Чи припиниться наше самогубство?

У Православ’ї не буває особистої радості та особистого горя

У сербів є чому повчитися. Для нас день Ангела – подія особиста і приватна, для серба – свято сім’ї.

У нас іменини – пам’ять святого, ім’я якого носить окрема людина, у сербів – спогад про небесного покровителя всієї сім’ї, усього роду. І в цьому звичаї серби мають більше рації.

Вини мають слушність по-євангельські, по-християнськи, просто тому, що в християнина взагалі не може бути персонального свята, індивідуальної радості, приватної урочистості.

Ми тісно пов’язані один із одним, наші життя переплетені, і, у суворому сенсі, не буває особистої радості, як не буває, до речі, і особистого горя.

Закритися у власній радості, замкнутися в окремому горі – це не по Євангелію. Бо все – наше, усе – спільне, життя кожного стосується всіх, відбивається на всьому церковному тілі.

Закритися у власній радості, замкнутися в окремому горі – це не по Євангелію. Бо все – наше, усе – спільне, життя кожного стосується всіх, відбивається на всьому церковному тілі.

Мудрий апостол Павло коротко й точно передав саму суть самовідчуття християнина в цьому світі: “Все – ваше: чи Павло, чи Аполлос, чи Кифа, чи світло, чи життя, чи смерть, чи сучасне, чи майбутнє – все ваше; ви ж – Христові, а Христос – Божий” ¹.

Зерна добра

Уточню: серби мають рацію, що зовсім не означає, що немаємо її ми, оскільки наш звичай святкування дня Ангела також не зовсім приватний. Адже тих, хто святкує, як мінімум двоє: я і мій покровитель.

Наприклад, коли я святкую свій день Ангела, це, насправді, наше з преподобним Савою Звенигородським свято – спільне, одне на двох, у тісному колі, коли я особливо глибоко відчуваю його турботу й заступництво. Він – мій Ангел-хранитель. Можливо, найголовніший. Але не єдиний. У чернецтві я – Сава, у світі – Дмитро, і хоча я вже не один десяток років ношу інше ім’я, святитель Димитрій Ростовський продовжує мною опікуватися.

Але окрім преподобного Сави та Димитрія є й інші святі, які дійсно за мною наглядають. Не видаватиму всіх імен і паролів, скажу тільки, що серед цих опікунів і хранителів є, – я це живо відчуваю, – мої предки, які вимолювали нашу сім’ю, дідусі та бабусі, які стали ангелами-хранителями нашого роду. Адже жодне молитовне слово, жодна сльозинка не проходить безслідно. І якщо живі ми, і рід наш продовжує квітнути і плодитися, вірю і знаю, що це молитвами наших скромних предків. У кожної сім’ї є такі хранителі та опікуни. У кожної. Зерна добра, посіяні нашими предками, проростають у нових поколіннях. Як і зерна зла.

Кожен із нас – частина величезної сім’ї. Родові демони

Те, що я тут викладаю, не є церковним вченням, – у жодному разі! Це важливо пам’ятати. Швидше, йдеться про робочу гіпотезу, до якої мене підштовхує й особистий досвід, й пастирська спостережливість.

У Церкви немає відповідей на всі питання, а з ряду проблем у нас ще не прозвучали не лише богословські відповіді, але, думаю, навіть і більшість питань не були поставлені, у чому, знову ж таки, немає нічого страшного.

Євангеліє сказало нам про найголовніше – воно повідомило Божественне Одкровення про Христа, про Трійцю, про Церкву, але в приватних питаннях залишається свобода і простір для дискусій і припущень. Там, де треба працювати самим, безглуздо чекати, що цю роботу зробить за нас Бог.

Там, де треба працювати самим, безглуздо чекати, що цю роботу зробить за нас Бог.

Ми не самі по собі. Кожен із нас – частина величезної сім’ї, і всі ми знаходимося в органічній єдності один з одним, з предками і нащадками, так що наше добро і наше зло здатне впливати на все тіло нашого роду, відгукуватися в найдальших поколіннях болем або втіхою. А тому мені здається, що з роду в рід кочують від предків до нащадків не лише хранителі, але і прямо ворожі нам “друзі” сім’ї. Назвемо їх домашніми демонами.

Мовою сучасної культури ми делікатно іменуємо ці явища поганою спадковістю, поганою генетикою, порочною породою, а може і дитячими психотравмами, і тут, здається, усе зрозуміло.

Хлопчик, подорослішав і раптом стає алкоголіком або наркоманом, а в нього за плечима англійська спецшкола, віолончель і кінний спорт. Ніхто не чекав, нічого не віщувало – який жаль!

Дівчинка з раннього дитинства нав’язливо мріє стрибнути з моста і шкодує, що не зробила цього раніше, до семи років, коли діти ще ангели, і їм усе прощається.

Батьки встигають витягнути з зашморгу сина-студента: він не хоче бути гомосексуалістом, він не може так жити, він втомився брехати собі та іншим.

Звичайно, розпитавши прискіплиливо й уважно, ви знайдете і гіперопіку, і епізоди спокус, і тяганину між батьками, заручниками в якій завжди – діти, і схильність до спиртного по лінії батька і багато, багато інших пояснень. Це все так. Логічнойі передбачувано.

Але – чи завжди так логічно та неодмінно передбачувано? Адже це зло колись з’явилося? Гени перейшли від батька до сина, але як таке сталося зі самим батьком, де початок цього безумства? Багато років спостерігаєш за якоюсь сім’єю й бачиш: немов терзає кожного з них постійно якась сила – дика, невблаганна, що шукає смерті та загибелі, так що навіть діти в цій сім’ї обмовляються з жахом про те, що хотілося б швидше померти, кинутись у вир, щоб це все закінчилося швидше. Звідки це все, чи можна щось з цим зробити, як цього уникнути?

Родовий спадок

Готовий до того, що мене назвуть мракобісом – слово якесь вишукано-двозначне. Відразу оговорюся: визнаю цінність психології та психіатрії. І сам іноді відправляю своїх парафіян і до психолога, і до психіатра, і навіть до психотерапевта. Є люди, які знають свою справу. Вони, насправді, можуть допомогти. Їхня праця й ефективність методів ніяк не суперечить моїй теорії, швидше, підтверджують її. Священник і психолог – не конкуренти, у них різні сфери діяльності. Проте психолог має справу із симптомами та наслідками, а сам пацієнт – з причиною – у тому й жах.

Зло, з яким ми стикаємося в більшості епізодів, має особову природу. Це не просто дитячі травми чи непередбачувані ірраціональні сили. Ті, з ким ми маємо справу, – особові істоти, духи, ворожі людям. У них є проста та зрозуміла пристрасть – знищити рід людський. Христос казав, що батько брехні “людиновбивцею був споконвіку” ². Коли ти розумієш, що тобі протистоїть не безлика стихія, а конкретна особа зі своєю дикою та досить примітивною мотивацією, – дуже страшно, проте таке відкриття дуже корисне. Воно спонукає до дії.

Ми маємо справу з демонами. Звучить якось дивно в наше століття. Старорежимно. Деякі навіть співчутливо посміхнуться. Що ж. Посміхатися корисно. До того ж, деяких демонів можна вигнати навіть посмішкою.

Але це не якісь абстрактні духи, а в певному розумінні, наші рідні, доморощені, звичні нахлібники, якщо завгодно, демони з біографією, що тісно сплетена з історією конкретної сім’ї та роду. Нехай це нас дуже не лякає, бо в наші історії вплітаються не лише пустощі демонів, але і людинолюбна турбота святих і ангелів. Вони теж – частина наших сімейних історій.

Молитва, милосердя, доброта і жертовність, чесна праця та звичайна скромність – це неповний перелік речей, які впускають у життя нашого роду святих хранителів, дозволяючи їм брати участь у житті наших дітей і далеких нащадків.

Наші онуки отримують від нас у спадок не лише нерухомість і сімейні альбоми, але і святих покровителів. Молитви предків, їхнє чисте життя це свого роду капітал, який при належному вихованні, діти здатні освоїти, примножити і передати наступним поколінням. Гірко через те, що за цією же логікою ми передаємо спадкоємцям і “запрошених” у нашу сім’ю домашніх демонів.

Наші онуки отримують від нас у спадок не лише нерухомість і сімейні альбоми, але і святих покровителів. Молитви предків, їхнє чисте життя це свого роду капітал, який при належному вихованні, діти здатні освоїти, примножити і передати наступним поколінням. Гірко через те, що за цією же логікою ми передаємо спадкоємцям і “запрошених” у нашу сім’ю домашніх демонів.

Чи все потрібно скоштувати?

Людина – не сама по собі. Одна з найнебезпечніших помилок нашого покоління – мислити себе окремо від свого роду. Це підліткова помилка дорослих людей.

Одна з найнебезпечніших помилок нашого покоління – мислити себе окремо від свого роду. Це підліткова помилка дорослих людей.

Безглуздо думати, що я можу зі своїм життям зробити все, що мені заманеться: хочу – споживаю наркотики, хочу – кидаюся в екстрім, набридне – повішуся.

Такі люди переконані, що в житті потрібно все скоштувати. Слава Богу, не можна скоштувати все. Не вистачить часу та здоров’я. І в мудрих книгах написано, що Господь навмисно скоротив дні людського життя, відняв у людини сили, щоб вона не дійшла у своєму егоїзмі до сатанинських меж.

…Господь навмисно скоротив дні людського життя, забрав у людини сили, щоб вона не дійшла у своєму егоїзмі до сатанинських меж.

Так сталося, що найперші предки впустили в життя нашої загальнолюдської сім’ї зло та смерть, і відтоді їх нащадки сталі уразливі для вад, а тому ми і маємо бути такими уважними до свого життя – у нас є прабатьківська схильність до зла, сім’я тління. Це – перше.

Друге: якщо ти, думаєш, що живеш для себе і своїми вчинками шкодиш лише собі, а іншим ніби й діла немає, ти сильно помиляєшся. Кожна наша погана справа впускає в наш дім, у наш рід, нового демона, який не потребує ні їжі, ні відпочинку, і він невтомний у своїй чорній справі.

Кожна наша погана справа впускає в наш дім, у наш рід, нового демона, який не потребує ні їжі, ні відпочинку, і він невтомний у своїй чорній справі.

Ти ставиш експерименти з наркотиками? Твоя справа? Ні, не твоя. Може, ти і не збираєшся надовго затримуватися в цьому світі. Той, кого ти впустив, – у нього великі плани, можливо, навіть, на століття. Ти підеш, він – залишиться. З твоїм сином. З твоїм онуком. З твоїм племінником. І так – до тих пір, поки не вип’є всі життєві сили з вашого роду. Чи поки не народиться у вашому роді молитовник. Бо цей рід “виганяється тільки молитвою і постом” ³.

Тобі було весело? Ти розважався? Подумай, скільки сліз, а може й крові знадобиться комусь із твоїх нащадків, щоб вигнати цього “гостя” з вашого роду. Хочеш усе спробувати? – Гаразд. Тільки от не всі процеси зворотні.

І як, мабуть, моторошно усвідомлювати, що саме ти своєю безрозсудністю, хтивістю чи жадністю впустив у сім’ю безжального мучителя й тирана! Сам привів вбивцю у свій дім, до своїх дітей!

От справжнє самогубство, тому кожен гріх, кожна підлість – самогубство.

…кожен гріх, кожна підлість – самогубство.

І ми бачимо, що самовбиваються не лише окремі сім’ї, але й народи.

Ми не самі по собі

У двадцятому сторіччі пролилося стільки крові, стільки зла скоїли люди, відрікшись від Бога, від своїх святинь. Скільки ж слізних молитов сьогодні вимагається від нас, щоб вигнати мучителів із наших домівок!

Але ж найсумнішим є те, що самогубство народу так і не припинилося. Адже я говорю про очевидне: європейці перестали народжувати дітей, немов у них закінчилася сила жити, видохлася воля до життя.

Народ, колись християнський, самовбивається, розпадається на атоми нікому нічим не зобов’язаних персон, які забули свої святині, своїх предків, які зреклися від нащадків. І нікому виганяти цих демонів, бо молитися – це тяжка праця, плоди якої нескоро побачиш.

А тому так раділи старі мудрі люди, коли в них у роду хтось йшов у монастир або ставав священником або просто йшов у храм. Ці люди вимолювали й свої сім’ї, і свій народ.

Якщо сімейний демон виявив себе, не потрібно сумувати, не потрібно зневірятися. Чинити опір віроломним нахлібникам – це нормальні робочі моменти, наші релігійні будні.

Якщо сімейний демон виявив себе, не потрібно сумувати, не потрібно зневірятися. Чинити опір віроломним нахлібникам – це нормальні робочі моменти, наші релігійні будні.

У кожної сім’ї є свої демони, не потрібно спокушатися. Від віруючої людини вимагається постійне протиборство цьому “другу”, постійна пильність, щоб цей “спадок” не перейшов нащадкам, не отруїв їхнє життя.

І тому своїх дітей потрібно з юності готувати до цього опору. Бо не буває окремих людей. Ми всі дуже тісно пов’язані, і наше добро, так само як і наше зло кочує від батьків до дітей.

Ми всі дуже тісно пов’язані, і наше добро, так само як і наше зло кочує від батьків до дітей.

І якщо ти грішиш, ти не можеш виправдовуватися тим, що губиш тільки своє життя. Ти помреш, а твої “друзі” продовжать терзати твоїх нащадків і, навіть смерть не розлучить тебе з твоїм “другом”, на жаль. От чому жити треба чесно та порядно. Бо ми не самі по собі, кожен – частина сім’ї, роду, єдиного людського тіла. Це дає радість, утіху і – дуже серйозно.

Від прадідів і праматерів перейшла нащадкам тривожна спадщина – нам відійшли їхні вірні друзі та закляті вороги. Як дивно і зворушливо розуміти, що я чиню опір тому самому ворогові, з яким колись бився мій дід.

Як родове поле, як земля предків, що просочилася їхнім потом, спадок, що перейшов у володіння нащадкам і чекає на їхню працю, ми переймаємо їхню боротьбу, нескінчену битву, вступаємо в їхній подвиг, доробляємо те, що не встигли вони. Кожному – під силу, за відпущеним часом.

Подумаєш – демони. З нами Бог і наші святі хранителі! Ото повоюємо!

Архімандрит Сава (Мажуко)