Казки для малят із повчанням
Балакуча жирафиха
Жирафиха Рафаела була дуже балакуча.
Одного разу, витягнувши свою довгу шию, вона побачила гайок акацій із соковитими бруньками. Вона почала розповідати про свою знахідку всім поспіль.
Носоріг, почувши про те місце, щодуху рвонув туди.
— Яка гарна місцинка!
І через кілька годин від гаю залишилися тільки голі стовбури та розтоптані гілки.
Інші жирафи не знали, що робити:
— Ця язиката нас усіх загубить! Скоро взагалі ніякої їжі не залишиться!
Тому коли подружки Рафаели знайшовши озерце зі свіжою дощовою водою, нічого їй не розповіли.
Але совість їм підказувала: “Не можна ж залишати бідну Рафаелу без води в саму спеку!”
— Ми будемо водити тебе попити, — сказали вони балакучій жирафисі. — Але тільки так, щоб це місце залишилось у секреті.
З того дня щоразу, як жирафи вирушали на водопій, Рафаелі вдягали на очі пов’язку.
— Де ви були? — цікавилися зебри та слони.
— Якби знала, я б вам розповіла! – відповіла Рафаела. — Та тільки я й сама не знаю!
Повчання: якщо матимеш довгий язик, то не дивуйся, що люди тобі не довірятимуть. Балакучий подібний до дірявої бочки, яка нічого не втримує, навіть друзі відвертаються від такого.
Найкращий дім
Осінь тихо, але впевнено входила в ліс. Вона ще не господарювала на повну, але її подих уже відчувався в усьому. Ранками над мохом плавала молочна імла, на травинках мерехтіли холодні росинки, а вітер, наче невгамовний художник, розмальовував листя у жовте, золоте та багряне.
Сонце підіймалося невисоко і гріло вже зовсім недовго, наче соромилося своєї осінньої слабкості.
Усі лісові мешканці знали: пора готуватися до зими.
Білки метушилися, ховаючи горішки в дуплах. Пташки збивалися в зграї, готуючись до далекої дороги. Борсук старанно вигрібав старе листя зі своєї нори, щоб настелити свіже, м’якше.
А їжачиха на ім’я Шипшина з трьома дітками — непосидючим Клубочком, розважливою Ягідкою та найменшою, допитливою Голочкою — вирушила на пошуки нової хатинки.
— Дітки, — сказала мама, зупинившись на узліссі. — Ми маємо знайти таке місце, де переживемо холодну зиму. Воно має бути сухе, захищене від вітру й, найголовніше, безпечне. Туди не повинні завітати лисиця чи куниця.
Маленькі їжачки радісно заметушилися, розбігаючись навсібіч і вигукуючи свої ідеї. Це ж так цікаво — обирати дім!
— Дивіться! Дивіться! — закричав Клубочок, який першим знайшов великий трухлявий пеньок. — Отут було б просто чудово! Справжня фортеця!
Пеньок справді здавався затишним. Але мама обережно просунула туди свій вологий носик, понюхала, прислухалася… і похитала головою.
— Гарний пеньок, сину, але тут вогко. Відчуваєте? Це підземна вода просочується. Якщо ми тут оселимося, взимку всі наші голочки примерзнуть одна до одної. Ваша сестричка ще маленька, вона не зможе тут бути з нами. Тому нам треба, щоб було тепло й сухо.
Клубочок зітхнув, але погодився — мокрі голочки нікому не потрібні та й сестричка не зможе жити без них.
— А як щодо цього? — гукнула Ягідка, підбігши до купи каміння біля старої, напівзруйнованої стіни. — Мамо, подивися! Тут так просторо! Ми могли б жити, як у справжньому замку!
Каміння й справді лежало мальовничою купою, утворюючи маленькі гроти й переходи. Ягідка вже уявляла, як вони гратимуться в цих кам’яних лабіринтах. Але мама торкнулася каменя лапкою та знову засумнівалася.
— Гарний замок, Ягідко. Але каміння холодне. Сонце сюди майже не заглядає, стіна затінює це місце. Ми тут промерзнемо швидше, ніж дочекаємося весни. Та й твій братик не може терпіти протягів, не можемо ми всі тут жити. Такий дім більше пасував би білим ведмедям, а не їжачкам.
Ягідка засмутилася, але розуміла: мама знає краще, та й братика шкода.
Сонце вже почало хилитися до обрію, а малі їжачки втомилися. Вони почали сумувати, адже жоден дім не підходив.
І раптом найменша Голочка, яка досі мовчки копирсалася під великим розлогим кущем, радісно запищала:
— Мамо! Мамо! Іди сюди! Тут так пахне!
Мама підійшла до куща та побачила, що під ним, у невеличкому заглибленні, лежить товстий шар сухого листя, яке вітер намів туди за осінь. Зверху кущ захищав від вітру та дощу, а знизу земля була тепла й суха. Мама поколупала листя лапкою — воно було м’яке, пухнасте й анітрохи не вологе.
— Оце так, Голочко! — усміхнулася вона. — Ти знайшла справжній скарб. Це ідеальне місце!
І робота закипіла! Клубочок тягав сухі папороті, Ягідка вигрібала зайве сміття з майбутньої спальні, а Голочка, хоч і найменша, старанно запихала маленькі листочки в усі щілинки, щоб ніде не було протягів. Мама спостерігала за дітьми й раділа: яка ж у неї дружна родина!
Коли стемніло, а місяць вийшов на варту замість сонця, їжачки вмостилися у своєму новому домі. Було тісно, але дуже затишно. Вони притулились одне до одного, зігріваючись теплом маленьких тілець.
— Мамо, — раптом тихо спитала Голочка, вмощуючись зручніше. — А чому ми не вибрали той гарний пеньок або те велике каміння? Вони ж такі красиві…
Мама лагідно лизнула її в голову й прошепотіла:
— Бо найкращий дім, доню, — це не той, що найбільший чи найгарніший. Найкращий дім — це той, де всім тепло, затишно та безпечно. Де тебе люблять і де ти разом із тими, кого любиш. А це все в нас є тут, під цим кущем. І це завдяки тобі, моя розумничко.
Голочка щасливо зітхнула, притулилася до братика й заплющила очі.
Ліс заснув. Вітер вщух, присипавши землю останнім листям. А в маленькому їжачковому сховищі було тепло, тихо й спокійно. Бо справжній дім — це не стіни, а ті, хто поруч.
Повчання: Справжній дім — це не стіни, а ті, хто поруч. Чим дружніша родина, тим вона сильніша.
