Коли з’явиться результат від мого ходіння в храм?

Коли з’явиться результат від мого ходіння в храм?

Будь-якій людині властиво оцінювати успішність справи, якій вона присвятила багато часу та сил, за результатами цієї самої справи. І церковне життя тут навряд чи є якимось принциповим виключенням.

Якщо людина багато років ходить у храм, молиться, читає Священне Письмо, намагається вибудовувати своє життя за Євангельськими заповідями, то думки про те, наскільки успішні її дії в цьому напрямку, абсолютно природні та закономірні. Але тут її підстерігає одна серйозна спокуса, про яку, на жаль, мало хто замислюється.

Теза 1:  Ми часто знецінюємо шлях, який пройшли, порівнюючи його з тим, чого ще не досягли

Річ у тім, що є два способи оцінити свій поточний стан.

Один – це подивитися на шлях який пройшли, і порівняти себе нинішнього з тим, яким ти був на самому початку цього шляху, коли ще навіть не встав на нього, а лише збирався це зробити.

Скажімо, вирішила людина навчитися грати на гітарі. Купила собі інструмент, домовилася з викладачем і двічі на тиждень відвідує заняття, де той вчить її правильній постановці рук, пояснює, як витягати звук, як натискати на струни так, щоб не втомлювалися пальці, і ще багато чому іншому. Потім ця людина йде додому і щодня займається самостійно, повторюючи засвоєне на уроках у майстра. Поступово руки в неї міцніють, пальці звикають до незвичних раніше зусиль. І вона з подивом виявляє, що вже здатна виконувати прості п’єси та підбирати акомпанемент до своїх улюблених пісень. Ось так: місяць тому взагалі не вміла грати, а тепер – може, нехай і не дуже впевнено!

Це завжди дуже радісно – усвідомлювати, що ти набув нових навичок і можливостей, збагатив свій внутрішній світ, став цікавіший самому собі й оточуючим.

Але ось тут і з’являється та сама спокуса, яку не усі можуть пережити без збитку для себе.

Раптом звідкись виникає другий спосіб оцінки своєї успішності – порівняння себе нинішнього з тим, чого ти ще не досяг.

Адже чим більше ти опановуєш гітару, тим краще починаєш розуміти зміст музики взагалі. Те, що раніше здавалося тобі якимсь розмитим шумом, раптом поступово проявляється, набуває контурів прекрасної гармонії. І ти раптом починаєш бачити, якого приголомшливого виконавського рівня досягли великі гітаристи, чия творчість ще зовсім нещодавно здавалася тобі нікому непотрібною. І із сумом розумієш, що ніколи не зможеш так грати. А твої нинішні «досягнення» взагалі дорівнюють нулю в порівнянні з грою справжніх музикантів. Ти лише навчився співати чотири свої улюблені пісні під власний кострубатий акомпанемент.

Приблизно те ж саме може статися й із віруючою людиною, яка намагається дати оцінку своєму церковному життю.

Люди приходять у Церкву, обтяжені тяжкістю своїх гріхів, знемагають від цього тягаря. Багато хто з них взагалі перестав бачити сенс у власному існуванні й прийшов сюди якраз у пошуках цього сенсу.

Потім поступово – через таїнства, через молитву та покаяння, через виконання заповідей Христових – цей гріховний тягар починає відвалюватися від них, подібно до засохлого бруду. І люди з радісним подивом раптом починають бачити, що окрім пияцтва, розпусти, злодійства, лихослів’я у світі є зовсім інший сенс – чистий і прекрасний, що дарує тиху радість і повноту буття. Так у життя людини починає входити Бог Своєю благодатною дією.

Але чим більше просвітлюється душа світлом благодаті Божої, тим краще стають видимі в цьому світлі різні гріхи та пристрасті, яких раніше ми й не помітили б.

Але чим більше просвітлюється душа світлом благодаті Божої, тим краще стають видимі в цьому світлі різні гріхи та пристрасті, яких раніше ми й не помітили б.

При цьому, усе більш входячи в церковну традицію, ми починаємо розуміти, яких висот чистоти та святості може досягати людина, яка встала на шлях християнства.

І на тлі цих сяючих висот чужої святості можна побачити себе нікчемним, що ти нічого не досяг і взагалі знецінити усе своє життя в Церкві, визнавши це життя нікуди не придатним, безглуздим, яке ні до чого доброго тебе не привело.

Але це і є та сама спокуса, коли, оцінюючи свій духовний стан, дивишся не на пройдений шлях і не на той сумний стан, з якого тебе колись вивів Господь, а на далекі вершини, що здаються тобі недосяжними.

Нічого іншого, окрім смутку та почуття безнадійності, такий погляд на себе людині в Церкві не приносить. Пропадає будь-яке бажання рухатися далі, тане надія на спасіння, а найсумніше – зникає вдячність Богові за усі ті зміни, які Він вже зробив у тобі, поки ти ходив у храм, молився, каявся в гріхах, причащався Тіла й Крові Христових.

Адже ці зміни є! Нехай вони не такі масштабні, як тобі хотілося б, але вони є. Точнісінько так, як і є зміни в того гітариста-початківця. Адже він спочатку взагалі не вмів грати на гітарі. А тепер вже може співати свої улюблені пісні під власний акомпанемент. І що за біда, якщо він поки не досяг віртуозної техніки, яку бачить у видатних виконавців! Та якщо і взагалі ніколи її не досягне – теж не проблема. У кожного – свої межі. Їх треба вміти приймати й радіти тому, чого вдалося досягти.

У кожного – свої межі. Їх треба вміти приймати й радіти тому, чого вдалося досягти.

Те ж саме можна сказати і про духовне життя. Ти був духовно мертвий, а зараз – ожив. Нехай ти мало чого досяг, так. Але ти тепер – живий!

Ти ходиш перед Богом, читаєш Його слово, віриш у Його любов і сподіваєшся на Його милосердя. Хіба це не прогрес у порівнянні з тим станом, в якому ти колись прийшов у Церкву?

Теза 2: Ще одна помилка, яка часто чатує  на вірян, – це спроба оцінювати плоди свого церковного життя виключно в рамках самого цього церковного життя

Але ж не випадково Сам Господь назвав Царство Боже опарою, яка змінює якість тіста, роблячи його пишним і придатним для випічки хліба. Так і наша церковність поволі просякає собою всі інші сфери нашого буття, навіть якщо ми самі цього не помічаємо. Щоб у цьому переконатися, можна поставити простий уявний експеримент.

Уявімо на мить, ніби жодної Церкви й віри в Бога в нашому житті взагалі ніколи не було. Зрозуміло, що в кожного тут вийде своя індивідуальна історія. Але безумовним є одне: усі ці історії будуть іншими. У них вже не буде надії на Бога в ситуаціях, коли своїх сил не залишилося та попереду один суцільний морок і безвихідь. Не буде наполегливих спроб боротьби зі своїми пристрастями (а можливо, і взагалі не буде чітких уявлень про те, що є добро, а що зло).

Там зникне ідея посмертної відплати за усе, що ми робимо, кажемо і навіть думаємо в цьому житті. А найголовніше – зникне образ спільного Отця, що з любов’ю і ніжністю піклується про кожного з нас у кожну мить нашого існування в цьому світі.

Ось це все треба видалити зі свого життя та подивитися, що змінилося б у ньому і в якій бік? Яким стало б тоді це життя і якими були б у ньому ми самі?

На тлі картини, що вийшла, результати нашого реального церковного життя можна буде побачити куди краще. Стане зрозуміло, що привнесла вона в усі наші справи – у сім’ї, у навчання, на роботі, у спілкування з іншими людьми.

Образно кажучи, церковне життя можна порівняти з джерелом світла, яке пронизує усі інші сфери нашої діяльності.

Образно кажучи, церковне життя можна порівняти з джерелом світла, яке пронизує усі інші сфери нашої діяльності.

І результат його – не в кількості поклонів, знанні молитов і вмінні втримувати себе від певних видів їжі в піст.

Плоди нашої церковності – у тій кількості світла від євангельських заповідей, яке ми впустили у своє повсякденне життя.

Плоди нашої церковності – у тій кількості світла від євангельських заповідей, яке ми впустили у своє повсякденне життя.

І навіть якщо цього світла виявиться там зовсім небагато, це не привід для смутку. Адже його могло не бути зовсім. А так виходить, що ми все ж даємо Богові діяти в нас, змінювати нас, звершувати в нас Свій благий задум про людину.

Бог для нас не чужий, ми вже не ховаємося від Нього в темряві власних гріхів. Навпаки – ми тепер бачимо цю темряву, знаємо, що покликані позбуватися неї, і навіть намагаємося це зробити. Вже одне це – дуже непоганий результат церковного життя для вірянина.

Теза 3: За смутком від своєї нікчемності нерідко стоїть наше невміння дякувати Богові

Цікаво, що і великі святі теж бачили себе все більш грішними в міру наближення до Бога. Більше того, саме такий порядок проходження етапів духовного життя вони вважали єдино правильним: спочатку – крок до Бога, потім – виявлення своєї гріховності.

Сучасний богослов митрополит Калліст (Уер) пише: «Доки ви не побачите світло Христове, ви не зможете насправді побачити своїх гріхів». Ченці-пустельники пишуть: «Чим ближче людина до Бога, тим ясніше вона бачить, що вона грішна».

Ченці-пустельники пишуть: «Чим ближче людина до Бога, тим ясніше вона бачить, що вона грішна».

Як приклад вони наводять Ісаю: спочатку він бачить Господа на престолі й чує серафимів, що виголошують: Святий, Святий, Святий; і лише після цього видіння він вигукує: «Горе мені! загинув я! бо я людина з нечистими вустами» 1(Іс. 6:1-5).

Різниця лише в тому, що святі не впадали в смуток, бачачи себе грішниками. Тому що вміли цінувати явлену їм любов і милосердя Божі в усіх ситуаціях свого життя.

І наскільки б не був малим черговий дар Божий, вони радісно дякували Господові й за цю крихту. Преподобний Варсонофій Оптинський – за вміння грати на скрипці. Святитель Феофан Затворник – за можливість займатися різьбленням по дереву та палітурним ремеслом. Звичайно, ці заняття складали зовсім невелику частину їхньої діяльності,що були сповнені молитвою та духовними настановами для своїх численних чад. Але святі розуміли, що будь-яка наша негріховна радість – від Бога. І дякували Йому щоразу, в якій би дрібниці ця радість не полягала.

…святі розуміли, що будь-яка наша негріховна радість – від Бога. І дякували Йому щоразу, в якій би дрібниці ця радість не полягала.

І цей шлях спілкування з Богом нікому з нас не закритий. Адже вдячність Богові за будь-яку радість – це теж ниточка, що зв’язує нас із Ним.

І нагадування про це в апостола Павла – це така ж заповідь, як і про безперервну молитву. Власне, Він і говорить про усе це відразу: «Завжди радійте. Безперестанно моліться. За все дякуйте: бо така щодо вас воля Божа у Христі Іісусі»2(1Сол. 5:16-18).

Припустимо, ти за двадцять років перебування в Церкві, так і не позбувся якихось своїх пристрастей, вони продовжують псувати життя тобі й твоїм близьким, коли ти мимоволі зриваєшся то в гнів, то в смуток, то в образливість. Тобто ти не став за ці роки безпристрасним молитовником. Що ж, це факт. І нікуди від нього не подінешся. Але ж є в тебе в житті щось таке, що тебе радує, приносить задоволення, робить твоє серце мирним, дарує йому тишу і спокій, нехай навіть і ненадовго.

Наприклад, ти любиш гладити кота. Чи дивитися, як уранці з неба тихо падає сніг. Чи пити смачну каву з булочкою. Усе наше життя пронизане такими швидкоплинними радощами, треба лише навчитися помічати їх. А помітивши, подякувати Богові за цей дар. Просто, своїми словами, що йдуть від серця і народженими цією самою радістю прямо тут і зараз.

І чим частіше ти помічатимеш дрібниці твого життя, що радують тебе, тим частіше звертатимешся до Бога з вдячністю за цю радість.

…чим частіше ти помічатимеш дрібниці твого життя, що радують тебе, тим частіше звертатимешся до Бога з вдячністю за цю радість.

Це буде куди продуктивніший шлях, ніж сумовита констатація власної нікчемності. І цей шлях теж освячений Церквою.

Теза 4: Важливим є прагнення мети, а не твої сумніви в її досяжності

Сяючі на сонці вершини високих гір можуть здатися зовсім близькими. Але чим довше ти до них йдеш, тим краще розумієш, наскільки вони далекі.

І якщо ти дійсно маєш твердий намір дістатися до них, то залишається лише один варіант – спокійно і розмірено йти, орієнтуючись на їхнє світло. І не терзаючи себе думками про те, чи став ти справжнім вірним чи ще ні. Є відома фраза: «Бачиш свою ціль – біжи до неї. Не можеш бігти – йди кроком. Не можеш йти – повзи. Не можеш повзти – ляж і лежи в напрямку до цілі».

Напевно, і стосовно духовного життя християнина цей принцип дуже добре підходить. Бо своїми силами жоден із нас не зможе дійти до Царства Небесного, хто б скільки не пройшов на цій дистанції.

...своїми силами жоден із нас не зможе дійти до Царства Небесного, хто б скільки не пройшов на цій дистанції.

У земному нашому житті важливим є лише не збитися з курсу, не втратити з виду його духовне світло і не відпасти від Церкви. Яка і створена Христом заради того, щоб направляти душі людей до Бога, не даючи їм загубитися в мороці віку цього. Усе інше зробить з нами вже Сам Господь.

Психолог, публіцист Олександр Ткаченко

(Ми поза політикою! Запрошуємо відвідати наші англомовну і російськомовну частини сайту N.E.W.O.D. Можливо, ви знайдете для себе корисне і цікаве)

Wayfarer

Wayfarer

0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
1 Коментар
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
trackback
Чи є фанатизмом щонедільне відвідування храму? | N.E.W.O.D
1 місяць тому

[…] Повелитель усіх часів віддав нам всі дні нашого життя. Невже Він не може вимагати, щоб ми із 168 годин тижня виділили Йому 4? І при цьому час, витрачений у храмі, йде нам на користь. […]

Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial
1
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial
1
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x