Як вибрати подарунок на Різдво?

Дарувати подарунки – щонайтонше мистецтво. Я б сказав, що дуже багато що можна сказати про людину за тією манерою, як вона робить подарунки. Бо подарунок – справа витратна, і найвищі витрати це не гроші, а увага, думка, час, турбота – не стільки до подарунка, скільки до улюбленої людини. Хороший подарунок, як дороге вино, вимагає часу, любові і терпіння. Справжній подарунок має бути вистражданий. Це наука, якій вчаться довго і копітко, і щасливий той, хто знайде собі учителя.

Зі світу по кішці

Учені всього світу в результаті багаторічних випробувань переконливо довели, що кішки у своєму природному стані не здатні злізти з дерев. Забираються  шляхом зрозумілим і очевидним, але як повернутися на землю, природа їм не підказала. Видих полегшення! Вже я завжди думав, що наші монастирські кішки просто відчайдушні симулянтки і вередливі крикунки. А їм просто не дано. Де в чому вони інваліди, і без допомоги нас, повноцінних, ним ніяк не обійтися.

Чи обійтися? Учені всього світу, гострозоро вдивляючись у цю світову проблему, несподівано помітили, що здатність злізти з дерев це навичка не природжена кішці, а набувалася через спостереження за товаришем старшим і досвідченішим. Тобто ті кошенята, яких мама навчила правильно дертися вниз, не кричать, як божевільні, а діловито, хоч і з відразою на обличчі, спускаються деревом вниз. Чи не всує я згадав кішок?

Без кішок нам ніяк. Річ у тім, що мистецтво робити подарунки – навичка, яка прищеплюється навмисно і свідомо. Найчастіше в дитинстві. Якщо навичка, значить, щось штучне, навіть по-своєму протиприродне, як і вся культура, що приборкує, виправляє людину, навмисно заражає людським.

Простіше кажучи, мистецтву робити подарунки потрібно учити методично і терпляче, не чекаючи, що чадо саме раптом несподівано спалахне альтруїзмом.

Людині природно бути доброю і співчутливою, але це та природна доброта, яка дрімає в самій серцевині істоти людської, і якщо її не розбудити, а потім не підтримати серйозним і наполегливим зусиллям, ніяк людині по-іншому «не прокинутися».

У дитинстві я цю навичку «не підчепив», хоча учителів було немало. От і доводиться вчитися зараз, на старості років. Як ми дарували подарунки в піонерському дитинстві? У Наташки день народження? – Зриваєш з полиці першу книжку, тягнеш з маминого столу листівку, підписуєш – готово! Бувало, що дарували одночасно одні і ті ж книжки. Але в дитинстві це простимо. Чи ні?

Один мій смоленський приятель якось зізнався, що його дуже ранить, якщо на день народження йому дарують гроші. Це означає, що людина зовсім про нього не думає, не мучиться ним, не страждає, не «виношує» подарунок. Адже подарунок має бути важким, у нього має бути інвестована справжня праця – радісна і любляча. Така праця, щоб і іменинникові було непросто.

Одного разу на день народження друзі обвішали моє улюблене дерево кульками з маленькими дрібничками, загорнутими в «ельфійські» аркуші. Півгодини терпляче з руками, що затекли, періодично сміючись, я знімав це багатство і думав: скільки ж часу вони витратили на це диво-дерево? І як же мало я знаю про глибину їх почуттів!

Ненавмисний череп

Мучився декілька тижнів, вибираючи подарунок другу. Усе не те! Усе не так! І тут абсолютно випадково – череп-скарбничка! Справжня удача! Будь-хто позаздрить! І на руці так добре лежить – хочеш Шекспіра декламуй, хочеш Пушкіна читай з трагічним обличчям. І взагалі – такий череп на дорозі не валяється і завжди згодиться.

Загорнув у красивий папір, перетягнув стрічками. Таївся тиждень, стримуючись з останніх сил. І от – вручив у сяйві власних очей! Ну, хіба не краса?

Заходжу через день: немає черепа. І навіщо таке ховати? Шляхом делікатного допиту з’ясував, що мій друг з дитинства боїться мерців, просто не переносить їх. Адже я це знав, але чомусь абсолютно забув. І стало так соромно. Виходить, це я не йому, а собі подарунок вибрав. А значить, я не був досить уважним до свого друга, не прийняв з максимальним співчуттям, не помітив, що його радує насправді, що тривожить, про що він мріє. Як багато чому ще належить вчитися! Важка наука – дарування подарунків.

Дарувати подарунки – дуже складна духовна вправа. Перша ознака успіху в цій духовній роботі: коли, заходячи в магазин або на ринок, ти інстинктивно, несвідомо насамперед думаєш не про те, що підійде тобі, а про те, що порадує улюблену людину. Наступний ступінь: коли подарунок, який ти віддаєш другу, радує тебе не менше, ніж його – радує тебе в його руках.

Подарунок – знак уваги і поваги. Подарунок – знак, тобто щось більше найвідчутнішої речі, не річ сама по собі, а те, що вона означає, на що вказує. Значне має бути зазначене, символічно закріплене і скріплене. Як позначити любов, дружбу, турботу, повагу – ці невідчутні, але дуже важливі моменти, без яких і життя – не життя?

Подарунок – вказівник, і як вказівник він має бути виразним, помітним, він повинен означати щосили.

От, як я тебе люблю!

От, яким я тебе бачу!

От, як ти мені безмежно дорогий!

От, як серйозно я ставлюся до твоєї мрії!

Просимо малюка: «Покажи, як ти маму любиш», і малятко незграбно обіймає матусю і дає дзвінку «бусю». Хіба ці обійми зігріють, хіба цей поцілунок несе якусь реальну користь? Якщо любов і дружбу міряти алгеброю, то загубиш і самий предмет дослідження. Але от малюк пихкає, розфарбовувавши листівку матусі, або за маминою підказкою, прокинувшись незвично рано, чистить татові черевики – це його маленький подарунок татусеві на день народження, і ця крихітна турбота самому малюкові відкриває так багато про його любов до батька, про його ніжність до матері.

Дарувати подарунки – духовна вправа, ознака духовної зрілості.

Приймати подарунки – духовна вправа і щонайтонший індикатор духовного віку.

Дарувати слід потрібне, корисне? А якщо в людини все є, і її нічим не здивуєш, якщо вона занадто багата і їй вже нічого і не хочеться? Подарунок потрібен дарувальникові так само, як і тому, кому його дарують. Справжній подарунок випадає з логіки корисності. Подарунок, швидше, символічний, духовний жест, він більшою мірою – знак, слово, викрик захват, який неможливо утримати, бо його вимагає сердечна повнота – «від повноти бо серця говорять уста».

Справжня причина подарунка, або так: причина справжнього подарунка – сердечна повнота. Якщо вона є, то їй треба допомогти перетворитися на предмет або слово або вчинок.

Не можна утримувати серце. Скуте серце висихає.

Подарунок Улюбленому

Християнська онтологія, як і богослов’я творіння і спокутування не що інше, як вчення про кругообертання подарунків у природі. Про це говорить уся наша літургія, і скільки правди і розради у вигуку «Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все!» Наше життя – кругообіг дарів, і дві важливі навички визначають зрілість людини – уміння дарувати і мистецтво приймати подарунки. Хочеш дізнатися, як далеко ти просунувся в християнській вірі, уважно і чесно придивися, як даруєш подарунки і, не менш важливо, як умієш їх приймати і радіти дарам.

Це кругообертання дарів було запущене Божою Любов’ю. Наше життя – подарунок, точніше, ціла гора подарунків і гостинців, які ми не лише приміряємо на собі, але і даруємо іншим, – друзям, улюбленим, дітям, Богові. Адже ми любимо Бога? Намагаємося? А в чому ще проявляється міра любові, як не в мистецтві дарувати?

На Різдво кожен чекає свого подарунка. А в Церкві на різдвяній вечірні співають ті самі стихиру, від якої, іноді, плакав наш старий регент:  «Що Тобі принесемо, Христе?» Кожному є подарунок цього дня – малюкам, батькам, священикам. У міру любові буває і подарунок. І от автор древньої стихирі думав про те, що ж ми подаруємо Богові на Різдво?

Що я подарую Богові в Його день народження?

А навіщо Йому мій подарунок? У Нього ж усе є. Але: «Від повноти бо серця говорять уста», а подарунок народжується від повноти любові і дружби.

Христос назвав нас Своїми друзями, Він заразив нас Своєю любов’ю, Він Сам – Любов. Він є, а значить, наша любов до Нього і дружба – по-справжньому, не на навмисно. Зробити подарунок Богові – це потрібно, дуже потрібно мені. Але, як не дивно, це дуже важливо і для Нього.

Одного разу я почув історію про мати Терезу. Її запросили відвідати Нью-Йорк. Зустріли з почестями, усадили в шикарний автомобіль і повезли на зустріч із самим мером. Дорогою місцева черниця розповіла Терезі останні чутки про нову жахливу хворобу, таку страшну і смертельну, що навіть поліцейські, вже на що сміливці, і ті бояться. От схопили нещодавно двох лиходіїв, а в них ця сама хвороба – помирають прямо на очах. Охоронці для них у камеру обід палицею заштовхують – так усі бояться підійти, а ті, бідненькі, лежать, вже і до їжі дотягнутися не можуть, так і помруть з голоду. Тут така паніка, усі бояться заразитися. Стра-а-шна хвороба! І назвали так моторошно – СНІД.

Але мати Тереза – людина справи. Без голосінь і обурень вона тут же, на зустрічі з мером випрошує собі право доглядати за хворими злочинцями. Вона купує квартиру в Нью-Йорку, уряд обладнав її за стандартами в’язниці, туди перевозять ув’язнених, і мати Тереза сама доглядає за ними до самої їх кончини.

Коли один з журналістів запитував, що спонукало її на такий безрозсудний вчинок, мати Тереза відповідала:

– Я звикла робити своєму Улюбленому дорогі подарунки.

«Від повноти бо серця говорять уста». Від повноти любові здійснюються вчинки.

У тих, хто любить Бога, теж є своя, вихована роками любові і дружби навичка – звичка дарувати Улюбленому, Якого вони бачать у бідних дітях, у самотніх літніх людях, у хворих арештантах.

Їх любов – нестримна. Це все – для Нього, і Він – Той, Хто щиро і серйозно радіє кожному подарунку.

Що я принесу Христу в Його день народження? Що я принесу Йому в будь-який інший день мого життя? Хіба мати Тереза дивилася на календар і дарувала до ювілеїв? Вона користувалася будь-якою можливістю, щоб дати своїй любові розкритися, не боячись бути висміяною і знехтуваною.

Якщо любов справжня – чим її утихомириш?

Якщо любиш по-справжньому – як утримаєшся від подарунка?

Ми ніби відправилися в далеку подорож, відвідуємо країни і острови, але щодня, пам’ятаючи про друга, посилаємо йому листівки з екзотичних місць. Ми не старці і не подвижники. Можливо, не кожен з нас здатен на великий вчинок, але зовсім трохи, у міру своєї нерозвиненої любові посилати Богові наші по-дитячому саморобні і незграбні листівки з несподіваних і нескладних добрих справ.

Так, хто ж нас утримає?

Архімандрит Савва (Мажуко)