Київською духовною академією спростовано «Висновок релігієзнавчої експертизи» щодо УПЦ

Державна служба України з етнополітики та свободи совісті 27 січня 2023 р. затвердила та оприлюднила «Висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом». На підставі цього «Висновку» держава необґрунтовано розпочала масштабну кампанію проти Української Православної Церкви. Пропонуємо низку тез цього документу, який провела Київська духовна академія, які запропонувала пресслужба КДАіС .

Питання 1. Чи відповідає «Висновок» указу Президента, згідно з яким була проведена релігієзнавча експертиза?

«Висновок» релігієзнавчої експертизи на наявність церковно-канонічного зв’язку Української Православної Церкви з Московським патріархатом, взяв до уваги не лише Статут про управління УПЦ, а й цілий ряд документів, які не мають до нього жодного відношення, в тому числі Статут РПЦ. Це суперечить указу Президента, який закріпив рішення Ради національної безпеки і оборони України від 1 грудня 2022 р. Релігієзнавча експертиза мала стосуватися лише Статуту про управління УПЦ, прийнятого на Соборі 27 травня 2022 року.

Теза 2. «В Статуті РПЦ вказано, що УПЦ є її самоврядною частиною»

Діюча редакція Статуту РПЦ була прийнята в 2017 році, а нова редакція Статуту про управління УПЦ, де закріплюється її повна самостійність і незалежність, – 27 травня 2022 року. Тож, навіть формально з точки зору хронології неможливо оцінювати внесені зміни з позицій раніше прийнятого документу.

Теза 3. Фахівці релігієзнавчої експертизи зробили “професійний” «Висновок» щодо УПЦ

У Висновку немає визначення базових понять, якими оперувала експертна група релігієзнавців. Це такі поняття, як «автокефалія», «автономія», «грамота», «томос», «диптих» і особливо «церковно-канонічний зв’язок». За відсутності чіткого визначення цих понять експертна група оперувала ними досить довільно, вкладаючи в них свою інтерпретацію, від чого залежали, в кінцевому рахунку, об’єктивність та фаховість самого Висновку.

Теза 4. «В церковному праві є тільки автокефальні та автономні Церкви. Якщо УПЦ не проголосила себе автокефальною, значить, що вона є автономною частиною у складі РПЦ»

Автокефалія не може проголошуватися самостійно, а повинна надаватися. УПЦ на Соборі 27 травня 2022 р. прийняла рішення про повну самостійність і незалежність. У листі до голови ДЕСС від 1 червня 2022 р. Блаженніший Митрополит Онуфрій окреслив статус УПЦ в поняттях «адміністративної незалежності» та «повної канонічної самостійності». Крім того, в ньому було чітко заявлено про відмежування УПЦ від Московського патріархату.

Теза 5. «Церковна незалежність може окреслюватися лише канонічним поняттям автокефалії»

По-перше, в Книзі правил, яка містить канони Православної Церкви, жодного разу не зустрічається термін «автокефалія». Відповідно, називати його канонічним немає жодних підстав. По-друге, в епоху вселенських соборів, коли формувалася ця Книга правил, автокефальною називалася та місцева Церква (архієпископія), яка звільнялася від влади обласного митрополита та підпорядковувалася безпосередньо патріарху. Відповідно, «автокефалія» не тотожна поняттю «незалежність». Тож твердження, що церковна незалежність повинна окреслюватися лише поняттям автокефалії, немає підтвердження у церковних канонах та в традиції епохи вселенських соборів.

Теза 6. «Навіть якщо в канонах відсутнє поняття «автокефалії», воно затверджено церковною традицією, яка має силу закону»

Навіть у томосах, виданих Константинопольським патріархатом в ХІХ–ХХІ ст. відсутнє єдине бачення змісту автокефалії (Еладській (1850), Сербській (1879), Румунській (1885), Польській (1924), Албанській (1937), Болгарській (1945), Грузинській (1990), Чеських земель і Словаччини (1998) та ПЦУ (2019)). В окремих з них містяться обмеження щодо регламентації внутрішнього устрою та управління; встановлення апеляційної інстанції в Константинополі; отримання з Константинополя святого мира, здійснення міжцерковних зв’язків за його посередництва, виключне право Константинополя опікуватися діаспорою, право відкриття Константинополем ставропігій на території автокефальної Церкви, їх обов’язок приймати участь в заходах Константинополя. Такі обмеження автокефальних Церков не узгоджуються з поняттям «самостійності». То ж статус УПЦ більш точно окреслений поняттям «повна самостійність і незалежність», ніж поняттям «автокефалія» в тому змісті, який йому надає Константинопольський патріархат.

Теза 7. «Чи існує можливість знайти всеправославний консенсус щодо наповнення поняття автокефалії?»

Історичний досвід показує, що в самому Константинополі не існує єдиного наповнення поняття автокефалії. Що стосується всієї Вселенської Церкви, то є інша традиція – у слов’янських Церквах. Зокрема у Московському і Сербському патріархатах, якщо поглянути на видані ними акти або томоси про автокефалію (Польська (1948), Чехословацька (1951), Православна Церкві в Америці (1970), Македонська (2022)). Згідно з цими документами, автокефалія – це повна самостійність, яка не підлягає жодним обмеженням зі сторони іншої Церкви. Єдиним обмеженням є канони, загальні для всіх. Саме на такому розумінні «повної самостійності» стоїть УПЦ.

На відміну від автокефалії, у випадку з автономією існує всеправославний консенсус, який був засвідчений на рівні Предстоятелів Помісних Православних Церков у Шамбезі 21–28 січня 2016 року і прийнятий на Критському Соборі десятьма Помісними Православними Церквами 16–27 червня 2016 року. Цей консенсус виражений у документі «Автономія та спосіб її проголошення».

За тією логікою, що автокефалія протилежна автономії, можна зробити висновок, що автокефальна Церква не повинна мати вказаних у документі обмежень. Тобто вона повинна: сама обирати і поставляти Предстоятеля, який поминає усіх інших Предстоятелів; самостійно обирати, поставляти єпископів і звершувати суд над єпископатом і духовенством; варити й освячувати миро; самостійно здійснювати зовнішні відносини. Саме такими рисами володіє УПЦ.

Теза 8. «Автокефалія може надаватися лише томосом»

Історично документи, які надавали статус автокефалії, необов’язково мали таку назву. Наприклад, утвердження автокефального і патріаршого статусу РПЦ підтверджено документами під назвою «уложенна грамота» 1589 року, «томос про діяння» собору 1590 року, «соборне діяння» 1593 року. Коли РПЦ дарувала автокефалію Православній Церкві в Америці в 1970 році, цей документ називається «томос», але надання автокефалії Польській Церкві в 1948 р. та Чехословацькій Церкві в 1951 р. закріплювалося «актом». Саме це слово тотожне слову «діяння» (собору, синоду тощо).

Якщо поглянемо на східні патріархати, то в них взагалі немає томосу: їхній статус був закріплений рішенням Вселенських Соборів без якогось особливого документу. У випадку з Кіпрською Церквою, в 8-му правилі ІІІ Вселенського Собору говориться щодо прийнятого рішення: «Кожен митрополит, щоб особисто переконатися, без перешкод може взяти список цієї постанови». Сучасною мовою, цей документ називався б — «виписка з протоколу».

Теза 9. «Мироваріння не є ознакою автокефалії»

Якщо виходити з канонічної норми, то 6-те правило Карфагенського Собору стверджує, що освячувати миро може кожен єпископ у своїй єпархії. Проте з тих пір, коли Константинополь почав приписувати це право лише собі і обмежувати його за іншими автокефальними Церквами, мироваріння стало ще одним маркером автокефалії.

Показово, що ще в ХІХ столітті Румунська Церква рішуче стала проти такого посягання, оскільки побачила тут обмеження своєї незалежності. Головний аргумент її полягав у тому, що Миропомазання є таїнством Церкви, а кожна Церква повинна володіти усіма засобами для звершення таїнств. Пошук таких засобів в іншій Помісній Церкві означав би, що вона не володіє повнотою засобів для освячення людини і спасіння.

Таку позицію розділяють й інші Церкви: Болгарська, Сербська й Грузинська. Характерно, що Московський та Сербський Патріархати, надаючи автокефалії іншим Церквам, не обмежували право самостійного освячення мира (для Польської, Чехословацької, Американської та Македонської Церков). Цим підтверджується рівність Церков та володіння ними усіма благодатними засобами для спасіння людини.

Теза 10. «Відкриття парафій за кордоном не є формальною ознакою автокефалії»

Хоча відкриття парафій за кордоном не є формальною ознакою автокефалії Помісної Церкви, але є її практичним виявом. У цій сфері, як і в ситуації з мироварінням, Константинопольський патріарх безпідставно наполягає на своєму виключному праві відкривати парафії в діаспорі, хибно тлумачачи свій титул «Вселенський». На його думку, всі національні діаспори мають підпорядковуватися йому. Ця претензія підтримується грецькими Церквами, оскільки для грекомовного світу Константинополь є символом колишньої Візантійської імперії та їх національної гордості. Показово, що в томосах Церкві Чеських земель і Словаччини та ПЦУ ця претензія була вже сформульована як вимога.

Проте цілий ряд Церков, які мають велику діаспору, не визнають такі претензії Фанару. Вони зберігають за собою право духовної опіки своїх громадян, які опинилися за межами Батьківщини та поза юрисдикції інших Помісних Церков. Ці Церкви вважають посягання Константинополя обмеженням своєї автокефалії і взагалі автокефалії як такої. Відповідно, свої єпархіальні та парафіяльні структури в діаспорі мають Антіохійська, Руська, Румунська та Сербська Церкви. Таке право передбачено і за Македонською Церквою. Згідно з рішенням Собору 27 травня 2022 р., Українська Православна Церква відтепер також самостійно опікується своїми чадами закордоном.

Теза 11. «В чому сьогодні проявляється повна самостійність і незалежність УПЦ?»

Відповідно до Постанов Собору УПЦ від 27 травня 2022 р. та нової редакції її Статуту про управління, а також реальної літургічної та ділової практики, повна самостійність і незалежність УПЦ проявляється в наступному:

Митрополит Київський і всієї України обирається єпископатом УПЦ; звершує поминання за Божественною літургією Предстоятелів Помісних Православних Церков, які не підтримали втручання Константинополя на його канонічну територію.
Священний Синод УПЦ обирає та призначає єпископів, яких посвячують українські архієреї на чолі з Митрополитом Київським; Священний Синод утворює нові єпархії, змінює їхні межі, і ці рішення підлягають затвердженню Собором єпископів УПЦ.
Собор єпископів є судом вищої інстанції в УПЦ.
Митрополит Київський несе відповідальність за міжправославні, міжхристиянські та міжрелігійні відносини, які здійснюються Відділом зовнішніх церковних зв’язків, створеним ще у 1992 р.
Відновлення мироваріння в Києві, яке було звершено 13 квітня 2023 р.
Безпосередня опіка над діаспорою.

Висновок

То ж з упевненістю можна стверджувати, що «Висновок» релігієзнавчої експертизи від 27 січня 2023 року щодо Української Православної Церкви є безпідставним, необґрунтованим і містить усі ознаки маніпуляцій. Українська Православна Церква була, є і буде Церквою українського народу. Вона й надалі, як і більше 1000 років тому з миром і любов’ю буде звершувати свою спасительну місію, виконуючи вічні Євангельські настанови Господа і Спасителя нашого Іісуса Христа.

Джерело