), заради Христа юродиву (1910–1989), яка подвизалася при монастирі Пресвятої Богородиці поблизу селища Кератея в Аттиці. Ті, хто знав дари її душі, шанують Тарсо як преподобну, тоді як гоночливі, які цікавилися нею, досі вважають, що це була людина, хвора на шизофренію.

Публікується у скороченому вигляді.

Повна версія книги російською мовою доступна для завантаження на території України за цим посиланням.

Пам’ять стариці Тарсо відзначається 7 жовтня (н. ст.)

Вступ

Читачі «Патериків»¹ та інших творів святих отців знають, що аскетичні подвиги зазвичай здійснювалися в пустелі. Святі, чиє життя було присвячене досягненню євангельської духовної досконалості, а подвижництво було суворим аж до крові, спочатку просяяли у Святому Дусі саме там — у такому місці на землі, яке позбавлене зелені й води, тіні дерев і розради від людини, що живе поруч.

Але не можна забувати, що Святий Дух, який обожествляє людину, не пов’язаний з усталеними нормами та звичаями людського життя. Дух “дихає, де хоче”².

У зміні часів і плині умов життя, що невпинно змінюються, Святий Дух — світло й життя, і живе розумне джерело, Дух премудрості, Дух розуму, благий, правий, мислячий, пануючий, який очищає гріхи, Бог і той, що творить Бога, — здійснює духовне відродження та спасіння душ, які люблять Бога, у кожну мить часу та за будь-яких життєвих обставин.

Юна Тарсо у чотирнадцять років була покликана благодаттю Святого Духа, як і всі християни, подвизатися заради спасіння своєї душі — адже Бог хоче, щоб усі люди спаслися й досягли пізнання істини.

Але, звичайно, Бог ні в якому разі не спасає людину насильно, проти її волі. Він спасає тих, хто справді хоче бути спасеним і хто підтверджує це бажання, беручи на себе суворий подвиг неухильного втілення у своєму житті спасительних євангельських заповідей. Саме таких людей, як каже про це преподобний Максим Сповідник, Святий Дух «приводить до обоження»³.

Навіть воцерковлений християнин може думати, що людина, яка досягла духовної досконалості, тобто справді свята людина, від лона матері визначена Богом для набуття святості. Напевно, такий християнин думає так через те, що його уяву вражають (особливо у порівнянні з власними, часто перебільшеними, немощами) великі подвиги святого, суворе аскетичне життя, що майже виходить за межі людських можливостей, та невпинна боротьба зі своїми пристрастями.

І коли ми хочемо виправдатися за нашу неспроможність стати святим, тоді хапаємося за «рятівний» аргумент «грішної людини» — не для покаяння, а для виправдання нашої нездатності вести справжнє духовне життя: «Ми ж грішники, куди нам до святих!»

У блаженної Тарсо була інша логіка. Приступивши до подвигу, вона без страху дивилася в обличчя смерті — смерті власної особистості. Іноді, відкинувши юродство, вона говорила: «На це місце мене привіз катафалк. Ось тут мене скинули», — і вказувала на землю.

Так, усе своє життя вона намагалася невпинно умертвляти свою самость. Вона була мертва для всього прекрасного й приємного, але водночас і для всього скорботного, властивого цьому світу. Саме це умертвіння всього людського в її житті спонукало тих, хто з нею знайомився, думати: «Хіба можливо комусь досягти міри Тарсо? Вона — обраниця Божа».

Але Божа любов прагне спасіння всіх людей, її благодатний заклик звернений до всіх однаково. Адже Бог є любов, Він добрий і справедливий. Навіть якщо здається, що комусь Він дає більше, це не означає, що іншому Він дає менше через упереджене ставлення. Бог не є упередженим.

Тут ми стикаємося з проблемою свободи людини та її права або можливості вибору шляху свого спасіння. Йдеться про вибір власної міри духовного подвижництва⁴, тобто про використання свого конкретного особистого таланту⁵, даного для спасіння.

Преподобний Максим Сповідник у цьому зв’язку зауважує⁶: «Бог, заради барвистого різноманіття в устрої наших душ, зі Своєї доброти створив відповідну безліч шляхів, що ведуть до вічних обителей тих, хто бездоганно крокує ними, так що кожен, обравши відповідний собі шлях і пройшовши ним життєвий шлях, зможе зайняти на небесах омріяне місце у вічній славі» .

Кажучи це, святий Максим має на увазі, що кожна людина отримала від Бога свій власний талант спасіння. Тобто кожній людині відпущена своя міра подвижницьких сил, які вона покликана докласти, слідуючи своїм шляхом до Царства Божого. І якщо вона досягне своєї мети, то досягне й своєї міри досконалості у Христі Ісусі.

Тарсо побачила, завдяки Божій благодаті, свою міру й обрала свій шлях до Царства Божого — шлях юродства заради Христа.

Її рідні, як зазвичай, виявилися не в змозі зрозуміти такі високі прагнення. Їм здавалося, що все це неприродно для дуже вродливої, розумної й освіченої дівчини.

Таке наполегливе бажання піти зі світу й обрати чернече життя часто приводить родичів до висновку: «дитина психічно хвора».

Люди, які не розуміють, що означає юродство у Христі, звертають увагу лише на зовнішню сторону юродства, на дивну поведінку юродивих. Тому вони думають: «Дитина з’їхала з глузду. Вона стала не такою, якою ми її знали раніше. Вона збожеволіла».

Але заради Христа юродивий християнин у жодному разі не є безумним або таким, що втратив розум. Він не дурень, не маніяк і не божевільний. Він розсудливіший, ніж найрозумніші люди на світі.

Він мислить абсолютно тверезо.

Один святий афонський старець сказав своєму послушнику, який спробував піти від нього, втекти від послуху, щоб стати юродивим заради Христа: «Дитино моя, щоб стати юродивим заради Христа, ти повинен бути розумним, якщо хочеш отримати нагороду. А коли я і ти — юродиві (тобто коли у нас мізки не на місці), то як ми можемо стати юродивими, якщо ми вже такі?»⁷.

Частина перша. Житіє блаженної Тарсо

Розділ перший. Біографія

Тарсо (або Тарасія) Загореу народилася 4 липня 1910 року в селищі Рого неподалік від гавані Корфі на острові Андрос. У родині було шестеро дітей, вона була наймолодшою.

Її батьки Перікл і Марія були благочестивими й богобоязними християнами. Особливо вирізнялася благочестям мати. Позитивно впливав на духовне життя родини й їхній родич, чернець на ім’я Галактион, який з 1898 року мешкав у відокремленому місці сімейної садиби.

Юна Тарсо закінчила середню школу, здобувши чудову для свого часу освіту. Вона була відмінницею, часто першою в класі. Коли їй було вісім років, померла її двадцятирічна сестра Пенелопа. І це занурило Тарсо, як і всю родину, у глибоку скорботу.

Тарсо, як наймолодшу, у родині балували більше за інших дітей, і тому не змушували виконувати жодної домашньої роботи. Змалку вона вчилася грати на мандоліні, і часто вони разом із сестрою грали та співали в колі друзів. Уся її родина була дуже працьовитою, і тому в домі ні в чому не було нестачі. Їхня садиба розташовувалася на околиці села, посеред саду з фруктових дерев та оливкових кущів. Був у них і город для власних потреб, а корови з вівцями забезпечували молоком, сиром та вовною. Життя родини минало тихо й мирно.

Коли Тарсо виповнилося чотирнадцять років, проявилися її прагнення до Бога та потяг до духовного життя. Сама Тарсо так розповідала про початок свого духовного шляху: «Я втекла з дому, коли мені було чотирнадцять років. Біля пекарні гралося багато дітей, але прийшов офіцер і вибрав мене. Він взяв мене на руки й відніс невідомо куди. У мені все змінилося».

Дійсно, з цієї чудової миті почали проявлятися характерні особливості її дивовижного й своєрідного духовного життя, яке зрештою вбралося в шати юродства заради Христа.

Тут варто зазначити, що покликання Богом блаженної Тарсо було подібним до покликання святих Симеона й Андрія заради Христа юродивих. Примітно, що святий Андрій отримав з рук Самого Владики Христа гіркий і водночас найсолодший напій, що передвіщало майбутній хрестовоскресний подвиг святого.

Тарсо після того випадку весь час прагнула втекти подалі від своїх рідних і взагалі від людей, шукала усамітнення та свободи. Незважаючи на юний вік, вона розмірковувала про інше життя, молилася за померлих родичів і навіть розмовляла з ними.

У різних повсякденних обставинах у неї почав проявлятися дар прозорливості. Одного вечора, коли всі готувалися до сну, а її мати закінчувала вечірні молитви, Тарсо сказала їй, щоб вони не відправляли Божественну літургію, заплановану на завтра в сусідньому селі, бо священик не зможе служити. Мати, дуже здивувавшись, вилаяла доньку, і літургія відбулася. Однак згодом з’ясувалося, що священик не мав би служити, оскільки напередодні ввечері напився. Маленька Тарсо, завдяки своєму дару, прозріла це.

Тим часом її сестра Катіна вийшла заміж в Афінах, і після 1931 року решта родини слідом за нею переїхала туди. Тарсо, улюблена всіма, і тут залишилася такою ж, як і раніше: спокійною, заглибленою в себе. Але деякі її витівки викликали здивування рідних. Найбільше їх турбувало, що вона часто, одягнувши білий балахон і білу хустку, нікого й нічого не боячись, йшла куди очі дивляться. Вона завжди носила старе взуття, а отримавши нове, обробляла його б’ючи каменем, доки такий «догляд» не приводив взуття до стану, який Тарсо нарешті влаштовував. 🙂

Незадовго до війни, у 1939 році, до неї посваталися і запросили на обід до будинку нареченого, куди вона вирушила разом зі своїм братом. Однак Бог допустив якесь невелике непорозуміння, тож її брат розгнівався й відвів сестру додому.

Вона спокійно сприймала події, що відбувалися, потайки висловлюючи все, що хотіла сказати, лише своєму Нареченому Христу. Вона була сповнена віри в Нього і цілковито довіряла Тому, Хто ще з юності обрав її Своєю нареченою.

Влітку 1940 року її родина вирушила відпочивати на Андрос, де вони застрягли через війну, що почалася, аж до 1942 року.

Як розповідають родичі Тарсо, коли в 1942 році родина повернулася до Афін, їх уже дуже турбувало її юродство. Побоюючись погіршення стану, вони силою відвели Тарсо до психіатра. І той діагностував у неї «шизофренію».

Для такого діагнозу були, здавалося б, усі підстави — адже у Тарсо виявляли цілком певні симптоми.

Тому було проведено хірургічне втручання, яке на той час застосовувалося досить широко. Трепанацію черепа було зроблено в скроневій ділянці з обох боків. Однак хірургічне лікування не дало жодних результатів, як, втім, не завдало воно й шкоди розумовим та психічним функціям.

У 1944 році, під час громадянської війни, коли всі люди воліли сидіти за зачиненими дверима, Тарсо продовжувала виходити з дому, одягнувшись у біле. Одного вечора хтось подзвонив у двері її сестри, яка мешкала в Екзархії, біля підніжжя пагорба Стрефі.

У той час партизани-комуністи облаштували там укріплення, щоб утримати цей район під своїм контролем.

Перелякана сестра, яка жила сама з трьома маленькими дітьми, відчинила двері й побачила озброєних бородатих чоловіків. Вони запитали, чи є в неї сестра на ім’я Тарсо Загореу. Подумавши, що з Тарсо щось сталося, сестра здригнулася. Один із партизанів, мабуть командир, відсунувши інших, звільнив прохід, щоб Тарсо могла увійти до будинку. А потім запитав у її сестри: «Хто вона така? Ця жінка, нічого не боячись, ходить під обстрілом, і жодна куля її не торкається».

Мати блаженної Тарсо жила за старим стилем, і в неї були зв’язки з монастирем Пресвятої Богородиці Певковуноятрісси в Кератеї. У той час ходили чутки про чудеса, які творив засновник і єпископ цього монастиря Матвій. Особливо він славився зціленнями хворих. А Тарсо, як ми пам’ятаємо, вважали хворою, до того ж хворою зі довідкою від психіатра. Тому її мати, сподіваючись на чудесне зцілення доньки, вирішила разом із нею вирушити до цього монастиря й пожити там деякий час. Так, одного прекрасного дня 1949 року, вже не сподіваючись на жодну допомогу від людей у світі, вона привела свою дочку, сама того не знаючи, на головне поле її подвигу.

Там вони прожили близько трьох місяців, але надії матері не виправдалися. Тому вона вирішила забрати дочку й повернутися додому. Однак Тарсо нізащо не хотіла йти з монастиря. Тоді мати попросила, щоб її дочка ще трохи пожила в монастирі. Та в підсумку це «трохи» тривало до кінця життя Тарсо.

Згодом Тарсо почала поводитися дивно й говорити дивні речі, що викликало у всіх здивування. Вона почала дражнити й викривати людей, особливо паломників.

Черниці, бачачи це, наказали їй піти з готелю, в якому вона прожила близько двох років. І подвижниця Христова, знову ж таки не домагаючись свого, опинилася без келії, не маючи де схилити голову.⁸

Вона оселилася неподалік від південних воріт монастиря, поруч із монастирською вівчарнею та руїнами якихось будівель. Більшу частину життя прожила під відкритим небом або в куренях із трави, які сама споруджувала і сама ж руйнувала. У ці роки у Тарсо не було постійного притулку, і вона блукала горами та долинами.

Пізніше, коли вона почала старіти й стала потребувати хоча б якогось даху над головою, їй вдалося без будь-якої сторонньої допомоги спорудити собі житло, натаскавши шлакоблоки зі згаданих руїн і зробивши покрівлю з поліетиленової плівки та оцинкованих листів. Там вона провела останні десять років свого життя.

Хоча Тарсо офіційно не була сестрою обителі, вона брала активну участь у монастирському житті. Одним із послухів, який вона взяла на себе сама, було те, що протягом багатьох років щодня приносила на монастирську кухню для трьох сотень сестер молоко з вівчарні, за півкілометра від обителі.

Посудини з-під молока вона наповнювала водою з Живоносного Джерела і повертала до вівчарні. Цією водою монастир напував і тварин. Там же, на кухні, вона брала собі їжу.

Ще Тарсо удобрювала гноєм монастирський виноградник. Вантажівка обителі скидала гній неподалік, а наступного дня черниці мали рознести його по винограднику. Однак вони навіть не встигали взятися за це, бо на ранок уся робота виявлялася виконаною. Ця справа довго залишалася для сестер загадкою. Нарешті вони вирішили вночі підглянути, що відбувається, і побачили, як Тарсо самотужки розносить гній по винограднику.

Працювала вона й на загальних послухах, де збиралися всі сестри, — на зборі бобів і винограду, на городах та на іншій подібній роботі — нарівні з усіма, тільки трохи осторонь. Коли наставала перерва на трапезу, Тарсо йшла зі своєю каструлькою до кухарки, яка роздавала їжу сестрам, і знову відходила вбік.

Сестра Марина розповідала, як одного разу застала Тарсо, коли та не знала, що за нею спостерігають: «У нас у монастирі відбувалося всенощне бдіння. Було літо, і службу відправляли під відкритим небом. Світив місяць. Коли почалося вечірнє бдіння, я пішла подивитися, як там справи у Тарсо. Тоді вона жила в халупі з дощок.

Зовні Тарсо не було видно. Я тихо підійшла до халупи, так що вона не могла мене помітити, і заглянула у щілину між дошками. Тарсо стояла й молилася, осіняючи себе хрестом і невпинно повторюючи пошепки: «Пресвята Богородице, допоможи мені, грішній! Допоможи мені, Матір Божа, Владичице моя, благаю Тебе!» Я слухала її, скільки могла, а коли повернулася на бдіння, вже співали стиховні після літії».

Зовнішній вигляд Тарсо став виразом аскетичного та ісихастського духу її подвижницького життя. Це стосувалося й її келії.

Спочатку Тарсо носила чорну рясу, причому намагалася, щоб та виглядала якомога гірше. Вона пошила її сама. Там були величезні широкі кишені, в яких вона носила богослужбові книги, Святе Письмо, Псалтир і багато чого ще. З роками її одяг дедалі більше відповідав духу юродства, ставав брудним і безглуздо-смішним.

Часта гостя Тарсо так описує її одяг: «Вона носила подертий брудний балахон, колись білий, а зверху — колись чорний підрясник, трохи коротший. До балахона була пришита величезна внутрішня кишеня, у яку можна було помістити все, що завгодно, хоча у неї не було нічого.

Взимку, намагаючись хоч якось зігрітися, вона одягала зверху три-чотири водонепроникні нейлонові плащі, один поверх іншого, а на плечі, немов пелерину, — коричневий рушник із хитро пришитою стрічкою».

Особливо Тарсо намагалася приховати красу свого обличчя, яку аскетичне життя лише підкреслило, а найбільше — приховати свої прекрасні очі, в яких можна було побачити шматочок смарагдового неба. Коли Тарсо була молодшою, якийсь чоловік, що завітав до монастиря, захоплювався красою її очей. Тарсо почула це, пішла до монастиря, взяла окуляри з товстими скельцями, наділа їх і в результаті зіпсувала собі зір.

Крім того, у перші роки життя в монастирі, після того як хтось їй сказав, що в неї гарний ніс, Тарсо почала закривати його чорною стрічкою поперек обличчя, яку змайструвала сама. Цю стрічку вона зняла з обличчя лише тоді, коли почала старіти.

Усередині її келії панував повний безлад. Розкидані вузли зі старим зім’ятим одягом і ковдрами, бляшанки з-під консервів для котів, усіляке сміття та покинуті дрібні речі — все це утворювало купу всякого мотлоху й у цілому нагадувало сміттєзвалище.

У кутку келії стояла велика лава, збита з пари шлакоблоків і мішка цементу, що закам’янів і зморщився після дощу. У молоді роки Тарсо, наче собака, забивалася під якийсь кущ, а в старості її можна було знайти притуленою до цієї лави, з опущеною головою.

Навіть коли в останній рік життя Тарсо поселили в монастирській келії для людей похилого віку, ночами блаженну часто знаходили сидячою під відкритим небом десь на бордюрі й мокрою від дощу.

Їжа Тарсо завжди була дуже мізерною. Це виявилося в останні дні її життя, у лікарні. Вона виявляла послух, погоджуючись їсти суп, але коли її вмовляли з’їсти більше, Тарсо відмовлялася: «Я вже наїлася, з’їла чотири ложки». Це була її межа.

Сестра Марина приносила їй із монастиря обід, який Тарсо ділила на дві частини, щоб ще й повечеряти цим.

Тарсо була дуже добра до тварин. Одного разу на морському березі вона знайшла зовсім виснаженого старого віслючка, якого, мабуть, залишили там помирати. Вона забрала його, привела до своєї келії й годувала хлібом, допоки той був живий.

Розділ другий. Церковне й таємниче життя Тарсо

Тарсо жила у своїй пустелі й не залишала місця свого подвигу, крім найрідкісніших випадків, причини яких завжди були серйозними — наприклад, коли її поклали до лікарні.

Тому у деяких людей, які прийшли до неї вперше, могло виникнути здивування: у чому полягала духовна пожива Тарсо і яким був її зв’язок із таємничим життям Церкви? Адже вона, очевидно, не ходила на монастирські богослужіння.

Церковне життя юродивого заради Христа, природно, відрізняється від церковного життя звичайного християнина, що живе у світі, регулярно відвідує богослужіння та в певні дні й години бере участь у таїнствах Церкви. Юродивий (а отже, «безладний») спосіб життя не дозволяє брати участь у житті Церкви за загальноприйнятим порядком. Адже, серед іншого, юродивий ухиляється від усього звичного й благочестивого, від того, що має робитися пристойно й чинно⁹ — тобто від усього того, що містить у собі небезпеку перетворення церковного життя на рутину.

Але все ж, як може юродивий заради Христа приймати благодатні дари без участі в церковному житті?

Якщо якийсь християнин справді має благодатні дари, то вже з одного цього випливає, що ця людина живе в Церкві й тим самим іде шляхом до Царства Божого, як і всі інші християни. Такій благодатній людині на кожному кроці супроводжує Божа благодать.

Вона духовно заповнює те, чого вона позбавлена через особливості свого християнського життя, проходячи його, наприклад, печерами та ущелинами землі.

Так буває з кожною благодатною людиною, яка живе життям юродивого заради Христа. Дар такої людини виявляється в її житті в Церкві, діє через її церковне життя.

Одна пані, яка часто бувала у Тарсо, розповідає: «Одного разу вночі я бачу уві сні, що наводжу лад у домі, а за мною йде Тарсо з віником, старанно підмітаючи підлогу. Я раділа й дивувалася в душі: що це вона робить? Тарсо ж, немов прочитавши мої думки, каже: “Оскільки ти надіслала моєму братові сіль для його столу, я прийшла тобі допомогти”. Я прокинулася дуже радісною. Намагаючись зрозуміти її слова, я з трудом згадала, що нещодавно надіслала на Святу Гору посилку з крейдою для ікон та кілька книг з іконопису.

Коли я наступного разу відвідала Тарсо, вона мені сказала: «Мій брат годує й мене щодня. Він згадує мене, я йому дуже вдячна, нехай Бог дасть йому здоров’я!

Пізніше я дізналася, що чернець, якому я надіслала посилку, був священиком. Він чув про Тарсо і поминав її щоразу, коли служив Божественну літургію».

У Тарсо був дар спілкування у Святому Дусі з тими, хто її поминав. Вона перебувала духом у храмі, де її згадували під час Божественної літургії, а також у тому місці, де за неї молилися люди, які знали, шанували й любили її. Уся повнота Церкви, весь простір церковного життя були тією духовною атмосферою, якою завжди дихала блаженна.

Календарне питання

Часто, коли хтось із її гостей збирався йти й просив її молитися за нього, Тарсо, знаючи, за яким календарем ця людина живе, співала тропар святого, пам’ять якого святкувалася того дня за цим календарем. А нерідко траплялося, що вона, перш ніж відпустити свого відвідувача, повністю читала всю вечірню.

«Хоча монастир у Кератеї жив за старим стилем, — згадує одна черниця, — Тарсо, коли ми приходили до неї, ні про що нас не запитуючи, співала нам тропар святого чи свята, яке ми того дня святкували за новим стилем». Якщо її запитували: «Старице, який стиль кращий — новий чи старий?», вона відповідала: «А що, хіба погано, коли Бога прославляють двічі?» Не тільки ця відповідь, а й усе спілкування з «новостильниками» протягом усього її життя дають зрозуміти, що ця тема Тарсо не хвилювала.

До Тарсо навідувався один університетський професор. Ось як він розповідає про свій черговий візит до Тарсо: «Коли ми сиділи на цементних блоках поруч із її келією, я сказав: “Мене дуже засмучує мій гнівливий характер. Сестро, що мені робити, щоб позбутися цього?» Вона почала говорити свої звичні юродиві речі, а потім зайшла до келії й принесла мені «Феотокарій» святого Никодима¹⁰. Відкривши його, вона, дуже ясно й чітко вимовляючи слова, прочитала тропар, що пасував до нашої теми, і замовкла. Тобто вона показала мені, що робити в обставинах, які мене бентежать. Я їй зауважив: «Те, що ти прочитала, — це ж давньогрецькою». Тоді вона переклала тропар на новогрецьку настільки грамотно, що я просто онімів від подиву.

Очевидно, вона чудово знала не тільки сучасну, а й давньогрецьку мову. Тепер, коли я зі зворушеним серцем пишу ці рядки, Тарсо перебуває в обителях праведних, де сяє світло Божого обличчя».

Усіх цікавило, чи була вона пострижена в черниці.

На запитання однієї сестри, чи є вона черницею, Тарсо вказала рукою на свою голову й сказала: «Я черниця, сестричко, ось мій постриг». А потім трохи відсунула свою чернечу хустку, так що стало видно її волосся, і пальцем вказала на скроню, додавши: «Бачиш, сестричко, печать спасіння я отримала».

Звісно, тоді її співрозмовниця нічого не зрозуміла. Вона зрозуміла це набагато пізніше, коли хтось із родичів блаженної розповів їй про лоботомію, яку перенесла Тарсо.

Як би там не було, майже напевно можна сказати, що Тарсо не була черницею. У всякому разі, вона не була пострижена у велику схиму.

Однак, якщо Тарсо не була черницею, кого тоді взагалі можна назвати ченцем? Блаженна стариця знала, що «зовнішню людину легко зробити ченцем, якщо захочеш, але нелегко — зробити ченцем внутрішню людину».¹¹

У всіх юродивих заради Христа був якийсь духовний наставник, з яким подвижник радився.

У випадку з Тарсо ми не знаємо, ким була ця людина. Монахиня, яка піклувалася про неї, стверджувала, що Тарсо, поза всяким сумнівом, сповідалася. В останній рік свого життя, коли Тарсо лежала в монастирському лазареті, вона за послухом брала участь і в таїнстві Божественної Євхаристії.

Тарсо любила дітей і раділа, коли якась мати, йдучи до неї, брала з собою й дитину. Але одну дівчинку вона особливо любила. І ось одного разу Тарсо запропонувала їй пожити у неї два-три дні. Дівчинка погодилася, і мама залишила її у Тарсо.

Один випадок із усього, що побачила там ця дитина, напевно, може підтвердити думку, що склалася у деяких людей, ніби Тарсо причащав небесний ангел.

Дівчинка розповіла, як одного разу вночі Тарсо після молитви нахилилася вперед і відкрила рот, нібито для того, щоб з’їсти щось, подане кимось. Можливо, саме так її причащав ангел, «офіцер», про якого вона часто згадувала.

Розділ третій. Останні події земного життя Тарсо та її смерть

У жовтні 1989 року у Тарсо внаслідок падіння стався перелом кісток таза, і її госпіталізували до травматологічного центру. Загальний стан був важким, лікарі провели консиліум і ухвалили рішення про операцію. Однак для цього була потрібна її згода. Коли племінниця повідомила про рішення лікарів, Тарсо відповіла: «Лікарі мені нічого не робитимуть. Я піду до Маріам».

Як вона сказала, так і сталося. Її похилий вік і хвороби організму, ослабленого подвигами, прискорили настання останньої години.

Монахиня з іншого монастиря, яка відвідала Тарсо за два дні до її відходу у вічність, розповідає: «Як тільки я дізналася про травму Тарсо, наступного дня відвідала її в лікарні. Побачивши мене, вона сказала: “Ти одна прийшла? А де решта?” Вона питала про інших сестер, напевно, тому, що хотіла з нами попрощатися. Потім вона близько чверті години плакала.

Наступного дня, 6 жовтня 1989 року, до неї прийшла наша ігуменя з трьома сестрами. Тарсо сказала їй: “Я йду. Мене візьме до себе додому Маріам, яка вивела мене на битву”. Вона мала на увазі духовну битву юродства. Наступного дня я знову пішла до неї, але знайшла ліжко вже порожнім. Мені сказали, що вночі вона померла.

Було 7 жовтня, і за старим стилем у її монастирі відзначали свято на честь ікони Пресвятої Богородиці Міртідіотісси. Так її забрала до Себе Маріам Богородиця. Обличчя Тарсо, яке я побачила вперше без великих окулярів із товстими скельцями та без ганчірки, якою вона обмотувала голову, було обличчям преподобної».

Розділ четвертий. Після смерті та до поховання

Одна з подруг Тарсо розповідає: «Коли ми прибули до ложа, на якому лежала блаженна Тарсо, одягнена в чисте чернече вбрання, черниці Кератейського монастиря виявили до нас люб’язність і трохи відсунули чорний покрив, щоб ми могли бачити її обличчя весь той час, що перебували поруч із нею. Її рот був трохи привідкритий праворуч, однак це анітрохи не порушувало краси її обличчя.

З-під хустки вибилася пасмо сивого волосся. Кілька разів я приклала чоло до її ніг. Вони були м’якими. Прийшли її родичі, і я тому відірвала свій погляд від неї й озирнулася навколо, на живих.

Ніколи ще живі не здавалися мені настільки непривабливими порівняно з красою та свободою, якими сяяло обличчя покійної Тарсо.»

Розділ п’ятий. Руйнування келії блаженної Тарсо

Після відходу блаженної Тарсо руйнування спіткало й її келію. Відразу після її відходу невідомо звідки взявся бульдозер, який із незрозумілим завзяттям і поспіхом безжально зрівняв із землею цей «самовільний» будиночок — келію Тарсо, її подвижницьку школу духовної боротьби.

Одна черниця, знайома Тарсо, так описує свої враження від цієї події: «Через кілька днів після її відходу, сумуючи за нашою дорогою Тарсо, ми вирішили, принаймні, відвідати її келію, щоб вклонитися місцю її подвигу і ще раз подумки пережити те, що ми там переживали раніше. Коли ми туди приїхали, то побачили на місці її келії велику купу шлакоблоків. З болем у серці ми помолилися на руїнах цієї келії, такої дорогої для нас, а потім пішли до монастиря, щоб побачитися з сестрою Мариною. Вона прийняла нас з любов’ю й розповіла, що бачила Тарсо уві сні й почула від неї: «Іди до моєї келії, бо її незабаром зруйнують, і візьми там хустку, що висить на стіні, у якій зав’язані іконки та хрестики, і віддай усе це Ф. та її друзям».

(Переклад з російської – ред. N.E.W.O.D.)

Далі буде…