Дітям про доброчинність. Монах Симон Афонський
Про добрі справи та гудзик
Жив собі один чоловік і жив не дуже добре – плутано. Вирішив взятися за розум, робити добрі справи, спасати душу. Робив їх, робив, а особливої зміни в собі на краще не помічав. Якось він ішов вулицею, бачить – у однієї старенької гудзик із пальто обірвався і впав на землю. Побачив і думає: «Та чого там! Гудзиків у неї ще вистачить. Не піднімати ж! Нісенітниця яка!» Але все-таки, крекчучи, підняв гудзик, наздогнав стареньку, віддав їй гудзик і забув про це.
Потім він помер, і бачить: ваги – ліворуч його зло лежить, тягне донизу, а праворуч нічого немає, пусто! І зло перетягує.
– Ех, – каже собі чоловік, – і тут не пощастило!
Дивиться, Ангели гудзик кладуть… І чаша з добрими справами переважила.
– Невже один цей ґудзик усі мої злі справи перетягнув? – здивувалася людина.
– Скільки добрих справ я зробив, а їх і не видно!
І почув, як Ангел каже йому: «Через те, що ти пишався своїми добрими справами, вони й пропали! А ось саме цього ґудзика, про який ти забув, вистачило, щоб ти від загибелі врятувався!»
Добрі діла не в добрих справах живуть, а в доброму серці.
У духовному житті – немає дрібниць,
А в Царстві Божому – багатіїв.
Хлопчик і щур
Сім’я та маленькі діти обідають разом за столом. Хлопчик витягає з-за пазухи дохлого щура і з гордістю показує його батькам: «Ось, який чудового дохлого щура я знайшов сьогодні у дворі!» Батько суворо говорить синові: «Синку, негайно піди та викинь цього пацюка, а також добре вимий руки!»
– Татку, я вже мив руки перед обідом! – відповів син.
Якщо ти зробив щось хороше в минулому – добре, але ще краще, якщо ти продовжуєш це робити зараз і вмієш отримувати з цього користь для душі.
Пам’ятай, що минуле – давно минуло,
А головне те, що до тебе дійшло.
Дівчина та мачуха.
Присвячується Нілушці
В одній бідній родині мешкала дівчинка. Її мама рано померла, а батько одружився з іншою жінкою. Мачуха зненавиділа цю дитину, яка тільки тепер дізналася, що таке справжнє горе. Але всі люди казали, що ця дівчинка – найдобріша, найкрасивіша в їхній країні.
Коли вона підросла, по всій околиці рознеслася слава про її красу та доброту. Мачуха мала намір видати її заміж за самого останнього обірванця з ненависті та ревнощів до неї.
– Тільки такий обірванець постукає у двері, я віддам цю негідницю йому за дружину! – оголосила мачуха на повний голос.
До принца донеслася звістка про цю дивовижну дівчину та її нещасну долю. Він перевдягнувся в жебрака, розшукав будинок, де жила ця дівчина, і постукав до них у двері. Двері відчинила мачуха. Побачивши брудного жебрака, вона злісно зареготала: «Ось і наречений для нашої нареченої!»
Мачуха виштовхнула дівчину з дому до рук принца, який забрав її до палацу. Вони одружилися та жили дуже щасливо.
Для доброї душі нещастя – добро; а для недоброї душі добро – нещастя
Хто зазнав нещастя,
Тому й просте життя – щастя.
Про юнака та щасливу країну
Сповнений надій юнак почув, що десь є щаслива країна. Він сміливо вирушив на пошуки, вирішивши, що гідний знайти її та жити в ній.
За словами людей, він зрозумів, що ця країна знаходиться в дуже віддаленому місці. Витративши багато сил, юнак дістався гаданого місця, але щасливої країни там не знайшов. Він знову почав розпитувати про неї всюди і, дізнавшись про інше ймовірне місцезнаходження, прийшов і туди. Але, на жаль… на його розчарування, він і там не знайшов того, що шукав.
Минули роки пошуків, здоров’я юнака погіршилося, сил майже не залишилося. Його сміливість і завзятість вичерпалися, часом його охоплював глибока зневіра й навіть розпач. Від його колишньої самовпевненості не залишилося й сліду.
Одного разу втомлений та розчарований, він повертався з чергових невдалих пошуків. Стемніло, він втратив дорогу і зрозумів, що заблукав.
Молодий чоловік присів на камінь, обхопив голову руками і від сильної прикрості гірко заплакав: «Ні, здається, я не гідний знайти щасливу країну!
Ця країна створена для інших людей, які більш гідні ніж я! Хто я такий? Самовпевнена дурна людина, сповнена марнославства та порожніх мрій! Хіба такі нікчемні люди, як я, можуть знайти той щасливий край і там здобути своє щастя? Що ж, доведеться змиритися, визнати свою негідність та поразку й повернутися додому ні з чим…»
Тільки він промовив ці слова, як усю місцевість осяяло чудове світло, що переливалося всіма кольорами веселки. Юнак озирнувся: біля його ніг біг і жебонів чистий струмок, навколо, під легким лагідним вітерцем пахли квітучі сади, над деревами пурхали гарні метелики.
Вдалині, на зеленіючих полях працювали веселі люди. Вони співали пісні. На горизонті голубіли чудові контури високих гір, а в небі вільно майоріли зграї ластівок, що щебетали, і стрижів…
– Так ось вона – ця країна Щастя! – радісно вигукнув юнак.
– Виявляється, вона була зовсім поряд…
Поки не зречешся самого себе, не знайдеш щастя
Коли про себе забудеш
І Бога та всіх людей полюбиш.
Про двох учнів
Два брати, учні шостого класу, запізнилися до школи і приїхали об одинадцятій годині ранку замість дев’ятої.
– Я був точно впевнений, що прокинувся пів-восьмого! – запевняв вчительку один із братів.
– А я точно знаю, що ще не було восьми, коли я розплющив очі! – доводив інший брат.
– Як же так вийшло, що ви запізнилися на заняття на дві години? – запитала вчителька.
– Не знаємо, але коли ми справді встали, на годиннику було чомусь пів-одинадцятої! – відповіли брати.
Коли ти прокинешся насправді, тільки тоді побачиш, як сильно ти запізнився жити заради Спасіння.
Той, хто справді прокинеться –
До Бога душею повернеться.
Хлопчик та Євангеліє
Один хлопчик слухав у церкві читання Євангелія й запам’ятав слова: «Стукайте і відчинять вам». Прийшовши додому, він захотів поїсти і, лежачи на дивані, почав стукати по ньому кулаком і говорити голосним голосом: «Відчиніть! Відчиніть!»
Двері в його кімнату відчинилися й увійшла бабуся: «Навіщо ти стукаєш, онучечку?» – Запитала вона.
– Щоб ти відчинила двері, бабусю, і принесла мені поїсти! Адже так сьогодні читали у церкві: «Стукайте і відчинять вам?»
– Ох, моя дитя! – Похитала головою бабуся. – Спочатку потрібно знайти ці двері, в які потрібно постукати! А ці двері не знайти, лежачи на дивані!
Господь живе в кожному серці, але серце не живе в Господі, і воно приводиться до Бога зусиллям.
Пошуки щастя – справа відома:
Або диван, або Царство Небесне.
Хлопчик та бабуся
Батьки пообіцяли малюкові взяти його у далеку подорож. Онук запитує бабусю: «Бабусю, а ти зі мною поїдеш?»
– Онуче, мені їхати з тобою немає за що, грошей у мене немає, – жартома відповіла вона.
Малюк замислюється, потім каже: «Бабусю, я дам тобі один свій гріш, і ти зможеш поїхати зі мною!» – Ні, мій добрий! Одного гроша мені не вистачить.
Хлопчик знову замислюється і з сумом каже їй: «Нічого, я пам’ятатиму про тебе та любитиму тебе, ти тільки не нудь!»
Але було видно, що якась думка не дає хлопцеві спокою. Через деякий час він підбіг до бабусі й радісно обійняв її: «Добре, моя кохана бабусю! Я віддам тобі свій останній гріш, щоб ти поїхала зі мною!»
Справжня Любов починається тоді, коли заради неї віддаси все, що маєш.
Віддаси себе справжній Любові,
І всі Небеса – твої.
Про посильного та царя
Служив один хлопець палацовим посланцем при царському дворі. Подобалося йому служити цареві – розносити царські депеші.
Усім він був задоволений: сукня справна, ситий і взутий, більше й бажати нічого. Якось через свого міністра передає йому цар: «Так, мовляв, і так, почув я про твою вірну службу і беру тебе до стражників».
Боязно було посланцю розпочинати нове життя, але робити нічого, погодився. Сподобалася йому інша служба: завжди біля царя – не жарт, самого царя охороняти!
Якось викликав свого стражника цар і наказує: «Тепер ось тобі указ – будеш моїм царським воєводою!»
Жаль стало стражнику позбутися близькості з царем і їхати на далекі кордони охороняти, але що робити? Служба є служба! Служив воєвода на новому місці царю вірою й правдою. Полюбилася йому посада: шана, влада, багатство!
Але з’явився у воєводи заздрісник, перший міністр, і обмовив його перед царем. Мовляв, готується воєвода перекинутися в сусідню державу. Зрадник, стратити його, та й годі!
Але цар вирішив не поспішати, а спочатку відчути вірність свого слуги. Оголошують по всій державі царський указ: «За зраду розжалувати колишнього воєводу в посильні та позбавити його всіх колишніх чинів та майна!»
Погорював-погорював опальний воєвода, а потім втішив себе: «Слава Богу, що живий залишився! А служити у царя посланцем – справа знайома, не звикати!»
Незабаром сталася війна з сусідньою державою, царське військо було розбите, а перший міністр перекинувся до переможців. Загорівся духом розжалований воєвода, впав у ноги царю, попросив царського наказу – дозволити йому зібрати ополчення та відбити ворога від кордонів держави!
Багато довелося попрацювати царському воєводі, але все ж відстояв він цареву честь і царя виручив! Повернулося військо додому з перемогою.
А цар прикликає до себе воєводу і каже довірливо: «Хочу за вірність і хоробрість, мій рідний, зробити тебе своїм спадкоємцем і все моє царство тобі передати!» Злякався, збентежився царський слуга: нечувана справа – стати царським сином!
А цар ласкаво каже йому: «Не бійся, сину мій, і не лякайся! Зумів заради вірності цареві відмовитися від колишніх чинів та посад – зумієш і царським сином стати!»
Все в духовному житті залежить від того, наскільки ти зможеш відмовитись від самого себе
Хочеш любити всіх людей?
Ніколи себе заради них не шкодуй.
Хлопчик та окуляри
Хлопчик, проходячи вулицею до свого будинку, ніколи не вітав сусідів. Сусіди розповіли батькам, що їхній син веде себе неввічливо. Батько почав журити сина. Той слухав батька, опустивши голову.
Потім хлопчик звернувся до батька: “Тату, купи мені, будь ласка, чорні окуляри!”
– Навіщо, синку? – запитав здивовано батько.
– Тепер мені дуже соромно буде дивитися людям у вічі, тому що вони сказали тобі, що я погано поводжуся!
– Ех, синку, ти краще постарайся виправитися і тоді тобі не доведеться ховати свої очі від людей! – посміхнувся батько.
Той, хто думає, що він завжди правий, а інші люди не праві, той завжди далекий від Бога.
Виправлятися – прагни,
А виправдовуватися – соромся.
Про струмочок
Біг по лісом струмочок, сам милувався: спритний, вправний, швидкий, чистий і прозорий! Ні з яким іншим струмком не хотів зливатися, вважав себе сильним і сам хотів бігти лісом. Раптом вибіг у поле, а там ослаб, сил не вистачило, розтікся та зник.
Але якимись підземними ходами, весь брудний, дістався він до річки та почав їй скаржитися: «Якби не це гидке поле, то я б і сам давно став річкою!»
Почувши це, річка сплеснула хвилями: «Ех, ти, дурний струмок! Поле зовсім не винне в тому, що ти розтікся, пішов у землю і став таким брудним! У того, хто відштовхує інших, стати річкою – сил не вистачить…»
