Дітям про добро

ДВА БРАТИ

Жили в селі два брати. У молодшого брата було семеро дітей, а старший брат був неодружений. Жили брати в злагоді, землю обробляли спільно. Скосили вони якось жито і, як завжди, снопи розділили порівну.

Настала ніч. Ліг старший брат і замислився: «А чи справедливо ми снопи поділили? У брата велика сім’я, дітям чимало хліба треба. Мабуть, піду я на поле й перенесу частину своїх снопів у братову копу».

Пішов старший брат на ниву й переніс частину своїх снопів у братову копу.
А молодший брат теж не спав. І йому не давала спати думка про те, чи правильно вони розділили врожай. Думав він, думав, а тоді й каже дружині:
— Піду я, мабуть, на поле та перенесу частину снопів у братову копу. Брат уже старий, живе самотою, помічників у нього немає.
Так він і вчинив. Пішов на поле й частину снопів зі своєї копи переніс у братову.

На другий день бачать брати: у кожного копа така, як і була, анітрохи не поменшала, в обох снопів порівну. Дивуються брати, але і той і другий мовчать. Так кілька ночей підряд переносили брати снопи. Врешті вирішили вони постерегти свої копи та й зустрілися поблизу них.

Відтоді брати ще дужче полюбили один одного. І весь свій вік прожили щасливо, завжди допомагали один одному й ніколи не знали ні злиднів, ні горя.

ДОБРА ДІВЧИНКА

В одному селі хтозна відколи жив дід. Старий-пре-старий, сивий-пресивий. Узимку на печі, а влітку на сонці вигрівався. На господарстві була в нього біла коза, зозуляста курка і гребенястий півень.
Якось почалапав дід на город і забрів у капусту. Коли чує — дитячий голосочок:
— Дідусю, дідусю, візьміть мене з собою. Оглянувся — нема нікого. Подумав, що йому вчулося. Вже хотів повертати до хати, коли знову:
— Дідусю, візьміть мене з собою.
Зиркнув на капусту — аж там, на найбільшій капустині, сидить маленька дівчинка. У блакитному платтячку, в червоних черевичках, а в двох кісочках заплетено рожеві банти. Очі у дівчинки були голубі-голубі, личко біленьке.
— Ти де тут ужялашя? — прошамкав беззубим ротом дід.
— Лелеки згубили,— відповіла дівчинка.
— А як тебе звати?
— Ну, то будеш Леся.
— Добре, дідусю.

Дід узяв дівчинку за руку, завів до хати, посадив на припічок, дав їй склянку козячого молока та окраєць черствого житнього хліба.
Леся попоїла, подякувала і почала поратись у хаті. Старий сидів на лаві і не міг намилуватись, як маленька господиня, запнувшись рушничком, швидко помила миски, заслала веретою старе дерев’яне ліжко, підмела долівку.
— Дідусю, а де ваше відро? — запитала дівчинка.
— Нема, доню, у мене відра.
— А чим воду носите?
— Горнятком, дитино моя.
— Я піду по воду.
— Ти ж маленька ще.
— Нічого, дідусю, якось принесу.
Взяла глиняне горнятко, вибігла із хати і, наспівуючи якусь пісеньку, побігла крутою стежкою в яр, до копанки, що темніла під бережком.
Тільки зачерпнула води і хотіла вже повертатися до хати, коли бачить: біля стежки мурахи силкуються затягти до свойого житла велике біле яєчко, але воно мовби до землі приросло. Зігнулася Леся, соломинкою продовбала більшу дірочку до мурашиної хатки — і мурашки одразу ж затягнули туди свою здобич. Вже хотіла йти, коли почула:
— Дякуємо тобі, добра дівчинко Іде, поспішає Леся стежкою, несе у горнятку воду, а назустріч синичка:
— Цінь-цінь, цінь-цінь!.. Дівчинко, порятуй моїх діток від кота-злодія!
Кинулась Леся до яблуні і бачить: коло дупла сидить, великий чорний котище і лапою з гострими кігтями хоче залізти до’пташиного гнізда. Леся схопила гілку і пригрозила забіяці. Той злякано нявкнув і дременув хтозна-куди.
— Дякую тобі, добра дівчинко, дякую! — радісно проспівала пташка.
Хотіла вже йти Леся — аж тут шлях їй перегородило густе срібне павутиння. Тільки подумала махнути рукою, щоб прокласти собі дорогу, як здоровенний павук вибіг на середину свого царства, злякано глянув на дівчинку і густим басом попросив:
— Шшу-у-у, дівчинко. Не губи моєї домівки. Бачиш, скільки я наловив мух і комарів-кровопивців? Не будуть вже вони ані тебе, ні діда, ані козу кусати.
— Живи собі, павученьку, не буду твого срібного царства чіпати.
— Шш-у-у, сс-пасибі тобі, добра дівчинко. Вже Леся взялася за клямку дверей, як де не візьметься бджілка. Літає над головою і благає:
— Дз-зз-з, дз-зз-з, Лесю… Хтось зачинив льоток у нашому вулику… Тепер ми не можемо потрапити до своєї хатки, а в хатці від голоду і душняви задихаються наші сестри…
Недовго дівчинка роздумувала. Поставила горнятко на поріг — і бігом за бджілкою у садок. Відсунула льоток, а бджілки радісно:
— Дякуємо, дуже дякуємо тобі, добра дівчинко! Прийшла до хати, а дід лежить сумний-пресум-
ний, на білий світ не дивиться.
— Що з вами, дідусю? Може, болить що?
— Ой болять мені всі кісточки, дитино, кожна жилочка,— простогнав старий.— Доки ти ходила по воду, то прийшли розбійники та били мене… Останній кожух забрали, півнику голову скрутили, кізоньку на заріз повели. Лишень курочка заховалася від них. Ще й жменю борошна витрусили, шкуринку хліба забрали. Доведеться нам з голоду помирати.
Вийшла Леся надвір, сіла на призьбу та й зажурилася. Підперла кулачком голівку, а з очей сльози: кап, кап, кап.
Десь тут узялася синичка, сіла на бузкову гілку і до дівчинки:
— Цінь-цінь, цінь-цінь, Лесю! Ти чого плачеш?
— Як же мені не плакати, коли розбійники все в дідуся забрали, нас на голодну смерть лишили.
Вислухала те пташка, злетіла у небо і на весь білий світ проспівала:
— Цінь-цінь, цінь-цінь! У нашої Лесі горе велике! Розбійники все у дідуся забрали, на голодну смерть обох залишили. Допоможіть їм!
Першою це почула курочка. Прибігла — і до дівчинки:
— Йди, Лесю, до хліва, там повне гніздо яєць, їжте на здоров’я!
Ще не встигла дівчинка викласти з фартушечка яйці, як через відчинені двері до хати влетів рій бджіл. Вони кинулися до великої чорної макітри і скоро наповнили її по вінця запашним медом.
Тільки бджоли вилетіли з хати, як через поріг поповзли до кімнати маленькі моторні мурашки. І кожна несла на спині пшеничне зеренце. Комашки так завзято працювали, що через годину наповнили мішок золотистим зерном.
Дід із Лесею не могли надякуватися за гостинці.
Вже дівчинка хотіла зачинити двері, аж побачила великого павука. Він повз попереду, а за ним — його родичі, які жили по садах і лісах. Павук чемно привітався і сказав:
— Шш-у-у, Лесю! Ми прийшли, щоб сплести вам із дідусем таке вбрання, у якому взимку було б тепло, а влітку прохолодно.
До вечора павуки сплели два срібні кожушки, костюм для діда, платтячко і шапочку Лесі. Ніхто на білому світі ще на мав такого одягу.
Вже сонечко лягло спати, коли синичка дзьобом постукала у вікно і повідомила, що птахи пригнали козу, принесли все крадене майно, а розбійників прогнали за чорні моря-океани.
Щасливо зажили дід із Лесею. Може, ще й досі живуть собі десь.

ДЛЯ МАМИ НА ІМЕНИНИ

Вони сиділи в найдальшому куточку хати й перешіптувалися. На гарненьких дитячих личках відбивались важливі думки, що клопотали голови братів.
Діти готували сюрприз. Сьогодні мамине свято, і треба придбати їй подарунок.

Вони мають три ліри* і певні, що цієї великої, на їхню думку, суми вистачить на гарний подарунок, який сповнить мамине серце радістю.
___________________
*Ліра— сирійська монета.
___________________
Хіба мама не дарувала їм на дні народження гарні подарунки? То як же й їм не розщедритись для неї в такий день? Адже це найперший їхній обов’язок.
Тому, довгенько посперечавшись, вони домовились піти на ринок пошукати щось підхоже.
…Старшенький, на ймення Зугейр, не зводячи погляду з вітрини крамниці, сказав:
— Чи можна й знайти що краще за сріблястий годинник в оксамитному футлярі? Він так пасуватиме нашій матусі! Може, купимо його?
Назир і Таріф схвально кивнули головами: звісно, вони згодні. Зугейр звернувся до продавця:
— Скажіть, будь ласка, скільки коштує оцей годинник?
Але продавець, ніби й не бачив дітей, насупився й заходився протирати скло на столі.
— Вельмишановний брате мій, ми хочемо купити цей годинник,— знов сказав Зугейр.
Продавець схопив склянку з водою, що стояла біля нього, й роздратовано вихлюпнув її під ноги дітям.
— Годинник не продається, — сердито сказав він. — Йдіть собі геть, доки я ціпком не витурив вас із крамниці!
Наполохані діти втекли. Зугейр сказав:
— Він божевільний! Але Таріф заперечив:
— Ні, він, певно, не знає, що в нас є три ліри! Назир промовчав.
Діти пробирались далі поміж людьми, роззираючись навколо, й несподівано опинилися біля однієї крамниці, їхні очі привернула гарна блискуча сумочка, що лежала між іншими сумочками, якраз посередині.
Зугейр мовив:
— Це найкращий подарунок для нашої мами! Діти підійшли до продавця й запитали:
— Скажіть, будь ласка, скільки коштує ця сумочка? Продавець уважно подивився на них.
— Навіщо вам купувати цю сумочку? — запитав він .— Адже вона жіноча, не дитяча.
Зугейр відповів:
— Ми хочемо подарувати її нашій мамі на день народження.
Продавець похилив голову й довго мовчав. Потім глянув на дітей і запитав:
— Скільки ж у вас грошей?
— Три ліри! —в один голос відповіли діти. Продавець усміхнувся. Його усмішка була тепла
й привітна.
Діти впилися в нього поглядами, повними надії і благання.
А продавець усе дивився на них і всміхався. Потім взяв сумочку, поклав її в паперовий пакет і сказав:
— Я не візьму з вас грошей, але перекажіть вашій матері, що ця сумочка — подарунок від людини, яка у вашому віці назавжди втратила матусю і жодного разу не подарувала їй нічого на день народження.

ПОДАРУНОК

Настала весна. Багато клопотів з’явилася у звірів та птахів. Всі вони чепурили свої оселі, лісові галявини. Дехто змінював вбрання: зайці скидали білі шубки, а натомість одягали сірі, вовки та ведмеді лише обновлювали старі кожухи, бо не звикли міняти кольору.
Та найбільше метушились малята, потай від усіх готуючи подарунки, адже незабаром — мамине свято. В цей день на головній лісовій галявині мали зібратися найповажніші мешканці лісу й вирішити, кому ж присудити головний приз за найкращий подарунок.
Засмучений, сидів у своїй хатинці лише зайчик Сіра Шубка. Йому теж хотілося порадувати маму, проте він ніяк не міг придумати для неї подарунка. Ось зайчик вийшов надвір. У лісі де не глянь — біжать струмки.

На горбочку, якраз біля головної галявини, побачив Сіра Шубка блакитну квіточку на тонкій стеблині.
— Хто ти? — запитало зайченя.
— Пролісок,— відказала квіточка.— Дуже соромно не знати мене, адже розквітаю я щовесни.
— Це моя перша весна,— зніяковіло зайченя,— тому й не чув про тебе.
— Ага, он воно що! — розсміявся пролісок.— А чому ти такий засмучений?
— Як же мені не сумувати? Завтра мамине свято, а подарунка ще не маю.
Пролісок співчутливо подивився на зайчика, трохи подумав та й каже:
— То, може, візьми мене та й подаруй своїй мамі…
— Як же я візьму?!—розгубилося зайченя.— Ти ж тоді не будеш рости.
— Звісно, не буду,— зітхнув пролісок,— але ж ти не маєш подарунка. Всі матимуть, а ти — ні.
— Дякую тобі, проліску,— раптом зраділо зайченя.— Тепер я знаю, що подарувати мамі!
І ось в день свята мам геть усі малята прийшли на головну лісову галявину. Кожне з них принесло дбайливо загорнений у торішнє листя подарунок. Тільки в Сірої Шубки в лапках не було нічого.
Подарунки малят були й справді напрочуд гарні: різьблені скриньки й розфарбовані мисочки, горішки і ткані рушнички, вишивані серветки й намисто з шипшини. Нарешті дійшла черга й до Сірої Шубки. Зайченя взяло маму за лапку й повело на горбочок: там синіла квітка.
— Я дарую тобі, матусю, ось цього проліска. Тільки зірвати його я не міг, адже він тоді не ростиме.
— Дякую тобі, мій любий синочку,— розчулилася зайчиха.— Дякую за чудовий подарунок!
Коли Ж усі подарунки були вручені мамам, до лісових мешканців звернувся ведмідь на ймення Буркотун:
— Ми тут порадилися й вирішили головний приз віддати зайчикові Сірій Шубці.
— Ура! — кричали звірята, бо сподобалися слова старого ведмедя.
— Тримай міцно! — Буркотун подав зніяковілому зайченяті лозяного кошика, вщерть наповненого рожевобокими яблуками, ще восени зірваними з лісової яблуньки. — їж на здоров’я, та не забудь маму почастувати. — Буркотун весело примружив очі.
—Не забуду! — сказало зайченя і подало кошик з яблуками мамі.