Маленькі історії. Б. Ферреро. Продовження

Із книги “Таємниця червоних рибок“ (2007). Частина І

Зміст

Поступ

Коли моя бабуся вирушала навідати свою маму, вона відводила на це три дні. Один день ішов, щоб добратися туди на бричці, запряженій кіньми, ще один — аби розповісти та послухати останні новини, посидівши трохи в кухні, а трохи у саду, і третій день — на дорогу назад.

Коли моя мати їздила до своєї мами, то їй потрібно було два дні. Вона добиралася потягом і, якщо їй щастило з пересадками, приїжджала того ж дня під вечір. Мама розповідала бабусі останні вісті, вислуховувала новини навзаєм і наступного дня від’їжджала.

Мені, щоб провідати свою маму, потрібно лише пів години. Я приїжджаю автівкою, затримуюся у неї десять хвилин і поспішаю назад, бо діти нудяться, а я, як завжди, не встигаю зробити закупи у супермаркеті.

Коли моя дочка приїде відвідати мене, скільки ж часу в неї це займе?

Колись у селі чоловіки та жінки здибалися біля джерела, розмовляли, обмінювалися думками, допомагали один одному, коли наливали воду до відер, дзбанів і баклаг. На зворотньому шляху, ідучи поволі зі своєю ношею, кожен мав час і спокій, щоби подумати і навіть помолитися.

Потім до будинків провели воду і відпала потреба кудись виходити. Усе стало зручніше. Але нам бракує осіб, з якими можна було б поговорити, як і часу на те, щоб подумати.

Клубок вовни

Королівський двір гучно обходив святкування з нагоди прибуття короля до столиці. У багато прикрашеній залі король приймав дари від своїх підданих. Усі подарунки були дуже цінні: коштовна зброя, срібляні келихи, тканини, гаптовані золотом.

Коли вервиця жертводавців уже майже підходила до кінця, з’явилася столітня селянка. Вона йшла, важко ступаючи у своїх дерев’яних взувачках. Жінка накульгувала і спиралася на палицю. У повній тиші вона вийняла з кошика дарунок, що був старанно загорнутий у полотно.

Коли жінка поклала до ніг короля клубок білої вовни, усі вибухнули гучним сміхом. Старенька назбирала її від двох овець — свого єдиного маєтку — і напряла за довгі зимові вечори.

Король без слів із гідністю вклонився. Коли старенька, супроводжувана згірдливими поглядами, поволі виходила із зали, король дав знак розпочинати святкування.

У густих сутінках жінка з труднощами подолала дорогу до своєї хати, що знаходилася у королівському лісі. Досі з її присутністю там ледве мирилися. Коли ж старенька побачила свій дім, то страшенно перелякалася.

Хату оточили гвардійці короля. Довкруж бідного обійстя вбивали кілки, а між ними натягували вовняне прядиво.

“О мій Боже, — скрушно зітхнула старенька. — Мій подарунок образив короля… Тепер мене арештують і вкинуть до цюпи”.

Тут її помітив командир вояків. Він низенько схилився перед нею і гречно повідомив: “Пані, згідно з наказом нашого доброго короля, земля, яку можна обгородити прядивом із Вашого клубка, відтепер належить Вам”.

Розмір її нових володінь відповідав довжині вовни з її клубка. Жінка отримала тією мірою, якою сама обдаровувала.

Очікуємо багато і боїмося дарувати

Два монахи вирощували ружі. Один поринав у споглядання краси та запаху своїх руж. Інший зрізав найгарніші квіти і дарував перехожим.

“Що ти робиш? — картав його перший монах.

— Як ти можеш позбавляти себе радости вдихати запах своїх руж?”

“Ружі найліпше пахнуть у руках того, хто дарує їх іншим”, — дуже просто відповів другий.

Коли Бог творив маму

Одного разу добрий Бог вирішив створити… маму. Шість днів та ночей Він роздумував і експериментував. Та ось з’явився ангел і каже:

— Ти стільки часу витрачаєш на неї!
— Так… Але чи ти читав вимоги замовлення? Вона повинна складатися зі 180 рухомих частин, які можна було б при потребі замінити, її поцілунок має лікувати все — від зламаної ноги до розчарування в коханні, також вона мусить мати шість пар рук.

Ангел похитав головою і недовірливо спитав:

— Шість пар рук?
— Не в руках проблема, — відповів Бог, — а в трьох парах очей, що вона повинна мати.
— Аж стільки! — скрикнув ангел.

Бог ствердно кивнув. Потім додав:
— Одну пару, щоб бачити через зачинені двері, коли питає: «Що ви там робите, діти?», навіть якщо вона вже знає, що вони роблять. Іншу пару — на потилиці, щоб бачити те, що не мала би бачити, але що має знати. Ще іншу пару, щоб таємно сказати синові, який попав у халепу: «Розумію, сину, і люблю тебе».
— Господи, — сказав ангел, — вже пізно, йди відпочивати.
— Не можу, — відповів Господь. — Вже майже завершую.

Ангел поволі обійшов навколо моделі матері.
— Надто ніжна, — сказав, зітхаючи.
— Але витривала! — відповів Господь із запалом. — Ти не можеш уявити собі того, що може зробити чи перетерпіти мати.
— Вміє думати? — спитав ангел.
— Не тільки думати, а вміє також дуже добре користуватися своїм розумом і пристосовуватися до обставин.

Тоді ангел схилився над моделлю й доторкнувся пальцем до її обличчя.
— Тут щось стікає, — сказав здивовано.
— Так, це — сльоза, — відповів зі смутком Бог.
— А для чого вона? — спитав ангел.
— Щоб висловити радість, смуток, розчарування, біль.
— Господи, Ти — справді геній! — вигукнув захоплено ангел.

Тихим меланхолійним голосом Бог прошепотів:
— Правду кажучи, це не Я створив… ту сльозу…

(Ерма Бомбек)

Бог не створив сліз. То чому їх творимо ми?

Молоко для Господа

Якось Мойсей, блукаючи пустелею, зустрів пастуха. Мойсей провів із ним цілий день, допоміг подоїти овець. Коли вже стемніло, пророк зауважив, що пастух відлив трохи молока до посудини і поставив її на скелі, недалечко від того місця, де вони ото перебували.

Мойсей спитав пастуха, для чого він поставив там молоко. Пастух відповів: “Це молоко для Господа Бога”.

Пророк попросив пояснити. Пастух сказав: “Я завжди наливаю трохи найліпшого молока і жертвую його Господу Богу”.

Мойсей відчув обов’язок виправити віру пастуха, а тому повів бесіду далі: “А чи Господь Бог п’є це молоко?”

“Звичайно”, — відповів пастух.

Мойсей узявся пояснювати, що Бог є істотою духовною, а отже, не може пити молока. Пастух не йняв віри. Відтак Мойсей запропонував йому сховатися за кущами та прослідкувати, чи Бог п’є його молоко.

Уночі, у місячному світлі, пастух побачив, як із пустелі прибіг лис. Пильно оглянувши все довкола, звір підбіг до молока і став похапцем його хлебтати. А за якусь часину знову зник у пустелі.

Наступного дня Мойсей помітив, що пастух дуже сумний.
“Щось не так?” — спитав він.
“Ти мав рацію, — важко зітхнув пастух. — Господь Бог є чистим духом і не п’є мого молока”.

Мойсей здивовано вигукнув: “Ти мав би бути задоволений! Зараз-бо знаєш про Бога більше, аніж кілька днів тому”.
“Це правда, — визнав пастух. — Але тепер я позбавлений єдиного способу виявити Йому свою любов”.
Мойсей зрозумів ці слова. Він відійшов і став ревно молитися на самоті. Уночі йому явився Бог і мовив: “Мойсею, ти припустився помилки. Це правда, що Я є істотою духовною, але Я з радістю приймав молоко, яке пастух приносив Мені як знак своєї любові. Оскільки Я того молока не потребував, то ділився ним із лисом, який так його любить”.

Є-бо такі, що, поївши всі розуми, висміюють віру простих людей. Згадаймо сповнену радости молитву Іісуса:
“Я прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що Ти втаїв це від мудрих та розумних і що відкрив це немовлятам. Так, Отче, бо так тобі було до вподоби” (Мф. 11, 25-26).

Сигнал

Після страшної бурі на морі вцілілий бідолаха, учепившись за рештки свого човна, добрався до маленького безлюдного острівка. Острівець той майже суцільно вкривали непривітні гострі скелі. Бідака став гаряче благати Бога, аби його врятував. Кожного дня він вдивлявся, чи десь-там, з-за горизонту, не з’явиться допомога, проте ніхто з нею не поспішав.

Коли минуло так кілька днів, він почав потроху облаштовуватися. Доклавши чимало зусиль, виготовив знаряддя для обробітку землі, а також для полювання. У поті чола він розклав вогнище, збудував курінь і сховок на випадок бурі.
Так спливло кілька місяців. Бідолаха невпинно молився, проте жодне судно не з’являлося на видноколі.

Одного дня вітер несподівано подув на вогнище і полум’я лизнуло циновку. В одну мить усе спалахнуло. У небо піднялися хмари густого диму. Багатомісячна праця обернулася у невеличку купку попелу. Сердега намагався бодай щось урятувати, та врешті впав на землю і залився слізьми. “Господи Боже, чому? Чому це сталося?”
Через кілька годин до острова наблизився великий корабель. Рятівники на шлюпці припливли, аби забрати страждальця.
“Як ви довідалися, що я є тут?” — ще не ймучи віри, запитав він.
“Ми побачили димовий сигнал”, — відповіли йому.

Твої нинішні труднощі — наче сигнали, що заповідають майбутнє щастя. Бог прибуде, щоб тебе спасти.

“Яка найкоротша дорога, щоб зустрітися з Богом?”
“Життя в інвалідному візку”, — відповів чоловік без ніг.

Скажіть це раніше

Він — високий, плечистий, сильний. Голос у нього гучний, поводиться впевнено. Вона — жінка ніжна, тендітна. Побралися.

Він постачав їй усе, вона дбала про дім, виховувала дітей. Діти виросли, одружилися та пішли від них. Так буває завжди.
Але діти вже не потребували їхньої допомоги, жінка перестала усміхатися, почала худнути, зблідла… Вона не могла їсти, не могла ходити. Чоловік сильно занепокоївся і завіз її до лікарні.
Її оглядало багато лікарів, але ніхто не знаходив жодної хвороби.
Останній фахівець відвів чоловіка убік й обережно сказав:
— Я думаю, що ваша дружина не хоче більше жити.
Чоловік не сказав ані слова. Пішов, сів біля ліжка дружини, взяв її знекровлену руку і впевненим голосом сказав:
— Ти не помреш!
— Чому? — тихо спитала вона.
— Тому що я потребую тебе! — відповів чоловік.
— А чому ти не сказав мені цього раніше? — запитала жінка, і її очі заблистіли.
Від тієї хвилі хвора почала одужувати. Вона знову стала жвавою та веселою. А лікарі й далі визначають її хворобу і запитують, які ліки принесли їй таке швидке зцілення.

Не чекай до завтра, щоб сказати комусь, що ти його любиш. Скажи йому це зараз. Не думай: «Моя мама, мій син, моя дружина вже знають про це». Чи тобі би надокучило чути такі слова: «Я тебе люблю»?
Стисни руку тієї особи, яку любиш, і скажи, хоч очима: «Ти мені потрібний! Люблю тебе!»
Любов — це життя. Є земля живих і земля мертвих. Їх відрізняє любов.

Один із багатьох днів

Поглянь, мамо! — вигукнула семирічна Марта.
— Зараз, зараз! — автоматично вимовила знервована жінка за кермом, маючи на голові купу справ, що іще очікували на неї вдома.
Потім була вечеря, перегляд телепрограм, купання, телефонні розмови, аж прийшов час, коли треба було вкладатися спати.
— Марто, вже час іти в ліжечко!
Дівчинка побігла східцями вгору. Мама вже падала від утоми, та цілуючи її, усе ж знайшла в собі сили, щоб помолитися разом із донечкою. Поправила ковдру.
— Мамусю, забула дати тобі одну річ!
— Даси вранці, — відповіла мама.
Дівчинка невдоволено насупилась.
— Але ж вранці в тебе знову не буде часу! – запротестувала.
— Знайду час, не хвилюйся, — відказала мати, обережно обороняючись.
— Добраніч! — додала й рішуче зачинила двері.

Та все ж не змогла забути сумних очей дитини. Тихесенько повернулась в кімнату до дівчинки. У маленькій дитячій ручці помітила затиснені клаптики паперу. Наблизилась й обережно розтулила долоньку. Дівчинка подерла на дрібненькі шматки велике червоне серце із написаним на ньому віршем, що мав назву: “Чому я люблю свою маму”. Жінка старанно зібрала всі клаптики й, наче з дитячої складанки, спробувала скласти пошматований листок паперу. Врешті змогла прочитати, що написала Марта:

“Чому я люблю свою маму”
Навіть як багато працюєш
І мусиш вирішити тисячу справ,
Завжди знаходиш час
Побавитися зі мною.
Люблю тебе, мамо, бо я –
Найважливіша частина Твого дня!

Ці слова глибоко зворушили жінку. За десять хвилин вона знову зайшла в кімнату дівчинки, тримаючи срібну тацю з двома чашками шоколаду та двома шматками торта. Лагідно погладила пухкеньку щічку Марти.
— Що трапилося? — запитала дівчинка, здивована нічними відвідинами.
— Це для тебе, бо ти — найважливіша частина мого дня!

Дівчинка посміхнулась і, трохи надпивши з горнятка, знову заснула.

А хто є найважливішою частиною твого дня?

Дурна черепаха

Якось в одній далекій долині почалася повінь. Дощ падав так сильно і безперервно, що невдовзі всі поля та ниви були залиті водою. З кожним днем вода підносилася все вище і вище.

Раптом почувся чийсь плач. Плакала найповільніша і найдурніша черепаха.
— Чому ти плачеш? — заґеґала гуска, що пролітала над нею.
— Утоплюся! — заридала черепаха.

— Тобі легко, ти маєш крила, можеш літати… А мої ноги такі короткі, що потрібно аж два місяці, щоб дійти до гір…
— Ну, ну… — заспокоювала гуска. Ось покличу свою сестру, і ми занесемо тебе на гору.

Коли прилетіли гуси, вода вже доходила черепасі до шиї. Вони спустилися, тримаючи в дзьобах вербову галузку. Черепаха схопилась за неї ротом і гуси піднесли її догори.
Вони полетіли понад водою до гір, де вже зібралися всі інші черепахи, які були трохи мудріші й вирушили в дорогу, коли зрозуміли, що вода починає прибувати. Черепахи були дуже щасливі, коли побачили, як гуси рятують їх немудру товаришку, і почали голосно вигукувати, щоб прославити двох гусок й віддячитися їм:

— Слава! Слава! Нумо заспіваймо спасителькам «Слава»!
Але, коли гуски ще були над водою, найповільніша і немудра черепаха на радощах також закричала:
— Слава-а-а!
І … плюх у воду.

Дуже важливо вміти контролювати свій язик. Нерозумна черепаха заплатила за це власним життям…
«А те, що з уст виходить, те походить із серця і воно, власне, оскверняє людину…» (Мф. 15, 18).

Морські зірки

На морі лютувала страшна буря. Сильні пориви холодного вітру, здавалося, прошивали воду і вона підносилася догори велетенськими хвилями, що падали на пляж, немов удари ковальського молота. І кожна хвиля на десятки метрів викидала раків, молюсків та інших морських мешканців. Здавалося, немовби морське дно проорювали гіганські сталеві лемеші.

Та ось буря стихла — так само раптово, як почалася. Море заспокоїлося і повернулося до звичного стану. Однак пляж тепер суціль укривало болото, у якому звивалися тисячі морських зірок, викинених із води. І було їх стільки, що берег здавався рожевим.

Це явище привернуло увагу багатьох людей з цілого узбережжя. Приїхали навіть знімальні групи, аби сфільмувати незвичну картину.

Морські зірки вже майже не рухались. Вони вмирали.

Серед гурми люду, тримаючись за батькову руку, стояв один хлопчина. Сумними очима він вдивлявся у маленьких зірочок. Усі на них дивилися, але нічого не робили.

Раптом дитина відпустила руку батька, зняла черевички й шкарпетки і кинулася на берег. Хлопчина нахилився, підібрав маленькими рученятами три зірки, побіг до води, випустив їх, швидко повернувся назад і знову зробив так само.

З-за цементової балюстради з’явився якийсь чоловік і вигукнув: «Що ти робиш, дитино?»

«Повертаю до води морських зірочок. Бо на березі вони всі загинуть», — відповів хлопчик.

«Але тут тисячі морських зірок! Ти не зможеш порятувати їх усіх! Їх надто багато! — правив своєї чоловік. — І така сама картина на тисячах інших пляжів уздовж узбережжя! Ти не зможеш нічого змінити!»

Хлопчик нахилився, щоб підняти ще одну зірку, і, вкидаючи її до води, вимовив: «А проте я змінив, для оцієї зірочки!»

Чоловік якусь хвилю мовчав, а потому нахилився, роззувся, зняв шкарпетки і рушив на берег. Він узявся збирати зірочок і відносити їх до моря. Далі до них приєдналися ще дві дівчини. Тепер уже четверо людей рятувало морських зірочок. За кілька хвилин їх стало п’ятдесят, потому сто, двісті, тисяча осіб допомагали морським зіркам.

І так було порятовано всіх зірок.

Щоб перемінити світ, досить аби хтось один, навіть малий, знайшов у собі відвагу почати.

(далі буде)

(Ми поза політикою! Запрошуємо відвідати наші англомовну і російськомовну частини сайту N.E.W.O.D. Можливо, ви знайдете для себе корисне і цікаве)